Колись Євтушенко захоплено написав «Какие девочки в Париже, чeрт возьми!» — і цей вірш викликав у мене шалену заздрість і щемне бажання торкнутися хоч би раз, хоч якось того уславленого Парижа. І коли я першого разу сюди дістався, мене просто тіпало від відчуття — я таки в Парижі! Наш Ізя уже мужчина! Тепер, коли витекло в різні боки багато всякої води і я чимало часу прожив у Парижі, ось тут раптом розумію, про що йшлося у вірші Євтушенка. Він був захоплений містом, в якому немає двох кварталів схожих, в якому безліч акуратних вичищених парків і скверів, в яких, до речі, в денний час люди можуть сидіти на траві, а «По газонах не ходити!» — не буває. І в цьому місті скрізь із величезним смаком оформлені вітрини магазинів, навіть у найвіддаленішому кварталі, в будь-якій крамниці, де, скажімо, продають унітази, буде вітрина, оформлена так, що одразу хочеться туди зайти. І навіть посидіти на унітазі, примірившись.
Але ніяких особливо гарних дівчаток у Парижі немає. Та ті самі французи приїжджають у Київ і щасливо витріщають очі на наше жіноче багатство. З відповідальністю кажу — наші дівчата справді найкращі.
От лише....
Помити б їх добре, гарний макіяж зробити і вдягнути як слід!
Та де! Кожна скаже, ми й так страшно модні, ми — Мадонни, Брітні Спірс, і всі суперактириси, ми всі, як вони... Отут і лежить відчутна біда всієї нашої молоді, бо ж і з хлопцями справи не менш гострi.
А може, це є біда і всього українського постколоніального суспільства?
Ми хочемо бути, як хтось!
Як той, що там, за кордоном, як пан, як, хоч би й москаль, але як... Хтось.
Коли мені було 17 років і мені казали, що треба жити, як люди, я подумав — люди це хто — Маркс і Енгельс, чи Лeнін і Сталін, чи Петро Перший, чи Іван Грозний, чи Мазепа, чи Фройд, чи Елтон Джон, чи Девід Бові, чи Кіану Рівс, чи Ді Капріо....
Усі ті, і ще сто тисяч інших людей, побачених зблизька, особливо, коли зазирнути в їхнє буденне життя, мали сто тисяч своїх недоліків, сексуальних і соціальних комплексів, і видатніше чи краще життя. Але своє власне, особливе, неповторне, тільки своє.
Симоненко написав колись: «Ти знаєш, що ти людина, ти знаєш про це чи ні, усмішка твоя — єдина, мука твоя — єдина, очі твої одні».
От тут і правда.
А я йду Хрещатиком і назустріч один за одним підлітки по двоє, по троє, і всі в чорних футболках, темних джинсах і під нуль стрижені. Як із інкубатора, чи вони є, чи їх нема, але кожен не є особистостістю, бо він хоче бути — як усі.
Ну — і наші дівчата.
Чому француженки виглядають краще?
Бо на загал не можна побачити, окрім бомжів, неохайно, недбало вдягнену дівчину, себто — без смаку. Якщо вона повненька, все продумано з одного боку, якщо худенька — з іншого. Але ніде і ніяк нема перебору, нема істеричного бажання вирізнятися і натягти на себе будь-що, аби бути схожою на «іноземку». Це вищий шик. — Правда, я схожа на француженку чи на італійку?
На жабу — хочеться сказати, а могла би на царівну, якби покохав тебе хтось і поцілував, от тільки як цілувати тебе — за шаром штукатурки не дістанешся.
Мою увагу привертає жінка, що сидить напроти мене у паризькому метро. Найперше, звертаю увагу на дуже елегантно закинуту за плече, в міру яскраву хустинку, потім на зачіску, потім на одяг і раптом розумію, що ця жінка (їй має бути десь близько сорока), якщо її вмити і вдягти в що доведеться, просто буде ніяка, і то ще не те слово, безкольорова така собі амебка.
Але як усе це в ній подано! І ти бачиш перед собою приємну, доволі миловидну пані.
От чого нам найбільш бракує у наших молодих людей. Самоповаги і самоцінності.
Я хочу мати довге волосся чи коротке, але таке, як я хочу, яке мені личить, а не таке, яке має Вася чи Петя.
Я вдягаю оці чоботи на шнурках, які зараз модні, не тільки тому, що всі такі мають, а тому, що на мої гарні ніжки вони лягають, як слід, а от на товстенькі ніжки цього одягати не треба, бо буде такий собі слоник на ходулях.
Хлопці також вдягаються неяскраво, непретензійно, але завжди з тонким відчуттям смаку, нехай навіть светр і джинси, а тоді якийсь шалик на светрі, і ніби між іншим, але тонко і смачно.
Немає однаково вбраних груп підлітків, немає однаково або схоже чи надто кричущо, псевдомодно і кітчево одягнених гуртів дівчат. Кожна сама по собі і в кожної зі смаком гаразд.
І жоден з них, ні хлопець, ні дівчина, не хоче виглядати, як Хтось. А почувається самим собою, це на них треба рівнятися, а не вони повинні рівнятися на інших.
Зараз у Парижі в моду ввійшло довге волосся у дівчат. І можна лише собі уявити, що одне з відгалужень моди це коса, заплетена а-ля Юля Тимошенко. Україна з’явилась на шпальтах газет в час помаранчевої революції, приїзди Ющенка і Тимошенко — кожен окремо — справили своє враження на паризьку публіку. І от — результат. Нова паризька мода — а-ля Тимошенко!
А ще є в Парижі бульвар Севастополь. Я запитав у перехожих на вулицях — що таке Севастополь і чому так назвали бульвар. Якась була війна і в ній — перемога Франції. Хтось сказав — це в Росії.
Але раптом уже є й інше. Це Крим, в Україні, це була війна з Росією, і там була крута битва.
Україну вже знають, вже відділяють від стінки колишніх есересерівських земель, і реакція на певні політичні зміни вже не дуже впливає на імідж України, ну, зрозуміла річ, постреволюційні утрясiння ситуацій. Тут теж бувало, коли був Міттеран, з кумами треба обережно. Це Наполеон поставив, коли прийшов до влади керувати Францією, усіх своїх родичів. Ну і тому теж у нього недовго ця музика грала, і той фраєр теж танцював недовго.
Яка хороша країна Франція, скільки вона наробила дурниць у своїй історії, які вони на цілий світ помітні, і як легко на них вчитися.
На жаль, наші політики все ще хочуть вчитися не на власних помилках. А трохи б почитати світову історію, особливо європейську, ой як би ми гарно жили!
А в Парижі традиційно названі вулиці чи площі і навіть станції метро ніколи не перейменовуються і нічого не міняється. Є метро Робесп’єра, є метро Сталінград. Була така битва. Назвали, і так є. Одного разу — і завжди.
Україна незалежна — ще підліток, пацан з поганими манерами, недостатньо вихований, але вже починає почувати себе мужчиною. Починає.
І от ці п’ятнадцять років і є основою нової традиції, повернення старої, але і чимдалі символом незмінності. Київ розвивається. Колись, можливо, буде площа Ющенкa, або метро Тимошенко, або проспект Помаранчевої революції, але для цього треба свій час, коли країна визріє і в якихось нових районах будуть появлятися можливості — не тепер, а дуже колись, згадувати тих, хто стояв на чолі народу у важкі революційні дні, незалежно від різного роду в історичному часі дуже дрібних політичних амбіцій чи колізій.
Тож насправді дівчата гарніші у нас. От лишe вбиратись би їм — за паризьким смаком!
І ми — найкращі! І навчитись нам головного треба — намагатись бути схожими не на «іноземців» а на себе.
Шануймося, бо ми того варті!
