Сподіваюся, що їх насправді набагато більше, ніж я думаю. Проте їхня питома вага настільки незначна, що я не знаю, чи варто навіть про це говорити. Я знаю випадки, коли громадянин подав до суду на іноземну авіакомпанію за втрачений вантаж і отримав компенсацію. Коли зміг повернути зіпсований продукт у гастрономі, довівши, що консерви гнилі. Коли довів, що не буде платити за гарячу воду, бо її місяць як у будинку не було. Це все, до речі, приклади надзвичайного громадянського героїзму, бо зараз лише божевільний буде витрачати сили й гроші на подібні позови (ліпше перетерпіти й не зв’язуватися, бо затягають так, що той вантаж чи консерви краще самому викинути, та й казатимуть про тебе як про скандаліста, та й зрештою таким і станеш). Ну ще хіба на це піде багата людина, що має час і натхнення — задля розваги, аби «вставити тих жлобів»...
Уже все це свідчить про ненормальність. Бо коли ти елементарно можеш бути дискримінований у тролейбусі, то чи зважишся доводити, що хтось образив твої національні почуття чи плюнув на твоє конституційне право отримувати зарплату за віддану державі працю, чи безкоштовно видалити апендикс, або вступити до вузу. Чи, наприклад, що треба виконати вирок суду, який взяв і визнав твоє безумне бажання отримати обіцяне державою — нормальним і справедливим. Доки, наприклад, у Львові під міською ратушею житимуть у наметах робітники збанкрутілого «Кінескопу» з рішенням Верховного суду України, де написано, що їм мають віддати квартири, які вони будували (а сидять вони там уже півроку, перетворившись на об’єкт, відвідуваний закордонними туристами), — і їх з огидою виганяють усі чиновники, до яких ті приходять запитати, коли ж виконається рішення суду... Доки в країні не виконується рішення її найвищого суду і триває ця національна ганьба, доти кожне вдале відстоювання кимось своїх громадянських прав я особисто буду вважати лише прикрим для системи збігом обставин... Коли в країні на моє запитання «Чому не виконується це рішення суду?» — чиновник спокійно відповідає: «Цей суд... він уже сьогодні не прийняв би такого рішення», — це означає, що далі йти нікуди.
За права треба знову, як це було раніше, йти на барикади, рвати серце, заливати пожежу в ньому корвалолом. Вести ледь не партизанську війну. І тут, нарешті, я можу дати позитивну відповідь. Так. Такі люди є. І це вони допомагають громадянам вилізти зі смертельних обіймів правового «беспредела». А конкретно: хоча б вирватися з тюрми, куди тебе посадили ні за що (нехай навіть все одно ходитимеш без роботи, бо факт твоєї невинуватості до кінця держава все одно не визнає, вона горда), повернути квартиру літній або хворій людині, у якої бандити її просто забрали, довести, що шанований банк у змові з бандитами видав липовий кредит на ім’я божевільного, і тим урятувати його родичів від «наїзду» «крутих».
Усе це роблять конкретні люди, неозброєні, не наділені портфелями, безкоштовно, якщо можна так кваліфікувати ціну їхнього здоров’я... Мало того, вони кажуть несподівані речі: що не всі судді продажні — є камікадзе, які йдуть проти течії. Кажуть, що є нормальні прокурори, просто їм важко... Є хороші міліціонери. Вони кажуть, що є громадяни, які усвідомлюють уже, що треба стояти за себе.
Це велике щастя, що є такі люди — бо тільки тому, що вони є, не залишаєш цю країну. Я щаслива, що можу зателефонувати їм і поговорити, коли хочеться застрелитися, і горда, що вони при зустрічі ще подають мені руку. Семен Глузман, Тетяна Яблонська і всі, хто працює в цій дивній українсько-американській асоціації захисту прав людини, а ще Зиновій Антонюк, Мирослав Маринович...
«Наскільки реальне перетворення подібних процесів у масштабне явище?» — боюся, що за життя не зможу втішно відповісти на це запитання. Не знаю, як, наприклад, британцю пояснити, що правозахисник — це не суддя й не прокурор, а якраз навпаки... І що в нашій країні правозахисник — це краще.
