Як відомо, первинний склад найпопулярнішої на сьогодні рок-групи України «Океану Ельзи» радикально змінився.
Зі старого колективу, крім, звісна річ, лідера Святослава Вакарчука, залишився тільки ударник Денис Глинін.
Гітарист Павло Гудимов зовсім недавно розповідав у ЗМІ про конфлікт із Вакарчуком. Потім відбулося звільнення лідером групи одного з її творців (точніше, Гудимов був творцем групи «Клан тиші», на основі якої був створений «Океан»). І начебто розсталися вони некоректно. Почав стелитися димок зароджуваного скандалу. Однак для «Дня» Павло повідомив, що зараз конфлікт улагоджений. Його авторські права на аранжування та деякі пісні «Океану» закріплені юридично.
Що стосується досягнень Гудимова поза групою, то на сьогодні він випустив сольник під назвою «Трамплiни». І розпіарив його кліпом, знятим і показаним по ТБ за рекордно короткий термін (3 години 28 хвилин, що зафіксовано в Книзі рекордів Гіннесса) на пісню з відповідною назвою — «Коротка розмова».
Я, беручи участь у автопробігу, побачив постать Павла (в його вигляді домінували стильні окуляри в масивній чорній оправі) на підступах до Старої фортеці в Кам’янці-Подільському. Вже всередині фортифікаційної споруди я підступився до «зірки» (а що як двійник?): «А ви випадково не Павло Гудимов?» «Не випадково — Павло Гудимов», — жартівливо відповів музикант.
Я подякував йому за відмінні гітарні аранжування в «Океані Ельзи», альбоми якого ми «заїздили» під час подорожі Заходом України.
Ми домовилися з Павлом (я пообіцяв інтерв’ю з ним нашим читачам) поговорити про його сольну творчість. І ситуацію навколо «ОЕ».
Прослухавши диск Гудимова, я дійшов висновку, що він насамперед для підліткової аудиторії. Рифовий гітарний саунд, нехитрі тексти та спрямованість на бадьорість — основні риси «Трамплiнiв».
Дизайн, обкладинка (життєстверджуючий жовтий колір диска!) — високого класу. Це і не дивно. Крім музичних здібностей, Гудимов наділений ще й дизайнерськими. Він володіє спеціальністю «Ландшафтна архітектура». І є практикуючим дизайнером.
Безсумнівно, він дуже багатогранна людина, яка досягає професійного успіху в різних сферах. Він належить до того нового типу людей, які вміють вдало поєднувати творчість і бізнес. Але все ж таки почнемо з головного в його житті — з музики.
— Що стосується заміни складу «Океану Ельзи», то, на мій погляд, фігура Вакарчука «виросла» й старі кадри йому почали заважати. Він і вирішив змінити склад, зробити його керованішим. Нормальний диктатор, що в мистецтві часто приносить позитивні плоди.
— Можливо, так і є. Стара пам’ять зіграла злий жарт. Я працюю зі своїми музикантами рік. У нас немає давніх спогадів, немає поки що спільних зльотів-падінь. Але немає й «зубів» одне на одного.
— Але цю ж групу набирав особисто ти?
— Безумовно. Я вже 15 років займаюся роком. І розумію, хто мені потрібен.
— Мені здається, у твоєму альбомі бракує драйву, а тексти трохи спрощеніші. За ними читається образ підлітка.
— Вважаю, що чоловіки залишаються дітьми, тільки в них інші іграшки. Що стосується альбому, тільки за ним важко скласти повне враження. «Трамплiни» — прощання з дитинством. Він вибудуваний як один день: перша пісня, умовно кажучи, — ранок, остання — ніч.
— Я уважно розглядав твої дизайнерські роботи в інтернеті, оформлення кімнат. Скажу, що й там у тебе таке ж сонячно-підліткове сприйняття.
— Я й не заперечую. І вважаю, це класно. Бути такими, як «Роллінг Стоунз», яким по 65. Але їх жадають і 13-річні дівчата! Я не люблю вдаваного, серйозного: «правильні» костюми та краватки. Щоб навколишні тебе вважали зразком. Не бажаю лізти в політику, влаштовувати інтриги. Вважаю, для творчості це неприйнятне. І в цьому альбомі я показую своє неприйняття подібного. Але це — перший альбом, перша сходинка. У другому буде багато відмінностей.
— «Роллінги» — радше не підлітки, а «диявольські» хлопці.
— Нащо робити висновок через одну «темну» пісню?
— Справа в не «темній» пісні, а в «темному» діапазоні, в якому вони працюють. Мік Джаггер — «старий біс», що чудово виглядає (можна додати, що вже поробиш, і «диявольськи сексуальний»). На противагу бітлам — «білим і пухнастим».
— Це — піар.
— Піар — продовження суті.
— Я «бітлів» люблю, але мені ближчий дух «роллінгів», їхня якась «сирість», недоробленість, недомовленість.
— Але у твоєму альбомі якраз недоробленість відсутня. Він може подобатись або ні, але це — абсолютно закінчена річ. У тебе традиційно чіткий гітарний малюнок. Акуратна «олівцева» графіка, тільки в нотах.
— Але ж я інтелігентний підліток! Тільки не приймаю прилизаності. Хороша поп-пісня має бути трошки «кудлатою», «хуліганською» та «забіякуватою».
— Як, до речі, розвивається твій конфлікт із Вакарчуком?
— Мої авторські права на творчість групи відновлені. Ми підписали договір із Вакарчуком, яким поки що всі задоволені. Я сказав, що не хочу судових розглядів. Я був певною мірою розлючений! Але не прагнув до агресивних дій. Ми зустрілися та врегулювали питання з авторськими відрахуваннями. Тепер вони повинні «капати» на мій рахунок.
— Аудіо-пірати не обкрадають?
— Обкрадають, звісно. У нас повсюдно видавці та розповсюджувачі неліцензійної продукції порушують авторські права. Але коли диск щойно з’являється — гроші «капають».
— Можна існувати на те, що «накапало»? І ще вкладати в нові проекти?
— Ні, жити на це не можна. Ця сума не визначає матеріального стану. Заробляти суттєво можна тільки концертами. Треба постійно гастролювати, не лінуватися.
— Такий видатний гітарист, як Річі Блекмор, покинувши «Діп Перпл», зібрав, як відомо, свою групу «Рембоу». Але сам не співав, залучаючи різних вокалістів. Ти не маєш наміру запрошувати інших солістів?
— Я співатиму сам. Я вже практикуючий вокаліст. Ми з групою займалися рік із викладачем, щоб поставити вокал. Наступний матеріал буде на ще вищому рівні. Адже мої музиканти — зовсім молоді люди.
— Та й ваша аудиторія — від 13 до 16 років.
— Думаю, ширше — 13—24.
— Мені здається, ти ставиш там надто глобальні питання, на які в 24 роки людина вже повинна відповісти. Як ти сам сформулюєш своє кредо?
— Це — філософія урбаністичної людини. Це, по-перше, чуттєвість. В залежності від статі: чоловіча чи жіноча.
— Унісекс?
— Можна сказати й так. По-друге, це чесність по відношенню до себе, неконфліктність із собою.
— Адже сумніви штовхають до розвитку?
— Сумніви — це нормально. Але чим би й ким би ти не захоплювався — важливо залишатися собою.
— У журналі «Поколение» я колись читав, що в дитинстві ти захоплювався ляльковим театром.
— Так, я хотів бути лялькарем. Або — мультиплікатором.
— А лідер групи — «лялькар»? Ви самі стали «ляльками» Вакарчука?
— Я ніколи не був «лялькою», вважаючи за краще бути «лялькарем».
— Тому ти і створив свою групу?
— Так, я — неслухняний, я не з тих, хто завжди каже «так». Але й відкритий. Зі своїми музикантами я, звісно, якоюсь мірою «лялькар». Але вони вдвічі молодші за мене в плані музичного досвіду. Ми «притиратимемось»: десь я буду «лялькарем», а десь сам буду «лялькою». Дуже сподіваюся на довгу, спільну роботу з ними. І все ж таки я не створював групи зі штучною назвою, мій проект — «Павло Гудимов».
— Як у твоїй музиці відображається те, що за фахом ти архітектор?
— Як у «Пінк Флойда».
— Або у Андрія Макаревича?
— Тільки на відміну від них, я — практикуючий дизайнер. Моя фірма називається «Я дизайн». Їй чотири роки, там інженери, дизайнери. Ми займаємося актуальними напрямами.
— Скільки ти на це витрачаєш часу?
— Кілька годин на день.
— І тебе вистачає потім на музику?
— Щодня репетиції по три години. На музику йде дві третини мого часу.
— Твоя популярність допомагає архітектурній діяльності?
— Ніхто ніякою добродійністю не займається. Аудиторія, яка замовляє дизайн-проекти, й та, яка слухає нашу «підліткову» музику, — не перетинаються. Але пізнавана особа викликає більше довіри. І це — плюс. Я з дитинства цікавлюся дизайном, архітектурою. У мене дідусь — архітектор.
— Хто з відомих діячів шоу-бізнесу замовляв тобі дизайн?
— Радіостанція «Супер Нова». Здійснював роботу для продюсера Юрія Нікітіна, для «Соні М’юзик».
— Ландшафтний дизайн?
— Інтер’єрні речі. Предмети меблів. Ми не виготовляємо, а розробляємо їх. Приходить до нас клієнт і каже: «Хочу оригінальну шафу. Але вона повинна існувати в єдиному екземплярі!» Ми розробляємо.
— Чим ти керуєшся, дивлячись на замовника: що йому треба?
— Своїм смаком.
— А почуттям?
— Ні, я не «підлаштовую» меблі під людину. Я стараюся радше направити її в потрібну сторону. Я маю теорію відносно впливу предметів на людину.
— А як фен шуй?
— Я не шанувальник фен шую.Я — любитель інтуїції.
— Так, адже фен шуй із неї й«виріс». Через досвід багатьох поколінь. Довівши це до науки.
— Але перетворившись у нас на досить вульгарне явище.
— Будь-яка профанація — вульгарно. Але масі потрібні стандарти.
— Я керуюся насамперед законами оргономіки: співвідношеннями пропорцій тіла з пропорціями меблів. Ми не займаємося зайвим прикрашанням. Ми мінімалістичні та функціональні.
— У тебе є приклад, коли людина й шафа, яку ти для неї зробив, — «римувалися».
— У тебе абсолютно поетична інтерпретація дизайну. Ще трохи — й у віршах доведеться відповідати... Ось стандартний портрет наших замовників: молода сім’я, до сорока років, яка живе окремо від батьків. Із однією або двома дітьми. Для них бажано мати окремий будинок, побудований нами з нуля. Цей будинок повинен мати велику «відкриту зону» — це хол або вітальня. Повинна бути тераса — на рівні другого поверху з панорамним краєвидом. Обов’язково повинен бути простір усередині, незагромадженість. Об’єм, елегантність, простота. Європейський досвід XX століття. Я не займаюся підробками під класику.
— Колись я написав про «Океан Ельзи», що ви першими привнесли в український рок європейські музичні традиції.
— На високому рівні — так.
— Ти пропагуєш те ж саме в дизайні. Усі ви, включаючи Вакарчука, радше «гуд бої» — «хороші хлопчики», а не «бед». Охайні, з якими приємно спілкуватися, мати справу. Але і ти, і Вакарчук — шаленієте від «Роллінг Стоунз» — зразка «кудлатих бісів».
— (Сміється) Отже, нам так хочеться!
— Але ви ж самі не хочете бути неприємними?!
— Не хочемо, не вдається. Але подобаються нам «неприємні типи». Я за себе говоритиму. Напевно, справа у вихованні. У мене батьки — інженери-будівельники. Родичі — архітектори, театрали. Ці інтелігентні сім’ї! Я й хотів би стати «брудним рокером», а вдається тільки «чистим».
— Але тобі подобається зі сторони слухати «поганих хлопців». Або дивитися їх по телевізору.
— Ні, в чомусь я — «поганий хлопець». Просто непогано вихований.
— У чому ж виражається твоя «поганість»?
— У тому, що я стільки років люблю рок-н-рол. І чим далі, тим «брудніший»...
— Але і в творчості, і в бізнесі ти намагаєшся не підводити партнерів?
— Звичайно!
— У тобі переважає порядність і здоровий глузд.
— Здоровий глузд навіть заважає.
— Це чути за чітким малюнком гітарних аранжувань. Ти не можеш їх «розкуйовдити».
— А ось і ні! Концерти — «відпускають», студія — «тримає». На сцені я себе «розкуйовджую»! Тому шанувальники люблять ходити на «живі» виступи... Ось, наприклад, пісня «Хочу». На концерті вона звучить радикальніше. Слова і ноти — ті ж, але ритміка, настрій — інші.
— Більше «хочеш»?
— (Сміється) Конкретніше! Тому і випускають диски-концертники, з «брудною подачею». Навіть фальшиво зіграні! Але з шаленим емоційним забарвленням.
І «Океан» — гуд. І я ось — ГУДимов. Проте для мене привабливий полярний персонаж. Мене тягне увійти в образ «рок-н-рольного бруднулі». Як артист я обожнюю маски. Захочу стати бандитом на сцені, брати банки («Банк» — пісня Гудимова. — К.Р. ) — і візьму. Я не хочу жити повсякденністю!
— Але це гра?
— Так, я граю. Але серйозно. Я не маю хобі. У всьому, чим я займаюся, намагаюся досягнути професіоналізму. Тому не збираю марок і монеток. Якщо я роблю виставки сучасного мистецтва — вивчаю його від і до. І питання навіть не в грошах. Але керуюся, головним чином, інтуїцією.
— У тобі багато розсудливості, але остання інстанція — інтуїція?
— Так! Ось, наприклад, пісня «Трамплiни» спершу була ліричною. Але я відчув всередині неї вибуховість. І інтонаційно переробив. На концерті мене від неї хитає. Це — емоції! Це — драйв!
— Бажаємо тобі якнайбільше успіхів і драйву. І насамкінець запитання про Віктора Цоя: зовсім нещодавно було 15-річчя від моменту його загибелі. Чим для тебе було «Кіно»?
— Для мене музика Цоя була стартовим майданчиком. І, головне, що «Кіно» принесло в тоді ще радянський рок європейську мелодику. Музичні рамки були розсунуті!
