13 березня 2014 року стало точкою відліку в новітній історії України. Саме цього дня в Донецьку вперше почали вбивати українських людей, позиція яких полягала в елементарному бажанні і законному праві жити на своїй землі... Для більшості вихідців із Донецької та Луганської областей саме березень 2014-го поділив життя на «до» та «після». Нині вони діляться своїми болючими спогадами, намагаючись проаналізувати ті події і знайти відповіді на питання, які досі не дають можливості заспокоїтися... Війна прийшла в Донецьк тому, що до останнього моменту в неї практично ніхто не вірив. Її не чекали...
«Колектив ДонНУ ніколи не залишався осторонь подій, що відбувалися в українському суспільстві. Березень 2014-го — особливий, переламний для нас час, — зауважує проректор із науково-педагогічної роботи, стратегічного розвитку та інновацій університету Тетяна НАГОРНЯК. — Часто можна почути про те, що Донбас не боровся. Це неправда! Ми мали свій Євромайдан. Не такий численний, як у Львові чи Києві, але він був. 4 березня 2014 року під час мітингу вперше побили його учасників. Але ми не злякалися. За день, на свій страх та ризик, на чергову акцію протесту вийшло вдвічі більше людей. А 13 березня в Донецьку загинув наш випускник Дмитро Чернявський, понад двох десятків людей було травмовано. Ми не мовчали, не сиділи — а кричали, що Донбас — це Україна. Та, окрім нас, цього ніхто більше не почув...»
«СПОСТЕРІГАЛОСЯ СУЦІЛЬНЕ БЕЗДІЯННЯ»
Ділився спогадами про опір українського Донецька «русской весне» і ректор Донецького національного університету імені Василя Стуса Роман ГРИНЮК. Каже, що, пропри напруження в суспільстві, він до останнього вірив, що це вже не надовго, помітингують і заспокояться, бо хіба можна створювати в правовій державі окремі республіки? Тоді це звучало, як нонсенс.
«На початку 2014 року до нас приїздив Святослав Вакарчук, усі співали українських пісень, і тоді важко було уявити, що за місяць життя зміниться. Й уже навіть коли в Донецьку почали проводити проросійські мітинги, я постійно ставив собі питання: як таке може бути в цивілізованій державі? Що робили силовики, державні службовці, чому вони дозволяли організовувати такі заходи, чому прикордонники пропускали автобуси з бойовиками через кордон? — ставить риторичні запитання ректор. — Спостерігалося суцільне бездіяння з боку державних органів, і лише молоді люди, наші студенти, випускники, викладачі — чинили опір, збиралися на мітинги за єдину Україну і висловлювали свою позицію. Ми змушені були достроково завершити навчальний рік, викладачі раніше пішли у відпустки, і всі сподівалися, що за літо ситуація вирішиться, що політики знайдуть вихід, «не зіллють» Донбас. Та коли у вересні відбулося захоплення університету і група бойовиків увірвалася до закладу з автоматами, стало зрозуміло, що в проросійському просторі українському закладу не місце. Ми почали евакуацію».
«З ОДНОГО БОКУ — СТУДЕНТИ З УКРАЇНСЬКИМИ ПРАПОРАМИ, А З ІНШОГО — БАНДИТИ»
У той переламний день, 13 березня, ніщо не віщувало біди. Проукраїнські жителі Донецька зібралися на патріотичний мітинг «За єдину Україну!». Однак після закінчення акції вороже налаштовані сепаратисти почали нападати на людей. Ветеран АТО, учасник руху опору в Донецьку Олександр ШУЛІКА згадує, як бойовики, прорвавши кордон міліції, зчинили криваве побоїще. Він і сьогодні з болем пригадує той день, бо саме тоді зрозумів, що Донбас різний — проукраїнський і бандитський. Маючи за плечима досвід роботи оперуповноваженого, він вирішив, що з людьми, які підтримують «ДНР» і є учасниками їхніх бандформувань, треба «говорити» по-іншому. Тому почав формувати загін, який згодом переріс у партизанський і відіграв значну роль у визволенні й обороні прифронтових населених пунктів Донеччини, зокрема й Маріуполя.
«13 березня я випадково опинився на площі Леніна, з одного боку — стояли студенти з українськими прапорами на плечах, а з іншого — бандити. Мені було комфортніше з тими, хто стояв під українськими прапорами, тому що це розумні і розвинені люди, майбутнє нашої країни. Власне, щоб захистити їх, ми й сформували структуру — бойове братерство, яке пильнувало проукраїнські мітинги в Донецьку навесні, — розповідає Олександр. — У квітні ми штурмували Маріупольський виконком, фактично брали голіруч. І виконали поставлене завдання: вибили звідти «орків», вилучили три автомати й кілька ПМ. Але вже ввечері Хотлубей (тодішній міський голова Маріуполя. — Авт.) вивісив на будівлі прапор «ДНР». 6 травня ми повернулися в Маріуполь і визволили виконком удруге, нейтралізувавши 800 бойовиків. Потім ми з групами відійшли на Донецьк, але врятувати його від бойовиків уже не вдалося, він був повністю «насичений» озброєними бойовиками».
«ПЕРШИЙ ЗА РОКИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ ДОНЕЧЧИНИ МАСОВИЙ ПРОТЕСТ, ЯКИЙ ВІДБУВАВСЯ ДЕНЬ У ДЕНЬ»
Уже нині аналітики та публіцисти ключовою датою в історії втрати Україною контролю над ситуацією в Донецьку називають 6 квітня 2014 року. Саме в цей день було захоплено будівлю Донецької ОДА — не вперше, але остаточно. Досі ніхто із силових структур не взяв на себе відповідальність за штурм у Донецьку та Луганську. Та, як каже політолог, голова правління ГО «Українська народна рада Донеччини та Луганщини» Станіслав ФЕДОРЧУК, до цього ще дійде.
«Донецький Майдан був ініціативою студентів Донецького національного університету, які вийшли на площу біля пам’ятника Тарасу Шевченку, щоб продемонструвати свої європейські цінності і засвідчити проукраїнську позицію. Пізніше до них долучилися представники громадських організацій та інтелігенції. І, якщо бути об’єктивним, то Євромайдан у Донецьку — це перший за роки політичної історії Донеччини масовий протест, який відбувався день у день. Раніше в політичному і громадському житті міста такого не було. Ба більше, великим відкриттям для мене, наприклад, стало те, що проукраїнські акції об’єднали людей, які підтримували різні політичні партії і мали діаметрально протилежні погляди. Слід сказати, що особливу роль у цій боротьбі відіграли донецькі ЗМІ, які фактично стали ангелами-охоронцями протестувальників. Якби не їхнє щоденне висвітлювання, свідомі жителі Донецька не змогли б так довго тримати «оборону», — коментує Станіслав Федорчук. — Майдан створив певне середовище в Донецьку і став індикатором для його жителів. І хай що там говорять, я назвав би ті події справжньою українською весною, яку ніхто не помітив. І маю надію, що коли покоління Євромайдану прийдуть до політичної влади в України, винні будуть покарані. За таким самим принципом, як це нині відбувається в Польщі, де колишніх генералів комуністичної служби безпеки, які нині вже пенсійного віку, притягують до відповідальності і навіть ув’язнюють».
...Ще у вересні 2014 року головний редактор «Дня» Лариса Івшина зауважила: «...Більше 10 років тому я вперше пробивалася в Донецьк, щоб виступити в Університеті. Щоб отримати таку можливість домовлятися довелося на найвищому на той час (2003 рік) рівні. Ніколи не забуду своїх вражень! Це була кіношна «Сицилія»! З мене не зводили очей, не давали зробити крок убік... Атмосфера зустрічі була напружена, відчувалося: ті, що ставили запитання, — герої!...Чому ж народ шахтарський, мужній став таким зашуганим? Доля Донбасу до вбивства Євгена Щербаня могла скластися інакше. Після — Кучма віддав золотовалютний край у «лізинг». «Безкорисливо...». Очевидно, що війна в Донбасі стала результатом багатьох чинників: негативна позиція місцевих політично-бізнесових еліт, острах відкритої російської агресії, а також брак зацікавленості нової київської влади в регіоні, де на той час переважали виборці «антимайданних» політичних сил, а увесь бізнес контролювався наближеними до Януковича місцевими олігархами.
