ПЕРЕМОГА!

До наметового містечка на Хрещатику незнайомців запускають через такі собі центральні ворота (суміш лавок із машинами), неподалік від Консерваторії. «Пропусти журналіста», — невимушено сказав один мужик іншому, подивившись лише на книжечку посвідчення.

Я нагодився якраз на роздачу окропу. Забравшись на військово-польову кухню, юнак у вушанці розливав у казанки гарячу вологу. Звеселяючі напої заборонені. Причому досить строго, з відбиранням документа поселенця.

Коли перебуваєш на території табору, виникає трохи сюрреалістичне відчуття: годинник на профспілковій вежі, мерія, ЦУМ, інші величні імперські будівлі кумедно контрастують із цією наметово-похідною непримхливістю. Бунтарський табір, розташований біля палацу. І все ж це справді швидше містечко в мініатюрі: чорними асфальтовими змійками вимальовувалися невеликі вулички між рядами наметів, на стінах яких наклеєна всіляка агітація за Ющенка.

Поруч із крихітним наметом із написом «Волинь», із якого стирчали три пари ніг сплячих громадян, висів плакатик, обожнюючий Віктора Андрійовича. Біля зображення лідера опозиції на жовтому тлі були старанно накреслені три сімки та зверху встановлена іконка...

Погода була мрячно-гнітючою, і народ навколо бродив похмурий. Закінчувався другий тиждень «помаранчової революції», позначалася фізична втома. Пригадалося, як на початку подій я, ще з того боку огорожі, спитав четвірку студентів, чому вони тут, і вони квартетом видали рекламний слоган Януковича: «ТОМУ ЩО!» І засміялися. Тепер загальний настрій був не такий оптимістичний.

Я почав розпитувати місцеве народонаселення, чи не має воно наміру покинути все це, не дочекавшись результатів виборів? А якщо доведеться сидіти тут місяць чи два?

— Що ж, — зітхали вони, — доведеться бути стільки, скільки треба.

Запитую хлопців: «Були якісь провокаційні випадки чи смішні?» Вони сумно відповідають: «Тут усе смішне».

На нас налітає жінка років тридцяти п’яти і трохи різкуватим тоном кидає співрозмовнику: «Та розкажи людині щось веселе! Бачите, як нам тут добре! Чого мовчиш?»

Несподівано вона сама переходить на серйозний тон:

— Не так фізично, як морально стає важче через... — вона подумала, — ...очікування. Ми ж тут із першого дня. — Вона бере себе в руки й оптимістично закінчує фразу, вплітаючи приспів «Тату»: «Але дулю вам! Нас не догонят!»

«А донецькі, — підхоплює діалог чоловік середніх років у штормівці, — тут були. Ми з ними розмовляли. Нормальні хлопці. У нас, кажуть, погано все організовано, ми, якщо чесно, прийшли попоїсти. І поспілкуватися... Поїли та кажуть: «Тепер голосуватимемо за Ющенка». Я в цьому не впевнений. Проте їхні уявлення про нас змінилися.»

Бачу дівчину з бейджем молодіжної організації «Пора»:

— Ви належите до цієї організації?

— Ні, коли ми поселялися до наметового містечка, нам дали таку перепустку. Про саму цю організацію я мало знаю.

— І чого ви сюди ходите? Вас сюди тягне?

Підійшла її подружка, вони — обуреним хором:

— Ми ходимо не тому, що тягне, а тому що в нас ідея.

— Народ, бачу, похмурий.

— Скоро два тижні! Однаково ентузіазм не зникає.

— Зате вже дістає. Скільки ви думаєте витримати?

— Сьогодні Верховний Суд щось скаже, тоді можна буде робити висновки.

Хлопчина в чорній шерстяній шапочці:

— Дівчата, переважно, вдень, а хлопці вночі.

Розпитую його:

— Напевно, в центрі міста вам ніколи не доводилося жити?

Він засміявся:

— Звичайно, більшого центра, ніж Хрещатик, немає, але умови близькі до екстриму.

— Адже у вас ще й на спиртне табу, хоча досить холодно.

— Ми ж тут не для того, щоб напиватися. Навіть пива немає. Споживаємо алкоголь у кефірі — там є три відсотки, — мило гаркавлячи, пожартував він. — Уночі так холодно, що спати неможливо. Спимо вдень. Іноді їздимо додому, до гуртожитку, прийняти душ — і назад. Ще є гітара, з нею веселіше. Багато хто простудився в перші дні, їхали додому, а потім одужували й поверталися. Нас підтримують і викладачі. Навіть лекції читають...

Я з подивом виявив грифельну дошку, прикріплену до стовпа, поцятковану формулами. Репетитори «на дому».

Розговорився з двома симпатичними дівчатами: Ксенією й Анею. В однієї в руках троянда, а в другої на голові косинка на манер робфаківських слухачок. Першокурсниця Ксюша дзвінко говорить, усміхаючись по самі вуха:

— Ця подія дуже цікава, щоб у сімнадцять років сидіти вдома. У нас тут і весілля було: юнак — із Дніпропетровська, дівчина — з Західної України... Ми тут і в барабани били. І залицялися до спецназу, коли до Адміністрації ходили... Батьки щодня з Кременчука телефонують. Із мамою ще можна домовитися, а ось із батьком... Уночі співаємо пісні біля багать. А вдень...

Хлопчина з важкою, вольовою щелепою додає: «А якщо вдень скучно, по центру класно прогулятися: піти до Верховної Ради, до Кабінету Міністрів, до Адміністрації Президента.

Так, кажу, є, куди пройтися. А дівчата, запитую, надихають на подвиги?

— Ще й як! Думаєш, якщо вони можуть, то ми що ж? Вони, тут, щоправда, затишок розвели. Примушують взуття перед наметом знімати. Порозвішували різні кульки, квіточки. Але жити стало приємніше.

Наговорившись із мешканцями містечка, мені цікаво було дізнатися, який на вигляд комендант — так би мовити, цар і управитель тутешніх екзотичних місць.

Він займав здоровенний зелений намет, біля входу до якого стояли на варті двоє дружинників.

Хлопець, із яким я розмовляв півгодини тому, виявився активістом від фізиків університету, його терміново викликали по мобільному на збори до намету коменданта. Там планувалося зібрання. Я також вирішив прошмигнути на таємну нараду. Та моє довгополе пальто вже надто контрастувало з куртками та ватниками більшості мешканців наметів. Тому здоровенний парубок узяв мене за руку та запитав: «Ви на збори?» Хай би вже сказати, що я на збори, а я промимрив щось невизначене з ледве помітним словом «преса». Убік!

Я відправив хлопчика доповісти Його Величності про прибуття самої газети «День». Комендант передав, що в них є прес-клуб, де вся інформація. Я передав у відповідь: прес-клуб мені не потрібен, мені потрібен комендант!

Поки ми сперечалися, я відчував, що затівається щось екстраординарне. Як я зрозумів з обривків розмов, активістам дали вказівку одягати будівельні каски, що можливо наметовий актив братиме участь у штурмі Кабміну.

Хлопці виходили з комендантської та швидкими кроками віддалялися, у тому числі й знайомий фізик, який «любить гуляти центром». Прогулянка планувалася цільова.

Нарешті я був допущений до правителя.

За столом сидів акуратно підстрижений чоловік і, втягши губи, строчив на папері. На столі — пляшка мінеральної та коробка для збору пожертвувань на користь революції. Загалом його поза нагадувала ленінську з полотна: «Ленін у Смольному». На відміну, щоправда, від вождя світового пролетаріату, обстановку колоритно прикрашала величезна біла курка, яка сиділа в кутку намету на згорнених у трубочку рожевих туристичних килимках.

Звати коменданта Андрій Гусак. Він має досвід голодування на Майдані 1990 року, брав участь у створенні Комітету Правди. За фахом — юрист і консультує молодь: як боротися зі злочинним режимом. Статус у нього такий, що новоутворені молодята просили, щоб він поставив свою печать у їхніх паспортах. «Але це, як ви розумієте, — усміхнувся Гусак, — я робити не мав права».

Я перейшов до справи: захоплення Кабміну зараз можливе?

— Усе може бути, — відповів він, посерйознішавши, — ми не виключаємо.

Зрозумівши, що треба діяти, я заскочив до «Глобусу» за новою плівкою та вирушив у бік вулиці Грушевського.

Навпроти стадіону «Динамо» стояли білі «Жигулі», на даху яких (точніше на верхньому багажнику) дев’ятирічна дівчинка з задоволенням (їй була приємна увага перехожих) розмахувала знаменом України, скріпленим з оранжевим прапором «Ющенко — так!». Поруч із нею стояв радіотранслятор, що мовив на повну.

Біля машини вешталися кілька п’яненьких мужичків у штормівках із дніпропетровсько-донецької «охорони громадського порядку». Шарфики у них були біло-блакитні, а на ватниках красувалися оранжеві стрічки.

Біля Кабміну буквою «П» вишикувалися кілька десятків бійців в оранжевих касках. «Поголів’я» касок, схожих на оранжеві кулі, плавно переходило у грона повітряних кульок такого самого кольору, розвішених на деревах.

Ну, думаю, зараз почнеться!

На пагорбі, у парку десятки громадян різного віку барабанили по бочках із-під пального, вибиваючи ритуально-маршовий ритм. Іноді ними командував хлопчина у валянках і калошах. Він натхненно, мов диригент, розмахував руками, стоячи по коліно в бруді. У Кабміні світилося лише одне вікно.

Я вирішив краще сфотографувати касочників і спробував застрибнути на височенний бордюр. Я все-таки застрибнув, але зачепив за край фотоапарат, який висів на шиї. Шнурок із легким «чпоком» розірвався — і апарат із тріском гепнувся на асфальт.

Штурм Кабміну починає влітати мені в копійку!

Перехожі підібрали нещасну «мильницю» і навіть знайшли батарейку, що вилетіла з неї. Настрій упав.

Бачу, легіони в касках не ворушаться. Я поки вирішив залізти ще вище на пагорб — підібратися до володарів бочок. Тут мої ноги зісковзнули і почали демонструвати під бочковий ритм якийсь незнаний, химерний танок. Барабанщики з подивом спостерігали за моїм рухами. Такий собі танцюючий Крішна!

Танцював я доти, поки фотоапарат не вислизнув із моїх рук й удруге не гепнувся донизу, з висоти вже трьох метрів. Тут у мене зовсім настрій зник. Що ж це, я сам Кабмін штурмую, а ці всі не чухаються!

Двічі гепнутий фотоапарат бережно та співчутливо подав один із тих нетверезих «охоронців громадського порядку».

Я зістрибнув на бруківку — «мильниця» не реагувала на маніпуляції, зникла дорога батарейка. Знімати більше нічим!

Безнадійно понишпоривши по тротуару, я раптом виявив батарейку просто перед носом на парковому бордюрі. Те, що вона там виявилася, — диво.

Я вставив її в фотоапарат, і сталося нове диво — контужений фотик ожив. Ледве відкрився після струсу, але все-таки.

Спостерігалася активність народу не біля Кабміну, а навколо машини з радіотранслятором. Народ оточив її кільцем і щось уважно слухав. Виявляється, була пряма радіотрансляція рішення Верховного Суду.

Я швиденько забіг на сходи Художнього музею, порозкидавши оранжевих чергових, щоб спробувати зафіксувати історичну подію.

У тиші хрипко чувся голос Анатолія Яреми: «Результати другого туру виборів 2004 року вважати недійсними...»

Народ заволав «Ура», і кільце публіки навколо автомобіля запульсувало. Дівчинка в центрі ще інтенсивніше почала розмахувати знаменом. Картина вдалася ефектною!

«...Перевибори призначаються на 26 грудня», — закінчив Ярема, і тріумфування стало абсолютним! Народ обнімався, верещав, плакав, сміявся і всіляко по-іншому проявляв радість.

Жодних Кабмінів, отже, штурмувати ні до чого. Я натхненно попрямував до Майдану.

Усе було чудово, лише фотоапарата шкода, як і мій правий черевик, що розмок від снігу в перші дні хвилювань. Корейський друг став жертвою революції №2. Але, звісно, ця маленька темна пляма не могла сильно затьмарити променистості свята.

Народ узявся за руки і, мов у дитячому саду, почав водити хороводи. Ланцюжки тріумфуючих, жартуючи, захоплювали у полон по дві-три машини. Ті, втім, не злилися, а карнавально гуділи клаксонами.

Це була перемога!

Наступного тижня відбулися парламентська домовленість, забирання надзвичайних повноважень у президента, переобрання ЦВК.

Постарілий голова держави та задоволений спікер Литвин продемонстрували на весь світ історичний документ. Усі ці події були вже логічним завершенням попередніх.

Увечері — виступ Ющенка та салют.

Один із гігантських оранжевих спалахів мав контури людини. Він, наче Дух революції, повис над Майданом, а потім довго плив над святкуючим натовпом.

Здалеку народ з оранжевими знаменами скидався на чорну ікру в мандаринових часточках. Апетитність і краса цієї «страви» нагадали мені старий цинічний вислів, що «революцію здійснюють романтики, а користуються її плодами негідники».

Тепер завдання: не дати себе з’їсти!