Чемпіон Московської Олімпіади в штовханні ядра п’ять разів потрапляв до реанімації. Мив золото на Чукотці. Щоб мешканці Кременчука менше задавали іменитому земляку запитань, працював таксистом у нічний час. У якомусь кооперативі штампував дверні петлі. У відчаї навіть намагався продати золоту олімпійську медаль. У 2000-му ескулапи пророкували йому смерть. Рак щитовидної залози. Але вже в 2001 році Кисельов стає чемпіоном світу серед ветеранів спорту. Володимир Вікторович — серед тих наших прославлених олімпійців, які номінуються на участь 5 липня в естафеті пронесення олімпійського вогню у Києві (нагадаємо, що всеукраїнський відбір факелоносців естафети проводить компанія «Кока-Кола»).
Життя цієї людини давно могло б стати сюжетом для крутого бестселера. У спорті — з восьми років. Всі ці роки — регулярні тренування та уміння викладатися, як кажуть, на всі сто. В одному з інтерв’ю він згадує, що перед Московською олімпіадою зібрали групу метальників. Спортсменам сказали: «В іграх потрібні люди, здатні вийти в сектор, якщо потрібно, навіть із переламаною ногою і при цьому показати результат»... Кисельов, до речі, і виступав із травмою. Зробили ін’єкцію новокаїну — і вперед. І йому вдалося перемогти. Відтоді у цьому виді спорту були і срібні, і бронзові призери, але нікому в СНД не вдалося повторити досягнення Володимира Кисельова. Тоді радянським спортсменам обіцяли на додачу до золотої олімпійської медалі автомашину «Волга», але її ніхто з наших чемпіонів так і не отримав...
— На попередній Олімпіаді, в Монреалі, було двадцять наших спортсменів, які отримали золоті медалі, — згадує сьогодні Володимир Вікторович. — Ось і пообіцяли золоті гори. А коли на Московській наших із «золотом» було вже вісімдесят, звичайно ж, кожному давати машину передумали. Дали по чотири тисячі карбованців...
Після Олімпіади Володимир Вікторович захворів на невідому хворобу. Всі представники медицини, до кого він звертався, тільки розводили руками. Це було як мана. Несподівано паморочилося в очах, і Володя непритомнів. Це траплялося в найнесподіваніші моменти, наприклад, за кермом. Кисельов катастрофічно втрачав у вазі. Протягом місяця худнув на 25 кілограм. Миготлива аритмія. Тиск вище 200. Пульс понад 250 ударів на хвилину в спокійному стані. Задишка. Ще інше та інше. Ніхто з лікарів не міг поставити діагноз. Протягом неповного року він п’ять разів побував у реанімації. У Кременчуку все-таки знайшовся лікар, який зумів поставити правильний діагноз. Це була лікар-кардіолог Лідія Носич.
— У мене було захворювання щитовидної залози, — розповідає Володимир Вікторович. — Коли в 1986 зробили операцію, наша «безкоштовна медицина» відібрала у мене все, що було. Довелося продати все — меблі, машину. Все, що було. Те, що трапилося, мені здається, — це наслідок Чорнобильської аварії. Першого і дев’ятого травня спортсмени завжди брали участь у парадах на Хрещатику. Так було і в травні 1986. Усього через кілька днів після аварії. Там були всі найкращі спортсмени України. Йшли Хрещатиком при повному параді, з медалями. Цього параду вистачило його учасникам на все життя. Йшов радіоактивний дощ, діти безтурботно пускали в калюжах кораблики. Щитовидки в усіх буквально «дзвеніли»! Тоді багато спортсменів захворіло. І я також. П’ятнадцять років довелося виходити з цього стану. Як вдалося вистояти? Напевно, передусім, допомогла сила волі. Бажання жити.
Після операції Кисельов, ледве вийшовши з лікарні, їде на Чукотку в золотодобувну артіль: треба було годувати сім’ю. Працює по 11 годин на добу. Без вихідних і відпустки майже рік. Повернувся в Кременчук і побачив, що тут він абсолютно нікому не потрібен. Роботи для спортсмена не було, і Кисельов влаштувався в кооператив штампувати дверні петлі. Потім два роки працював водієм таксі. Кисельова в обличчя знав весь Кременчук, тому працював він бригадиром нічної зміни. І знову вистояв. Сьогодні працює на кафедрі фізичного виховання в Кременчуцькому інституті Дніпропетровського університету економіки і права. Однак у 2000-му — нове випробування: страшний діагноз. Але вiн перемiг хворобу...
— Минулого року ви створили власний Фонд, допомагаєте дітям-сиротам, інвалідам.
— Історія його створення досить забавна. Якось в одній із розмов олімпійська чемпіонка Ольга Бризгіна обмовилася про те, що непогано б створити свій фонд. Кому як не нам, олімпійським чемпіонам, допомагати сиротам, інвалідам, дітям, якi «умудрилися народитися» в неблагополучній сім’ї? Через якийсь час телефоную Бризгіній у Мінськ. Вирішив похвалитися: «Олю, тепер у нас два фонди — Фонд Бризгіної, трикратної олімпійської чемпіонки, та Фонд Кисельова!» А вона раптом повідомляє, що ніякого Фонду у неї ніколи не було. Тобто, вона хотіла створити свій Фонд, але я зробив це першим.
Сьогодні я щасливий. Приємно бачити радість в очах дітей. Коли даруємо дітям телевізор, даруємо книги, даруємо новорічні подарунки. Я бачу дітей, яким ніхто ніколи в житті не робив подарунків! Хіба це не приємно, хіба не відчуваєш себе щасливим?! Я і мої колеги бачили дітей, які усміхнулися вперше у житті! Це важко уявити, але сьогодні у нас є діти, які ніколи в житті не бачили нічого людського. Все, що заробляю, перераховую на добродійність. Навіть бухгалтеру плачу з власної кишені. Ім’я олімпійського чемпіона Кисельова повинно працювати на славу міста Кременчука і Полтавської області. Але, на жаль, сьогодні керівництво області цього не розуміє.
Володимир Вікторович показує лист на ім’я губернатора Олександра Удовиченка: «Головна мета діяльності Фонду — підтримка і сприяння практичному здійсненню державних і регіональних програм, направлених на поліпшення соціально- економічного становища в регіоні. Пропаганда здорового способу життя всіх верств населення, сприяння розвитку організацій фізкультурно- оздоровчого і спортивного напряму, олімпійського і параолімпійського руху, підтримка і допомога обдарованій молоді, провідним спортсменам і ветеранам фізичної культури та спорту. Добродійний Фонд — неприбуткова організація. Звертаємося до Вас із проханням підтримати добродійний Фонд і вирішити питання забезпечення Фонду автотранспортом».
У це важко повірити, але олімпійський чемпіон досі не має особистої машини. Навіть подарунки в дитячий будинок чи притулок Кисельов вимушений везти… тролейбусом або наймати таксі. Ось і попросив Володимир Вікторович обласну адміністрацію допомогти з машиною. Прийшла відповідь: «Вибачте, але можливості немає». Кисельов обурюється. Як же так: «Немає можливості»? Минулого року Томін (колишній керівник обласної адміністрації. — Авт. ) вручав працівникам міліції 50 машин. За ким ганятися, говорить Кисельов? За тими, кого Кисельов та інші свого часу не запросили в спорт, не навчили? Кисельов вважає, що лист, можливо, і не дійшов до губернатора області, а чиновники «спихнули» його, переслали меру Кременчука Миколі Глухову. Місто допомогти Кисельову дійсно не в змозі.
Володимир Кисельов упевнений, що його Фонд незабаром стане міжнародним. А міжнародний Фонд, як правило, має статус гуманітарного. Вже приїжджали його американські та німецькі друзі, які згодні під існуючі програми присилати гуманітарну допомогу. Це як гранти, пояснює В. Кисельов. Президентська Програма з екології, Програма «Діти України», Програма «Здоров’я нації» тощо. Невже в області не знайдеться жодної машини для Добродійного Фонду?
— Знаю, що ви почесний громадянин штату Техас? Як це сталося?
— Абсолютно випадково. У 1974 році в американському місті Остін я йшов містом і побачив, як тонуть люди. Стрибнув із моста, врятував американців. У нагороду отримав грамоту з американським прапором, обробленим діамантами та сапфірами. Цей прапор коштував 25 тисяч доларів. У мене його в Алма-Аті украли. Поїхав туди, хотів друзям показати, а ось що вийшло...
— Після численних операцій у вас склалося нелегке матеріальне становище. У відчаї ви навіть подзвонили в газету «Радянський спорт»: «Допоможіть продати багатому колекціонеру золоту олімпійську медаль». Чим закінчилася історія з «олімпійським золотом»? Чи вдалося зберегти медаль?
— На щастя, так. Хоча багато хто вимушений продавати. Олімпійські чемпіони — в більшості убогі люди. І про це всі знають. В Естонії олімпійський чемпіон отримує 800 доларів, у Білорусії — 600, в Росії — 500, а у нас в Україні — 100 доларів. Олімпійським чемпіонам 50—60-х років сьогодні по сімдесят і більше. Вони живуть важко. Ми вже написали лист на ім’я прем’єр- міністра і Президента з проханням збільшити довічні стипендії олімпійським чемпіонам. Адже олімпійських чемпіонів за чотири роки йде з життя більше, ніж стає нових. Скоро їх взагалі не залишиться. Без золотого минулого не буде і золотого майбутнього.
