На розгляд читачів подаємо сьогодні два отримані нами матеріали, які по-різному оцінюють релігійну ситуацію в країні. Один написаний православним, інший — двома католиками. Усіх їх об’єднує те, що вони однаково пов’язують історію з сучасністю, виводять сьогодення з минулого, а також вважають, що церковні проблеми вельми впливають на політичні й економічні.
Із викладеними нашими дописувачами думками важко повністю погодитися. Із одного боку, думка авторів-католиків щодо практичного використання в Україні соціальної доктрини Католицької церкви (розробленої, до речі, головним чином для потреб самої церкви), щодо прикладного характеру вчення Івана Павла II, його енциклік, здається дещо утопічною. Одна справа — послання, інша — об’єктивна здатність людей його прийняти. Автори дещо наївно очікували також якихось негайних і матеріальних наслідків візиту папи Івана Павла II до України. Так не буває. Попри це, значення цього візиту для нашої країни важко переоцінити. Бо український народ взагалі й православні люди зокрема переступили зрештою, «магічне» коло історичних забобонів, не побоялися церковно-політичного (колись такого могутнього) російського табу і дійсно відчули себе — хоч на мить — вільними європейськими людьми. Візит якої іншої людини міг вчинити таке з нами?
Що стосується матеріалу п. Миколи Клинового, то пафос його ідеї марно шукати у живильній ролі православ’я в Україні. Йдеться, власне, про те, що католицизм (східного й римського обрядів) є головною причиною розколу українського суспільства. Іншими словами — замість апології православ’я нам подається критика католицизму. Впевнена, що в українському суспільстві ніколи не буде згоди, якщо вічно плекати історичні провини наших колишніх супротивників (на зразок захоплення хрестоносцями Константинополя 1204 року), шукати винних десь за кордонами. Адже сьогодні розлом нашого суспільства йде не тільки по лінії католицизм-православ’я. За прикладом крокувати далеко не треба — взяти хоча б роз’єднання українського православ’я, до якого католики не мають найменшого відношення. (Принаймні, їх у цьому досі не звинувачували.)
Не входячи в деталі (читач з ними ознайомиться), хотілось би, щоб наші автори (також ті, хто відгукнеться на публікацію) більш конкретно окреслювали ту роль, яку повинні сьогодні вiдiгравати всі наші церкви в процесах консолідації суспільства. І особливо зупинятися на стратегії церкви, яку вони знають найкраще — на власній.
