«Це — копія. Пектораль із Товстої могили наші співробітники прибрали, щойно почалися події на Майдані. Бачите: на квіточках немає емалі, а на оригіналові є її залишки...» — розповідає провідний науковий співробітник Музею історичних коштовностей України Юрій ПОЛІДОВИЧ. Він — один із тих переселенців, у яких «все склалося». Щоправда, душа — не на місці, ділиться він, тому що «там» — дім, там все його життя, довга наукова робота в Донецькому краєзнавчому музеї. Юрієві Богдановичу багато довелося зробити над собою зусиль, щоб стати одним із «нас». Він та його дружина сьогодні — наукові співробітники одного з провідних і найбільш відвідуваних музеїв столиці. Юрій Полідович поділився своїми переживаннями з приводу війни нового і старого життя.
«ДАСТЬ БОГ, У КРАЩИЙ ЧАС ЦЕ БУДЕ ВІДНОВЛЕНО»
— Юрію Богдановичу, до Києва ви приїхали після того, як розбомбили Донецький краєзнавчий музей. Це — збіг або остання крапля?
— По музею стріляли тричі. Бойовики «любили» свята: перша стрілянина була на Маковія, 14 серпня. Стріляли з «Граду». Наступна — на Спаса, 19 серпня. Це був міномет — ми це бачили й чули. Через декілька днів — знову. Увечері 14-го я добре чув розстріл музею, і люди чули. Вранці мені сказали, що там вже все розгромлено. Коли прийшли, виявилось, що винесли всю техніку. Експонати, дякувати Богові, не чіпали. У цьому жаху ми почали розгрібати і щось робити. Міна здалека летіти не може, тому стріляли аж ніяк не ВСУ, як це підносилося в Донецьку. Потім був третій обстріл — обстріляли вхід і розбили одну секцію на «Донбас Арені». Мій товариш, який знається на зброї, сказав, що однозначно це — гранатомет.
Такі місця вони обстрілювали ввечері, коли немає людей. Потім під таку «гуманну програму» потрапила школа в Донецьку. Вона — в центрі, на висоті, горіла, наче смолоскип, тому що перед цим обклали сучасним пластиком. До речі, під час більшості обстрілів рідко коли щось спалахує. Я не знаю, в чому специфіка, — переважно пожеж немає, це був би жах... (Це зараз вже почали використовувати запалювальні бомби.)
— Даруйте за наївне запитання, а навіщо бойовикам було потрібно стріляти по рідному музею?
— Бойовики створювали видимість, що по місту стріляють ВСУ — що вони хочуть знищити донеччан. І робили все для унаочнення російської агітації і пропаганди. Плюс відома ситуація, коли спочатку з’являється російське телебачення, а потім стріляють. Так було, наприклад, з торговельно-офісною будівлею «Грін Плаза». Мої знайомі бачили цих журналістів: заїхали, потім стрілянина, відразу ж вибігають, знімають. Все — під замовлення і розклад. Така сама ситуація — з краєзнавчим музеєм. Наші знайомі, які це спостерігали, сказали, що стріляли з території кабельного заводу.
— Що зараз із музеєм?
— Будівлю розбито. Взагалі, в 70-ті роки вона планувалася як школа. Але оскільки виявилось, що вона розташована на геологічному розломі, запропонували в’їхати краєзнавчому музею. Від обстрілу постраждав найбільший корпус (той, де мав бути спортивний зал — з великими високими стелями). Там був дуже хороший зал природи: з великою кількістю опудал, безліччю експонатів. І коли міна потрапила у верхні плити, вони впали і, ймовірно, пробили перекриття підлоги. А під підлогою були фонди, половина з яких виявилися придавленими плитами. Потім було декілька попадань у підвальне приміщення — нашу реставраційну майстерню. Під нею — зал археології, в результаті все розбилося.
Рештки ми зібрали, розклали по пакетах і, дасть Бог, у кращий час це буде відновлено. На жаль, це були найкращі і найкоштовніші археологічні експонати. Все інше — меншою мірою: птахи й риби, тварини, наші знамениті лосі — вони якраз вціліли. Гірше з будівлею: сказали, що після трьох обстрілів вона не придатна до експлуатації, руйнування — вищої категорії. Зараз цим ніхто не займається. Для роботи в завалених фондах потрібна хороша робота МНС, будівельників, серйозна техніка. На зиму залатали дах і якось перезимували. Своїми силами плюс спонсори.
«ОБСТАВИНА, ЩО ВОНИ МОЖУТЬ БУДЬ-ЯКОЇ МИТІ СТРІЛЯТИ, СТАЛА ВИРІШАЛЬНОЮ»
— Випадків мародерства не траплялося?
— Ми боялися, що це може статися. Але чи то дуже сильні руйнування, чи то ще щось... Якусь частину коштовних експонатів — золото, наприклад, — зняли ще до бойових дій. Потім зняли монети і зброю — заховали у фондах. На жаль, певна частина нашого керівництва займала позицію, що нічого такого не відбувається. Що все буде добре: мовляв, це наші хлопці прийшли, і вони нас захистять. У головах багатьох людей не вкладається, що взагалі можливий такий цинізм: коли «свої хлопці» стріляють по своїх.
— І тоді ви вирішили виїхати?
— Так. У Донецьку ми жили в селищі біля заводу гумохімічних виробів. Це околиця, за якою — Піски, а неподалік — сумнозвісний аеропорт. Ми були в центрі цих подій. Одного дня сталася така ситуація: йде стрілянина, ми розуміємо, що стає небезпечно. Вийшли з дружиною на вулицю — для розвідки, чи є сховище. Бачимо — стріляють по аеропорту. Постріли — один за одним, один за одним... І тут такий самий постріл — у наш бік, у бік селища. Ми розуміємо, що стріляють по нас, і це — не українська армія. Тому що ми бачимо, звідки що летить! Швидше за все, це був міномет, розвернули його — і по селищу, щоб люди думали, що це «укри». У цій ситуації ми встигли навіть зайти до магазину. Потім — знову серія пострілів по селищу. Потім сусіди сказали, що приїжджали автобуси і що всіх охочих вивозили до гуртожитків, тому що — «кінець, «укри» наступають». Робилося це для того, щоб «укри» не стріляли по гуртожитках, в яких перебували і бойовики, — щоб мати такий живий щит.
І ось ця обставина, що вони можуть будь-якої миті стріляти, і стала вирішальною. Тому що це — не та ситуація, коли бомбили Лондон, Ленінград, Москву або Київ — німці це робили за розкладом. Я не зустрічав в історії подібного феномена— коли свої стріляють по своїх. Коли хочуть. Без правил. Або — коли стріляли по приватному сектору: люди розповідали, що приїжджали у формі, розглядали, що і де знаходиться, говорили, що «відстежують диверсантів». А потім — стрілянина. І, що характерно, в основному стріляють не по будинках, а по сараях, гаражах, городах. Галасу, гамору, крику — багато, і все спрямоване не на те, щоб убити, а для паніки, страху, ненависті до «укрів». Мертвий донеччанин нікому не цікавий, а той, що панікує, ненавидить, живий — набагато сильніша зброя.
«МИ СПОДІВАЄМОСЯ, ЩО НЕ ПРОСТО ПОВЕРНЕМОСЬ, А ЩО МИ ПЕРЕМОЖЕМО»
— Як проходила адаптація до життя в Києві?
— У серпні 2014 року стало зрозуміло, що це все увійде в зиму, залишиться надовго. Складно жити: з одного боку — то газу немає, то води, то світла. З другого — ти мимоволі можеш обмовитися, щось сказати не те... Це — не життя, і ми вирішили виїхати. У нас був позитивний момент: дочка живе в столиці, закінчила навчання, влаштувалася, запросила. До Музею історичних коштовностей я часто приїжджав на конференції, був знайомий практично з усім науковим складом. Мене прийняли і, фактично, запропонували роботу. Хоча було трохи страшнувато, тому що це — «відповідальний музей». Благополучно склалося.
— Але додому тягне?
— Найскладніший момент — що ти — не вдома. Все-таки ми всі сильно прив’язані до домівки, вона — частина нас. Складно жити, розуміючи, що вона — там, і вона тобі недоступна. Хоча молодше покоління ставиться до цього інакше. Наша донька спокійно сприймає, що живе в орендованій квартирі: навіщо собі морочити голову купівлею квартири — хтозна, що там буде попереду. Старшому поколінню складніше. У мене є знайома переселенка, яка привезла до Києва маму. І мама увійшла в зиму. Що таке увійти в зиму без зимового одягу? Дочка запропонувала купити. «Ні, у мене все є». Там. І вона за всю зиму жодного разу не вийшла на вулицю — немає ж зимового одягу.
Коли стаєш вимушеним переселенцем, то розумієш, що таке ностальгія. Доходиш до цієї межі, і далі говориш: «Я тут живу, і я — один з...» І — переступаєш за поріг. Для інших же — це непереборний бар’єр: немає роботи, немає друзів-знайомих, і далі все починає руйнуватися, все починає дратувати. Такі люди, врешті-решт, повертаються. Однозначно, у нас є бажання повернутися. Але яка буде ситуація? Може, туди просто не захочеться повертатися... Та ми сподіваємося, що не просто повернемось, а що ми переможемо. Якщо буде перемога — це одне, ні — то абсолютно інше.
