Кам’янець-Подільський — древнє місто біля ріки Смотрич (притоки Дністра), здавна привертав увагу археологів, істориків, літераторів, кінематографістів. Восени 2003 року його відвідали журналісти газети «День» на чолі з головним редактором Ларисою Івшиною, які взяли участь у святкуванні 85-річчя Кам’янець-Подільського державного університету і представили двотомник «Україна Incognita» та «Дві Русі» із серії «Бібліотека «Дня» («День» від 25.10.2003). Багата історія міста заслуговує, щоб розповісти про нього детальніше. Тим більше, що мені пощастило прожити в Кам’янці, як його називали в старовину, так і зараз називають місцеві жителі, без чогось десять років.
Археологічні дані дозволяють зробити висновок про те, що в перші століття нашої ери територію майбутнього Кам’янця населяли східнослов’янські племена. На основі цих поселень і виникло, на думку вчених, в ХI — ХII ст. ранньофеодальне місто. Деякі відомості про нього можна знайти у вірменських літописах 1060 — 1062 рр. Справа в тому, що вірмени поселилися в Кам’янці вже в ХI ст. і проживали в місті тривалий час. Вони об’єдналися в громаду і займалися торгівлею та ремеслами. Утворилася в місті й руська (українська) громада, яка також вела торгівлю і залишила після себе пам’ятники — культові та фортифікаційні споруди.
Важкою, часом трагічною була багатовікова історія міста. Воно входило до складу Галицько-Волинського князівства. У середині ХIII ст. Кам’янець постраждав від монголо-татарських завойовників. У ХIV ст. Поділля з Кам’янцем було захоплене литовськими князями. Після литовсько-польської війни (ХV ст.) місто перейшло до поляків. У 1463 р. Кам’янець був удостоєний честі стати королівським і центром Подільського воєводства, але у 1672 р. Подолію завоювали турки. Їх володарювання тривало 27 років.
У 1793 році Поділля увійшло до складу Російської держави, і через два роки Кам’янець став центром Подільської губернії. Таким чином, у Кам’янці протягом століть жили різні народи зі своєю вірою та культурою. Це різноголосся, звичайно, не могло не відобразитися на вигляді споруд, зокрема культових, із національним колоритом. Поляки побудували в Старому місті два прекрасні костьоли — Кафедральний та Домініканський, які турки під час свого володарювання використовували як мечеті. До Кафедрального костьолу вони добудували мінарет. Поляки, які повернулися до міста, не стали зносити мінарет, а спорудили на ньому статую Мадонни як символ перемоги християнської віри. Мадонна й зараз гордовито підноситься над Старим містом. Домініканський костьол, побудований у ХIV ст., довгий час був забутий. І лише в першій половині ХVII ст. його відновили Потоцькі. Будівлю костьолу виконано в трьох архітектурних стилях: готики, бароко та ренесансу.
Якщо спуститися зі Старого міста вниз, то зліва від Замкового моста, який з’єднує Стару фортецю з містом, в долині річки Смотрич, біля її крутого скелястого каньйону побачимо передмістя — Підзамче, тобто місцевість під замком, фортецею, і Карвасари (від сполучення східних слів — «караван-сарай»). Карвасари служили дорогою, якою рухалися, за переказами, чужоземні купці для торгівлі на вірменському, українському та польському ринках старого міста. Ще одна історична визначна пам’ятка Кам’янця — Хрестовоздвиженська церква (ХVII — ХVIII ст.), що представляє собою чудовий зразок дерев’яної архітектури. Церкву та вежу-дзвіницю з високою покрівлею у формі шатра створено у древньоруському стилі. На підвищенні, по інший бік річки, простяглися російські фільварки, а на заході від старого міста, за річкою — польські фільварки. Фільварком у феодальній Польщі, а також на українських та білоруських землях, що знаходилися під її володарюванням, називали хутір. Після Великої Вітчизняної війни польські фільварки являли собою довгу вулицю з невисокими будиночками, ринковою площею та красивим православним храмом. Діюча православна церква була і на російських фільварках.
Ратуша — будівля колишнього польського магістрату, що знаходиться в центральній частині Старого міста, у ХVII — XVIII століттях була свідком різноманітного суспільно- політичного життя Кам’янця. У 1670 році польський Сейм ліквідував український магістрат і позбавив місто самоврядування, даного Магдебурзьким правом ще у 1374 р. Архівні документи, що збереглися, зафіксували неодноразові виступи української та вірменської громад проти свавілля польської влади — корінне населення було обурене диктатом завойовників та поведінкою католицької церкви. Українські та російські жителі відмовилися прийняти католицьку віру і за це були виселені за межі Старого міста на неукріплену околицю. Але вигнанці не розгубилися. Для захисту від ворожих набігів українська громада побудувала свої укріплення — складну гідрооборонну систему (використано було води річки), технічному рішенню якої навіть тепер можна лише дивуватися. На жаль, на даний час від неї залишилася лише Російська (Руська) брама, що зазнавала неодноразової реставрації. У зв’язку з цим вона датована ХVI — XVIII століттями. Реставраційні роботи проводилися і у другій половині ХХ ст.
На одній із вулиць Старого міста стоїть красивий кам’яний будинок, побудований у ХVI столітті у стилі ренесансу. Це колишній особняк польських магнатів Чарторийських. Архітектура будівлі, її інтер’єр свідчать не лише про розкішне життя власників, а й про талант місцевих майстрів, які створювали вже тоді видатні витвори архітектури. До останніх належать також Кафедральний та Домініканський костьоли, а також Хрестовоздвиженська церква, про які йшлося вище.
...Минали століття. На рубежі ХVIII — XIX століть настав кінець польському пануванню та католицтву. Багаті аристократи залишили Кам’янець. Але в місті залишилися поляки — майстрові, міщани, простий люд, — які стали звичайними його жителями нарівні з українцями та росіянами.
За роки незалежності України було проведено велику роботу щодо заповнення «білих плям» історії, якими рясніли колишні підручники. Ми дізналися, що в червні 1919 року до Кам’янця- Подільського переїхав уряд Директорії. У листопаді того ж року під натиском польських військ урядові структури Української Народної Республіки залишили місто, а в листопаді 1920 р. — остаточно покинули рідну землю. Таким чином, можна вважати, що в 1919—1920 рр. Кам’янець- Подільський фактично був тимчасовою столицею УНР.
Катаклізми радянського періоду історії, в якій були і світлі, й трагічні боки, не обійшли місто та його жителів. І все ж географічна (та аж ніяк не культурна) провінційність Кам’янця-Подільского певною мірою гасила коливання «лінії правлячої партії», що йшли з центру. Одні залишали рідні місця, інші, навпаки, приїжджали до Кам’янця. Але дух древнього міста, велично-неквапливий устрій його життя незмінно заряджав новоприбулих іскрою регіонального патріотизму. Тут мирно уживалися й досі уживаються українці та росіяни, євреї та поляки, люди інших національностей. Тут залишили слід різні культури, створивши неповторну духовну палітру.
Нині Кам’янець-Подільський за адміністративним розподілом — районний центр Хмельницької області. Але місто явно переросло свій скромний статус. За кількістю пам’яток історії та культури (всього їх понад півтори сотні) займає третє місце в Україні після Києва та Львова (УСЕ: Універсальній словник-енциклопедія. К., 2001, с. 601). У ХХI столітті Кам’янець-Подільський може стати українською туристичною Меккою. Він цілком гідний цього, і допоможи йому, Боже, з фінансами (як повідомив «День» у №8 від 21.01.2004, відповідний проект уже з’явився) для реставрації унікальних пам’ятників, які є національною гордістю України.
На закінчення пропоную створити громадську організацію — «Асоціацію кам’янчан», яка об’єднала б, крім нинішніх жителів Кам’янця-Подільського, всіх тих, хто народився в цьому чудовому місті, хто в різні часи жив і працював у ньому, але кого доля розкидала по Україні, по всьому світу.
