В олодимир Путін, могутній і досі непереможний, який здобув благоговіння прихильників і страх противників, уперше зазнав серйозної політичної поразки.
Арешт і подальше звільнення медіа-магната, тезка російського президента, Володимира Гусинського показали всьому світу, що король (чи то пак — цар), якщо і не голий, то вже явно не вбраний у надійні обладунки. Навпаки, вбрання, не досить добре скроєне і неміцно зшите старими хитромудрими кравцями із «сім’ї», явно утруднює рухи новоспеченого обранця «всієї Русі».
Не відкрию Америку, зазначивши, що не тільки бізнесовому бомонду та політичному істеблішменту, але й будь-якій бабусі Орині, котра почула про президента Росії, що він, мовляв, не зміг додзвонитися до Генпрокурора, стало смішно.
Було б смішно, якби не було так сумно. Путіна підставили? Чи Путін підставив себе? Гіпотетично можна передбачити: президент- «силовик» чудово розумів: сказавши «А», необхідно сказати і «Б». Тим більше, що зробити чергового «ворога народу» з магната-олігарха з неоднозначним іміджем — завдання, яке цілком до снаги всесильній владній машині.
Не вийшло. І російська, і світова ділова та політична еліти — прямо або опосередковано — підтримали опального Гусинського. Звісно, не через особливі симпатії до нього.
Навряд чи істотно підсобили б господареві «Медиа- Моста» і його все ще чималі фінансові ресурси. Адже не на рівні «губернського міста N» вирішувалося питання!
Отже, Путін цю битву програв. Програв незалежно як від свого бажання взяти участь у «грі», так і від ходу подальшого розслідування «справи» власника каналу НТБ, який дуже дратує Кремль.
З поразки, здавалося б, усесильного глави держави російської, можна отримати низку уроків. Уроків, вельми корисних і для нашої української дійсності.
Перший. Урок корпоративної солідарності ділової еліти. І глава «Газпрому» Рем Вяхірев, і голова РАТ «ЄЕС Росії» Анатолій Чубайс, і навіть «сам» Борис Березовський, непримиренний, здавалося б, противник Гусинського, та інші «акули» російського бізнесу прямо чи опосередковано підтримали опального олігарха.
Корпоративна солідарність виявилася сильнішою за страх перед владою. «Акули», які ще вчора нестямно пожирали одна одну, не змовляючись, збилися в могутню зграю, інстинктивно розуміючи: гарпун влади куди небезпечніший за ікла противника.
Цікаво, чи наша бізнес- політична еліта доросла до корпоративної солідарності? Судячи з недавньої дискусії в «Епіцентрі» на телеканалі «1+1» між нашими провідними політиками-бізнесменами, навряд чи.
Чи задумався Григорій Суркіс, звертаючись до Юлії Тимошенко із пропозицією полетіти за «його рахунок» у Швейцарію або Штати (натякаючи на нібито зв’язок нинішнього віце-прем’єра з колишнім прем’єром), що запускає в повітря бумеранг?
Чи «наш» досвід «посадки» в СІЗО Михайла Бродського, Сергія Кондратевського та інших бізнесменів, який моментально зробив їх «народними мучениками» і який відкрив їм шлях у парламентський зал, так нічому і не навчив владу, силові структури, що обслуговують її, та близькі до влади ділові кола?
Що, після президентських виборів та референдуму повірили у свою всесильність? Але ж у Путіна та його оточення підстав для такої впевненості могло бути аж ніяк не менше.
Другий. Урок професійної корпоративності мас-медіа.
Практично всі провідні російські видання, теле- і радіоканали, знову-таки — прямо чи опосередковано — засудили дії влади щодо господаря опозиційного медіа- холдингу. Навіть Сергій Доренко на ГРТ і той не втримався від іронічного коментарю ситуації з телефонним зв’язком між президентом та генпрокурором Росії.
Ми побачили нову якість ЗМІ: крізь олігархічні терни журналістська еліта, повертаючи повагу до самої себе, пробивається до зірок свободи.
Чи готові до цехової, корпоративної солідарності більшість наших мас-медіа, провідні журналісти? Риторичне запитання.
Третій. Урок самодостатньої поваги. Дії російських властей, котрі під тиском більшості критиків ззовні і всередині країни вимушені були позадкувати, виходили далеко не з альтруїстичних міркувань. Це аксіоматично зрозуміло, так само як і не викликає сумніву та історична обставина, що демократія народжувалася не після перегляду мультика про Кота Леопольда. Та й у ньому «хлоп’ята» вирішили «жити дружно», тільки коли вичерпалися ресурси війни.
Демократія народжувалася і народжується в муках конфліктів. Тоді, коли сильні світу цього на ділі усвідомлюють особисту вигоду від демократичного шляху розвитку. І тоді з ними рахується влада.
Росія, схоже, починає усвідомлювати цю обставину. То невже Україна, яка зуміла, на відміну від північного сусіда, уникнути кривавих конфліктів у процесі трансформації, знову «пастиме задніх»?
