Кожен порядний київський книжник обов’язково проходив свого часу школу купівлі безпосередніх предметів свого інтересу — книжок — на базарі «Петрівка». О, «Петрівка» була просто книжковим раєм десь у середині чи кінці 90-х. Це зараз вона перетворилася на місце тусівки комп’ютерщиків-дисковиків, любителів езотерики, наркодилерів та різного роду авантюристів-авангардистів. А раніше «Петрівка» була інакшою — пам’ятаю, я й сам колись їздив туди здавати в продаж книжки, які я витягував з-під макулатурного пресу в пункті прийому макулатури, де підробляв улітку в не такі далекі свої студентські роки. До речі, як сировину для туалетного паперу нам привозили досить цікаві речі. Одного разу це був ледве не повний тираж новісінького видання «Політики» Арістотеля українською мовою; ще були свіжі, ледь із друку українсько-англійські фразеологічні словники; траплялися й цілком букіністичні артефакти. Звичайно, мені тоді не дуже було зрозуміло, навіщо люди здають нові книжки в макулатуру — в часи студентської наївності та максималізму до уяви не спадало, що всі вони нахабно вкрадені нижчим персоналом видавництв для збуту в пункти прийому макулатури по п’ятдесят копійок за кілограм.
Щоправда, «Петрівка», здається, і досі продає ті мої книжки. Чому? А тому що люди майже нічого не купують. Зауважу — я не сказав, що люди нічого не читають. Я сказав, що вони лише не купують. Причин для цього багато — невідповідність купівельної спроможності та цін на книжки; засилля російськомовної літератури, котру звозять сюди з російських видавництв через високу конкуренцію там, у Росії; нечемність та неуважність продавців; небажання купувати на базарі. Базар, як вчить нас, жертв радянського режиму, капіталістичний Захід, є далеко не найкращою формою організації торгівлі. І в будь- якому разі — не найестетичнішою. Далеко не найестетичнішою.
Та не будемо про сумне. От погляньмо на продавців. Продавці на «Петрівці» — це щось взагалі вельми цікаве. Завжди по-хитрому усміхнені, комерційно налаштовані, з цигаркою в роті та пластиковим стаканчиком кави в руці вони перегукуються з колегами із сусіднього ряду: «Лє- є-є-єна! У тєбя стіхі Висоцкава єсть?! А у каво єсть?! Тут мужчіна желаєт!». На спроби трішечки поторгуватись, збити ціну обов’язково почуєш незмінне «Я і так па сєбєстоімасті атдаю». Або ще можна з продавцем спробувати почати розмову на якусь з літературних чи навколо літературних тем — «Ви читали Гумільова? Цікаво?», у відповідь: «На любітєля»; «У вас немає журналів «Реальність фантастики» українською мовою?», без паузи: «Мужчіна, ви куда прішлі?»; «А чи добре продається Реріх?» — з колоритом кажуть: «Нічєво».
Окрема тема — це диски. Їх тут цілий океан: і музика, і відео, і порнографія, і «Windows 2008» — все ліцензійне, з голограмами, комар носа не підточить. До того ж — гарантія, а в якості заохочення — трохи невпевнена, але зате дуже широка посмішка продавця, колишнього політехівця, що вилетів з інституту після літньої сесії третього курсу, не склавши класичний «Сопромат», «Начєрталку», «Теормех» чи абсолютно містичне «ТОЕ» — що ховається під цієї абревіатурою, здається, може бути відомо тільки знатокам з незабутнього «Что? Где? Когда?» з першого каналу російського телебачення.
Отож, диски. На «Петрівці» обов’язково знайдуть для себе щось цікаве і шанувальники творчості незабутнього Віктора Цоя, після чиєї «Если есть в кармане пачка сигарет...», здається, почали курити 75% сьогоднішніх курців; не залишаться без знахідок і шанувальники Єґора Лєтова з його горілчано-неформальським «Все идет по плану» (до речі, він нещодавно відійшов у вічність — вічна пам’ять поетові пізньорадянського нецензурного панку!); вже не кажу про Ігоря Талькова, Михаіла Круґа та «Metallica». Петрівські диски з різноманітними комп’ютерними програмами, напевно, колись-таки спричинять колапс на корпорації «Майкрософт», де звикли з гіпертрофованою повагою ставитись до інтелектуальної власності та авторських прав, внаслідок чого платять тисячі доларів лише за факт ліцензованості продукту.
А якщо пройти по «Петрівці» туди далі, де продають стару потриману літературу, то там можна знайти справжні перли. І якщо не на книжкових полицях чи в картонних ящиках з журналами «Рыболов» за 1975 — 1989 роки або буклетами про автомобільні моделі ВАЗ початку 80 х, то, принаймні, середпродавців — це точно. Хоча продавцями їх назвати вже навіть важко, це модератори. Модерують вони досить вправно й уміло, про що свідчать їхні завжди усміхнені обличчя, розлиті чарки з прозорою рідиною та бутерброди з копченим салом. Якщо прислухатись до їхніх розмов, то можна почути і про забутих спортсменів далекої радянської епохи, які продають тут їм за півціни свої нагороди задля купівлі вже згаданої прозорої рідини; і байки про таке-сяке київське життя; і розповіді-зізнання-сповіді про молоді роки, колишні вчинки, помилки й гріхи.
«Петрівка», безумовно, місце культове. Це щось просто абсолютно непересічне на книжковій карті столиці України. Живучи в ситуації досить жорстокої конкуренції з цілою низкою книгарень і за умови масового нечитання киянами книжок, «Петрівка» якось все ж виживає і чомусь все-таки існує. Не зовсім зрозуміло, як і чому. Можливо, це містика книг. Або магія бізнесу. Або відьомські чари. Або спроби трішечки поекспериментувати з виконанням вимог податкового кодексу.
