«LANDSCHAFT «Мальовничого заповідника» — так називається нова експозиція в Національному художньому музеї України. Двомовність назви підкреслює, скоріше за все, глобальний контекст події — адже деякі з учасників, геть усi вихідці з України, нині вже значаться як гості з США та Німеччини.
«Мальовничий заповідник» — назва об’єднання столичних митців, що дуже активно працювали і виставлялися в Києві на початку 1990-х років. Співзасновниками об’єднання 1992 року виступило п’ятеро живописців — Марко Гейко, Микола Кривенко, Анатолій Криволап, Тіберій Сільваші, Олександр Животков. Досить скоро новостворена група, яка не заявляла про себе, до речі, ні галасливими акціями, ні агресивними маніфестами, переросла суто цехові рамки, стала задавати тон в українському мистецтві. На сьогодні «Заповідник» (при тому, що самого об’єднання, як такого, вже не існує) — синонім цілої школи, відомої далеко за межами країни й уже вписаної до історії вітчизняної культури. Цей факт є тим більш важливим, що на «заповідній» території збереглося те, що в останнє десятиріччя здавалося начисто витісненим на периферію напористим постмодерном — практика живопису, створення станкової картини, цінність роботи митця над полотном.
Звичайно, сталося це завдяки тому, що зразу об’єдналися дуже різні, в більшості своїй талановиті митці. Попри те, що шляхи їх розійшлися, вони, як і раніше, зберегли єдність стилю, спільність оптики. Їх полотна, як правило, — нефігуративні за виконанням, побудовані на інтенсивних колористичних експериментах. Це територія насиченого кольору, торжество яскравих барв і контрастних поєднань. Проте, кращий учасник виставки — колишній полтавчанин, а нині мешканець столиці Марко Гейко — багато в чому є винятком із цих правил. Його стримані, суворі, майже геометричні натюрморти вражають відточеністю форми і тією особливою ощадливістю виражальних засобів, що притаманна видатним взірцям традиційного живопису. Серед майстрів «Заповідника» саме Гейко з повним правом може претендувати на звання «класика» — за способами роботи та освоєння матеріалу.
Ефектністю подачі та розкутою манерою відрізняються полотна харизматичного лідера «Заповідника» Тіберія Сільваші. Його картини останніх років, об’єднані загальною назвою «Малярство», показують, що митець, як і раніше, легкий і віртуозний у своїх колірних фантазіях. Більш камерна — «світська», чи що — манера Олександра Животкова (представленого свіжими роботами «Пам’яті Сергія Животкова» і «Дорога») дозволяє йому мати стабільний успіх у забезпеченої публіки. Як і раніше аскетичний Олександр Бабак, — його сіра серія «4 з 7» є підтвердженням цього. Микола Кривенко за своїми прийомами тяжіє, скоріше, до деякої подібності інсталяцій. Принаймні, цикл «Мокрий сніг» обігрує також фактуру полотна та форму підрамника, а показана в музеї «Мала колісниця» — і зовсім іронічний жест: розфарбовані густо-синьою фарбою діжки дуже добре пасують до пронизливо бірюзової розкладачки. П’ятий співзасновник «Мальовничого заповідника», Анатолій Криволап, також із року в рік пише строкаті яскраві полотна, що межують з дитячою безпосередністю і декоративізмом. Саме його кількаметрова «Композиція» була найпомітнішим об’єктом «Ландшафту».
Питання — не хотiлося б це формулювати як проблему — заховане в самій назві. Який сьогодні «landschaft», — читай, пейзаж — мальовничого заповідника, живопису взагалі як такого? Адже від торжества технології, диктату машин, готових візуальних образів фотографії та відео нікуди не дітися. Нова і всепроникна філософія мистецтва перетворює саме мистецтво на різновид соціального атракціону, тим більше безпрограшного, що він передбачає необмежене тиражування, серіальність, піднесену до принципу. Що ж залишається для живопису — невже знову заповідник, резервація?
Нi в якому разi! «Заповідник», який розрісся та розвинувся — вже є причиною для оптимізму. Більше того, з усього помітно, що живопис стає модним. Споживачі мистецтва, втомившись від машинерії, звертають свій погляд до більш традиційних за формою (але не за сутністю!) речей. Навіть безнадійні концептуалісти поспішають заявити про свою лояльність щодо нової тенденції. Виставка у Центрі сучасного мистецтва, яку соромливо названо «Полюби свій симптом», це підтвердила. Споконвічний київський консерватизм спрацював продуктивно: бо у нас сторіччя живопису ніколи й не закінчувалося. Крім когорти «Заповідника», успішно працюють чудові живописці — Матвій Вайсберг, Бадрі Губіанурі, Аджінджал Ахра — імен вистачає.
Отже, пейзаж — квітучий, як не подивися! Пейзаж під час битви.
