Офіційне видання Державної прикордонної служби України журнал «Кордон» існує майже 20 років. Корпоративний часопис цікавий і цивільним громадянам: тут пишуть про безпілотники «своїми руками», парфуми, популярні музичні гурти, і ведуть хронологію бойових дій на Донбасі — з коментарями експертів та ілюстраціями «з передової». Основна частина колективу — кадрові офіцери, які знаються як на інформаційній, так і на «гарячій» війні. Головний редактор «Кордону» підполковник Микола Зорик розповів «Дню» про роботу медіа «на передовій», військову освіту для журналістів та «конкуренцію» між прес-службами силових відомств.
— Державна прикордонна служба України через ситуацію у країні потребує реформ. А як змінюється журнал для прикордонників?
— Видання «Кордон» виходить з 1996 року. Журнал починався як альманах, перший номер вийшов до п’ятиріччя Прикордонних військ України. Проект сподобався керівництву, випустили ще кілька номерів і вирішили зареєструвати окремий журнал. Незабаром вийде 100-й номер «Кордону».
Спочатку це було видання суто для військових. Коли прикордонні війська зі збройного формування перетворилися на правоохоронний орган, змінили підходи. Стали працювати на іншу аудиторію, зокрема, цивільну: представництва НАТО та ОБСЄ в Україні, посольства різних країн тощо. Останнім часом випускаємо вісім номерів журналу на рік, збільшили обсяг — того вимагають події в Україні.
Журнал розповсюджується лише за передплатою, у роздрібний продаж не надходить, хоча працюємо над цим. У суспільства є запит на нашу тематику, але комерційне видання треба робити в іншому форматі, ніж «Кордон». Хоча, за останні п’ять років журнал став, певним чином, цивільним. Відчуваю, що у наступне десятиліття знов будемо тяжіти до військових тем. Уже повертаємося «у поля», можливо, станемо працювати там постійно.
Прикордонники нині служать у нових умовах. Висвітлення цих змін ставатиме все більш актуальним, будемо пробувати нові формати роботи.
— У яких умовах працює колектив журналу?
— У штаті «Кордону» семеро співробітників, є багато дописувачів — кореспонденти інших видань, пересічні офіцери, історики, археологи тощо. Серед штатних працівників п’ятеро — кадрові офіцери, практично всі закінчували військові інститути за спеціальністю «Військова журналістика».
Наш часопис аналітичний, ми збираємо короткі інформації, підсумовуємо певні тенденції. Будь-який журнал живе довго, і таке видання має бути ідеальним, щоби з часом люди поверталися до нього, як до певного підручника. Зараз ми ведемо чітку хронологію всіх баталій за участю прикордонників. Такий підхід допомагає готувати книжні видання — наприклад, ми випускали фотоальбом. Плануються проекти щодо прикордонників, які воювали та загинули.
Людям на передовій бракує інформації, яка, зокрема, підтримує бойовий дух. Наразі з цим працює газета нашого відомства «Прикордонник України» — більш зручний для такої роботи формат у доставці та частоті виходу.
— Важливе джерело інформації з поля бою — прес-служби силових відомств. Сьогодні їх робота особливо важлива: на їхні дані орієнтуються українські та іноземні журналісти, багато громадян. Як змінилася робота таких структур?
— Висловлю свою суб’єктивну думку. У нас маса силових відомств, задіяних у висвітленні поточних подій: МВС, Нацгвардія, СБУ тощо. Кожна з цих структур має свою прес-службу, і ще з початком конфлікту у Криму, кожна з них давала свою інформацію. Всі тягнули ковдру на себе, намагалися показати: «ось, це наша служба зробила». Потім вирішили всю інформацію від силовиків направляти до РНБО — там ці дані обробляють і оприлюднюють. Це правильне рішення, щоби не було різних тлумачень та суперечностей.
Узагалі, прес-служби стали активніше працювати, тепер більше відповідальності — інформацію треба опрацьовувати швидко та перевіряти по п’яти-шести джерелах. Надзвичайно важливо розуміти загальнодержавні процеси. Люди гостро реагують на різні думки, і твої тези мають бути зрозумілими та підтвердженими фактами. Чимало цивільних медіа перекручують інформацію, присипають матеріали пропагандистською пилюкою.
— Наскільки важлива військова освіта для сучасного журналіста?
— Думаю, система підготовки військових журналістів знов відродиться. У Радянському Союзі чітко розуміли, хто такий військкор, редакції містилися «у полях», бойові листки доводили просто до солдата в окопі. Готували військових кореспондентів дуже серйозно.
У нас довго був мир, і ніхто не готувався до війни. Це було вигідно і відомствам, і працівникам ЗМІ: журналісту з військовою освітою складно влаштуватися за фахом. Тож, звичайних журналістів рік навчають військовій справі і спрямовують на службу до певної силової структури. Але це не відповідає нагальним вимогам. Цивільні фахівці зараз працюють на грані фолу, героїчного вчинку. Люди огульно не розуміють небезпеки, але це — до першого обстрілу.
На підготовку журналістів можуть вплинути загальнодержавні вектори розвитку. Якщо прагнемо вступу до НАТО та ЄС, будемо тягнутися до західних стандартів не тільки в економіці, а й у галузі безпеки, інформації — там солідна підготовка у цих напрямах. Насамперед цікавий досвід країн, які воювали — США та Ізраїль.
— Який досвід іноземних країн нам варто перейняти?
— Ми досліджуємо, як працюють прес-служби силових відомств Ізраїлю. У цій країні є окремі команди для інформаційної роботи з військовими, із цивільним населенням, у соціальних мережах та з ворогом. Окремий аспект — комбат-камери. Ці підрозділи працюють разом із спецназом, фотографують та фільмують місцевість. Інформація, яку вони добувають, настільки оперативна, що є зброєю в інформаційній війні.
У нас усе це тільки починається, ми на перехідному етапі. Думаю, нові знання затребувані та необхідні, бо конфлікт ще триватиме. Взагалі, останні події мілітаризували світ, зробили його більш агресивним. Це створює умови для розвитку екстремальної журналістики, вміти працювати у таких ситуаціях має чи не кожен представник медіа.
— Ви згадували про затребуваність військової тематики серед українців. У країні є комерційні видання, які б висвітлювали ці питання?
— Таких не знаю. Був журнал «Камуфляж», але він закрився. Є різні відомчі видання, наприклад, «Військо України», але їх кількість зменшується.
Випускати журнал дуже дорого, треба продумати стратегію, щоби втриматися на плаву. Мілітарна тема затребувана, але, якщо запустимо журнал виключно про прикордонників, не гарантую, що його купуватимуть. Цікавим є комплексне видання правоохоронних відомств, яке писало б про інженерне облаштування кордону, міжнародні виставки, біженців тощо. Якщо до такого проекту долучиться багато організацій, люди відчуватимуть, що це — не на замовлення, і купуватимуть таке видання.
До речі, за останній рік в Україні відчутно змінився читач, людей важко обманути. Тому треба бути чесним з аудиторією, працювати якісно. Проте, в Україні потрібні загальні видання для інформування громадськості щодо позиції держави. Єдине, треба відмовитися від пропаганди, писати сучасно і цікаво.
Державні ЗМІ — це виховання персоналу, комунікація між прошарками структур. У збройних силах США самих журналів зареєстровано понад 40. Свій журнал має піхотинець, миротворець, зв’язківець, і все це — на кошти з бюджету. Відмовлятися від цього не можна, тільки будувати стратегію відповідно до реалій. Потрібна загальнодержавна позиція, певна інформаційна політика.
— Поки політика тільки виробляється, важливий практичний аспект: яку інформацію щодо конфлікту в Україні можна оприлюднювати, а яку — ні?
— Важливо розбиратися у загальних процесах. На мою думку, висвітлення військових дій не передбачає хаотичної роботи цивільних журналістів. Потрібен інститут військової журналістики, фахівці, які забезпечували б цивільних медійників необхідною інформацією. Або звичайні журналісти мають працювати разом з військовими.
Журналісти не завжди розуміють загальні тенденції, не завжди дотримуються етики, а хтось узагалі має приховане російське фінансування. Недавно бачив сюжет — цивільний журналіст у зоні конфлікту знімає бійця, який на грані нервового зриву. Може, той боєць півгодини говорив із журналістом, але в ефір йде найбільш рейтингове — солдат показує груду осколків і каже, що вони можуть розрізати людину навпіл. І все, глядач бачить брудного солдата, ці осколки — йде негатив, паніка. Інші солдати, які в ротації та збираються повертатися на поле бою, також нервують.
Під час війни ніхто не свариться. Журналісти самі розхитують ситуацію. Давайте працювати на загальний результат, а потім розбиратися. Знайшли сенсаційну інформацію? Проведіть журналістське розслідування, доведіть справу до завершення. Якщо є проблема, треба розібратися у ній. А у нас поверхово вихопили якийсь конфлікт, підняли рейтинг і забули.
На передовій журналісти мають бути акредитованими, проходити окрему підготовку з військовими і працювати у тісній зв’язці з ними. Потрібен певний регламент, відповідальність за викривлення подій. Ще один приклад з життя, не буду називати канал. Редакція відправила журналіста зняти обстріл прикордонного пункту. Але на пункт телевізійника не пускають. Поряд зорали поле та щось підпалили — сільськогосподарські роботи. У сутінках журналіст обирає потрібний ракурс і з надривом у голосі переказує інформацію, яку можна взяти на офіційному сайті силової структури. І глядачі вірять цьому сюжету.
Під час нинішнього конфлікту журналісти завдають багато шкоди. Кожен хоче висвітлити якийсь «шкандаль», і мало видань можуть дозволити собі довести до кінця певний сюжет: висвітлювати проблему, доки дитину не вилікують, солдата не повернуть додому, злочинця не засудять тощо. Тож, треба більше контролю. Це — не цензура. Сьогодні необхідно фільтрувати інформацію заради загальної мети.
