Iсторія України другої половини ХVII—XVIII століть була й залишається особливою сферою досліджень фахівців, що вивчають еволюцію та стадії розвитку нашого ранньомодерного суспільства. Адже тут ми маємо справу з таким трагічним вузлом протиріч, з таким граничним драматизмом невигаданих сюжетів (Хмельниччина, становлення та занепад Гетьманської держави, Іван Мазепа, Полтавська поразка, доля Павла Полуботка, ліквідація залишків української автономії Катериною II...), що й досі ця доба не залишає байдужим жодного українця-патріота. Тому вихід нових (за рівнем узагальнення та змістовними підходами) праць, присвячених історії Хмельниччини та Гетьманату, стає справжньою подією.
Тим більше, це стосується книжок, що висвітлюють такий винятково актуальний нині аспект цієї проблеми, як зовнішній вплив, зовнішній чинник нашої історії ХVII та XVIII столiть (конкретно — чинник московської держави Романових). Читачам «Дня», очевидно, буде приємно дізнатися, що автором однієї з найбільш грунтовних монографій, присвячених цьому колу питань, є постійний автор нашої газети, співукладач книжки «Дві Русі» з серії «Бібліотека газети «День», доктор історичних наук, директор Центру соціальної історії Інституту історії України НАН України, професор кафедри історії Росії Київського національного університету імені Тараса Шевченка Віктор Горобець. Нова праця Віктора Миколайовича, названа «Волимо царя східного... Український гетьманат та російська династія до і після Переяслава», щойно побачила світ у київському видавництві «Критика» і привернула увагу як фахівців-істориків, так і широкого читача.
Виступаючи на презентації своєї книжки, що відбулася в Елітарній світлиці Київського будинку вчителя, пан Віктор підкреслив, що монографія є продуктом тривалої праці, результатом осмислення суперечностей та протиріч винятково непростої доби. Автор зазначив: «Я не є ані адвокатом, ані прокурором, щоб судити або виправдовувати Богдана Хмельницького, Івана Виговського та інших знаменитих діячів доби. Нам важливо глибоко вивчити на основі наявних джерел (а без копіткої роботи з джерелами, якщо йдеться про ХVII століття, взагалі не може йтися про будь-яке історичне дослідження) конкретні умови, конкретні обставини, які змусили українських лідерів того часу діяти саме так, а не інакше». Так, Віктор Горобець вважає, що крок Хмельницького, зроблений ним у Переяславі в січні 1654-го, в умовах реальних загроз українській новонароджуваній державності (потужні дипломатичні союзи, що формувались, по суті, з антиукраїнською метою; брак реальних союзників — принаймні так вважав тоді гетьман; загибель улюбленого і найбільш здібного сина Богдана — Тимоша тощо), був більше-менш адекватним ситуації, що виникла. Але, особливо наголосив автор, то в жодному разі не був курс «Навіки і назавжди разом з Росією» — йшлося про компроміс; і не випадково вже незабаром гетьман, очевидно усвідомивши суть політики Московії, почав шукати нових союзників, зокрема, в особі Швеції.
Пан Віктор зізнався, що хотів, працюючи над монографією, неодмінно уникнути народження «нових міфів» будь-якого забарвлення (а таке трапляється навіть і у талановитих істориків у запалі опонування міфам радянської доби; проте чи є заміна славослів’я на адресу Переяслава на прокльони щодо нього ж плідним шляхом?). Хронологічні рамки книжки величезні — від 1648 року аж до доби Катерини II та ліквідації Гетьманату! І це, зрозуміла річ, ще ускладнювало завдання, яке стояло перед автором: осягнути невловиму суть доби, сама логіка якої часто-густо полягала в алогічностях; передати не лише фактично канву подій українсько-російських взаємин, а й духовний світ людей, нерідко приховані мотиви їхнiх вчинків («Для мене, як правило, цими визначальними мотивами були уявлення про належний добрий порядок речей, історичну місію вождів, їх роль у встановленні цього порядку, а не вроджена шляхетність, чи, навпаки, підступність тих чи інших державців», — сказав Віктор Горобець.) Головними критеріями відбору матеріалу автор визначив принципову важливість відповідних подій для України та наявність достовірних історичних джерел.
На думку пана Віктора, самі по собі Переяславські умови жорстко не кидали Україну на шлях, який згодом для Гетьманату завершився ліквідаційними маніфестами. Що ж завадило реалізувати державотворчий та демократичний потенціал України ХVII—XVIII століть — ось фундаментальне питання, яке досліджує Віктор Горобець у своїй монографії (до речі, в чудовому поліграфічному виконанні, обсягом 450 сторінок!). І відповідь тут, як вважає автор, навряд чи варто шукати на шляху історичних паралелей; цей шлях вельми небезпечний, бо кожна епоха створює свої власні, неповторні мотиви дій, настрої, спонукальні причини вчинків...
Торкнувся у своєму виступі Віктор Миколайович і деяких конкретних моментів, по-новому викладених у книзі. Так, авторові вдалося дослідити в архівах судову справу Павла Полуботка, де він знайшов чимало цікавого (при цьому пан Горобець зізнався, що змушений розчарувати прихильників знаменитої історії про «скарби Полуботка»). Дуже цікавими були міркування професора Горобця про Івана Виговського — «людини порядку» та Хмельницького — до певної міри «людини степу», про відмінності між ними, суттєві для колізії нашої історії доби Руїни.
Завершуючи виступ, Віктор Горобець підкреслив, що далекий від думки, що його книжка остаточно розв’язує весь комплекс складних історичних проблем, котрий він досліджував. А академік НАН України Ярослав Яцків, який вів обговорення, зауважив, що доповідач виступив як справжній науковець, а не белетрист, який дає волю емоціям (по суті, неабиякий комплімент!). До речі, зауважимо, що в залі були присутні такі знаменитості, як видатний український поет і громадський діяч Дмитро Павличко (він теж схвально відгукнувся про книжку, зауваживши, що «ми мусимо говорити правду росіянам — історикам, політикам, тим, хто є нашими друзями; всім треба говорити правду»), відомий лікар Любомир Пиріг, Михайло Терещенко (нащадок славетного роду). Отже, сподіваємось, що грунтовна розмова про цю книжку, автор якої Віктор Горобець, за словами його колеги Тараса Чухліба, «з тих істориків, котрі розвінчують міфи, а не створюють їх» — ще попереду.
