Його називають грузинським Гансом Хрістіаном Андерсено. Гурам Петріашвілі в Грузії знявся в 33 фільмах (серед них, у семи фільмах у головних ролях) і в Україні ще в трьох фільмах, а також сам зняв багато фільмів, написав сотні казок і віршів, які видаються різними мовами світу, в тому числі й українською. Гурам ПЕТРІАШВІЛІ — вірний соратник першого президента Грузії Звіада Гамсахурдіа. З кінця 1992 року грузинський письменник залишається Повноважним представником Гамсахурдіа в Україні. «День» зустрівся з письменником на ярмарку дитячої книги, де пройшла презентація його нової книжки «Казки маленького мiста» і розпитав про те, як йому живеться у Києві й над чим він працює зараз.
— Гураме, скажіть, будь ласка, ви давно пишете казки для дітей?
— О, я казкар із сорокарічним стажем. Коли народилася моя перша дочка Оліко, я багато грався з нею, називаючи її різними ласкавими іменами, і раптом назвав її «мій динозаврик». І цієї ж ночі написав для неї казку про маленького динозаврика, який не хотів їсти траву, а весь час дивився на сонце. Вночі сонце спускалося й цілувало сплячого динозаврика. І одного разу на тілі динозаврика з’явилися руді плями, такі, як сонечко, а сам він перетворився на жирафу. Ось така казка. І відтоді я пишу казки для дітей. Пишу в основному про маленьке місто, про його людей і його проблеми, про все, що там відбувається.
— Чому вас приваблює маленьке місто? Ви не любите мегаполісу?
— Я пишу про маленьке місто не тому, що не люблю великих міст, а тому, що народився в Сванетії, а виріс у маленькому селі біля Тбілісі Діді-Ліло. Мої батьки були вчителями. Батько був директором школи і його часто перекидали з одного району до іншого. Туди, де він був потрібен. Мій батько Мелентій Петріашвілі працював директором школи, я його дуже любив і люблю досі. Він навчив мене так жити, що, незважаючи на те, що мені 66 років, я завжди знаю, що батько десь поруч. Іноді я йду вулицею і відчуваю на собі погляд, зупиняюся і розумію, що це був погляд мого батька. У маленькому місті все на виду, тому писати про нього цікаво. У ньому все опукло, нічого не можна сховати і не можна збрехати. Я ріс дуже вільною людиною, і коли почав писати, ще в юності, то мої батьки були завжди дуже чуйні й тактовні, вони ніколи не загострювали увагу на тому, чи пишу я вірші чи ще щось...
— Як ви опинилися в Україні?
— Моя дружина родом із Чернігова, вона приїхала наприкінці шістдесятих поступати до педінституту в Тбілісі. Вона вступила, а потім ми поїхали з нею разом в Україну, де в Чернівцях вона вчилася в університеті. Ми з нею потім жили разом у Грузії до 1992 року. Я перший із грузинської інтелігенції, хто прийшов до національно-визвольного руху, який на всенародних, багатопартійних виборах Грузії 1990 року взяв участь, як блок Звіада Гамсахурдіа. Ми перемогли, і я став депутатом Верховної Ради Грузії. Але після приходу до влади Шеварднадзе я став у Грузії персоною нон-грата і мені відкритим текстом сказали: «Виїжджай, рятуйся. У тебе дружина, здається, українка? Ось і їдь туди». Ми тоді нічого не взяли й поїхали, спочатку приїхали до Грозного, а потім — в Україну. Попервах жили в Чернігові, де я зняв 50 фільмів про українську культуру, написав декілька книг. До речі, там нещодавно була презентація моїх книг. А з 1996 року живу в Києві, працював на Укртелефільмі, де також зняв декілька фільмів. Одні з останніх: про дуже талановитого актора Анатолія Хостікоєва і геніального поета України Миколу Вінграновського.
— Як ви встигали знімати кіно, писати казки, вірші? Як вистачало на все часу?
— Казки і вірші — це моє життя. До мене приходять думки частіше за все в ті моменти, коли я йду або їду, тобто в дорозі. І коли відчуваю, що з цього щось вийде, я приходжу додому і записую ці думки в записники, у мене їх маса. Своїй голові я даю завдання, щоб вона думала й обробляла ці знахідки. У цей час душа працює. Я не працюю, як інші письменники, за столом, у мене спина болить і мені потрібно обов’язково лягти, підкласти подушки під спину. У мене кімната в київському помешканні, яке мої дружина і дочка називають барлогом: там тільки моє безладдя і мені не можна там заважати.
— Що ви зараз пишете, Гураме? У ваших віршах літають метелики, світлячки, є дерева та квіти...
— Зараз я написав кілька нових віршів для грузинського журналу, і при цьому не сидів над чистим листом. Я нещодавно хворів, в мене була застуда, і за ці кілька днів усе нове і записав. Дуже люблю японських майстрів, але в мене основа вірша — емоція, почуття. Ще я вигадав свою форму віршів — казка.
— Ви ж пишете грузинською мовою, а ось Київ, він що вам навіває? Тут все інше, відмінне від Грузії, чи не так?
— На мою свідомість, як на грузина насамперед, дуже сильно впливає неможливість спілкуватися грузинською мовою так, як мені хочеться. І коли я хочу поринути в рідну атмосферу, то відкриваю поему Шота Руставелі й занурююся в текст повністю, щоб моя душа немов би повернулася до Грузії. Грузинську мову описати словами неможливо: в ній сильне дієслово, для мене ця мова найпрекрасніша в світі. Одного разу мені один український патріот сказав: «Ось наша мова зайняла друге місце у всесвітньому змаганні мов». На що я йому відповів: «Як твоя рідна мова, може бути для тебе на другому місті? Який же ти тоді патріот? Твоя рідна мова повинна бути першою завжди і в усьому. Хіба Пушкін погодився б, щоб для нього російська була другою? Для мене грузинська — це цілий світ, планета... А в грузинському дієслові є напрям, мета, сила, це — наша відмінність. Я не розумію людей, які десь довго живуть і не люблять місце, де вони живуть. Я люблю українців: вони толерантні, спокійні, дуже терплячі. А в Києві в мене є свої місця, де мені завжди добре. Я дуже добре почуваюся на Хрещатику, біля Прорізної або Бесарабського ринку, мені дуже радісно й одночасно сумно буває на Подолі. Я не можу багато гуляти Києвом — уже важко, одначе одним із моїх улюблених місць сміливо можу назвати Кіностудію Довженка. Там є особливий сад, який посадив сам Майстер, і я приходив і приходжу сюди й навесні, щоб сісти під яблунею, прямо на траву та писати. Довженко був одним із найвеличніших геніїв 20-го сторіччя і я радий, що можу посидіти під деревом, яке він посадив. Мені ж тут нічого не заважає, в мене багато друзів. У мене в Києві багато друзів. Я товаришую з Миколою Шудрею, Миколою Обез’юком, Михайлом Сопівником, Леонідом Череватенком, Олексою Починком, Іваном Андрусяком, Станіславом Бондаренком. Мої останні казки переклав українською Станіслав Ріп’ях, дуже класний перекладач, витончений, розумний. Мені в Києві добре.
— Гураме, про що ви мрієте?
— Я вам перекладу свій вірш на російську, він так і називається — «Головна мрія» і звучить він приблизно так: «Хай усі вороги наші стануть навколішки, і щоб вони вже не могли ворогувати. І щоб мати-Грузія нас гладила по голові, і щоб ми стояли на горі всі разом. І щоб нам співати хотілося». Ось такі вірші, така ось мрія. 20 років тому мої казки було перекладено болгарською. І ось, два чи три роки тому болгарська письменниця Марія Станкова в інтерв'ю на запитання, як вона себе поводитиме зі своїми майбутніми дітьми, відповіла так: «Я буду для них - Пеппі Довга Панчоха і читатиму їм казки Гурама Петріашвілі». Так що можна сказати, що моя мрія майже збулася. Але як письменник я не можу бути щасливим, коли навколо так багато нещастя.
