Найнеблагополучнішими сегментами ринку шкільних підручників
є підручники з історії та світової літератури. Зупинимося на останніх.
Підручників зі світової літератури багато. Дуже багато. Їх видають у Тернополі,
у Києві, в інших містах. Усі вони різні. Різняться не лише інтерпретації
текстів, а й добірка письменників і творів. І в цьому полягає основна проблема.
У доперебудовні часи існувала загальна образна база для багатьох поколінь.
Усі навчались у школах з однаковою програмою. Останній двієчник знав, хто
такий Онєгін, Чацький, Розкольников. Кожна школярка на першій своїй дискотеці
хоч і недовго, а таки порівнювала її з першим балом Наташі Ростової. Так
само як і мама цієї школярки, а, можливо, й бабуся. Існувала спільна образна
мова поколінь, якою ми говорили й розуміли одне одного.
Після надбання Україною незалежності з’явилася незрима
межа між людьми, котрі закінчили школу до 1991 року, і тими, хто це зробив
пізніше. Російська література, на якій виховано багато поколінь, нині урізана
до мінімуму й уведено до курсу всесвітньої літератури. Російська література
в доперебудовні часи виконувала функцію літератури світової і, слід сказати,
з цим завданням справлялася. Українська література, на жаль, на її місце
претендувати не могла. Саме тому й було введено у шкільний курс таку дисципліну
як світова література. Замість старих знаків з’явилися нові — приміром,
в одинадцятому класі учні повинні вивчати Кнута Гамсуна, Кафку, Пруста,
Джойса. Це круто. Особливо для сільської школи. На щастя, більшість школярів
творів указаних авторів просто не прочитає. Не той вік. Однак місця для
загальнонаціональних знаків залишаться вільними. Або їх заповнять детективи,
фентезі, і — о жах! — газети.
Постає питання, як вивчати світову літературу, як зробити
добірку авторів, аби хрестоматія протрималася хоча б років 20? За яким
критерієм їх добирати? Усіх лауреатів Нобелівської премії? Інакше, до речі,
появу Гамсуна в шкільній програмі не поясниш. Проте Нобелівська премія
не абсолютний критерій. Література повинна навчити школяра думати, відчувати
й дати йому поведінкові моделі, які стали б у пригоді в «дорослому» житті.
Однак, тут не можна діяти прямолінійно. Приміром, виключити «Євгенія Онєгіна»
чи «Анну Кареніну» з програми на тій підставі, що вони подають поганий
приклад для наслідування. Справді, один — «зайва людина», інша загалом
самовбивця. Та, по-перше, ці твори талановиті, а по-друге, діти повинні
знайомитися з ними саме для того, аби не стати «зайвими людьми», аби не
повторити помилки героїв літературних творів. І в цьому їм повинен допомогти
вчитель, інтерпретуючи текст, допомагаючи школяреві зробити висновки з
прочитаного. Література — це значною мірою дидактика, і нічого поганого
в цьому немає.
Отже, щоб майбутнє покоління могло говорити однією мовою,
необхідна єдина шкільна програма передусім із гуманітарних дисциплін. Виходячи
з цієї програми і створюватимуть підручники, якими можна користуватися,
принаймні, зо два десятки років.
КОМЕНТАР ФАХІВЦЯ
Борис БЄГУН, заступник директора Центру наукових досліджень
зарубіжної літератури в Україні.
В останні десять постперебудовних років набирає сили деградація
вітчизняної науки, особливо, її гуманітарної сфери. Відбувається це через
відсутність державного протекціонізму науки. Сильним ударом по вітчизняній
науці стало зникнення спільного інформаційного простору. В Україну приходили
книжки, їх перекладали, вчені їздили на конференції, спілкувалися між собою.
Тепер учені вже не навчаються в Москві, в Ленінграді, вони загалом перестали
їздити. Жоден ВУЗ не може собі дозволити придбати квартиру для співробітника.
Якщо, звичайно, цей співробітник не ректор. Разом з деградацією науки відбувалася
й деградація видавництв. Звільнялися фахівці. Раніше це не відчувалося
так гостро. В Україні немає жодного літературознавчого журналу. А що таке
література, позбавлена інтерпретації? По суті, вона стає недоступною для
учня. Залишилися старі підручники радянського часу, які досі рятують ВУЗи.
За весь час вийшов один підручник із зарубіжної літератури — «Романтизм»
— надрукований видавництвом «Либідь». Крім того, загалом ніде немає повної
інформації про те, де, які й якої якості підручники виходять.
Ще одна проблема: підручники готуються під програми. П’ять
років пішло на створення нової програми. У ній уже залишилася та кількість
авторів, яку реально можна прочитати. Та вона геть нікуди не годиться з
точки зору методичної. Якщо в попередній програмі в розділі російської
літератури давалося 45 імен, учитель вибирав із них п’ять, і цього вистачало.
Тепер із російської літератури другої половини 20 століття залишився один
Л.Биков. Жорсткий список, який цілком ігнорує учня як читача. Фантастична
програма: там, приміром, у шостому класі рекомендується читати філософський
роман-притчу Голдінга «Повелитель мух». І цю програму спочатку рекомендували
як державну. На щастя, згодом у Міністерстві освіти схаменулись і дозволили
вчителям вибирати програми.
Замість нормального підручника з зарубіжної літератури,
який існував завжди, тепер навчають за хрестоматією зарубіжної літератури.
Немає корпусу підручників. Один підручник пишуть у Вінниці, другий у Житомирі.
Величезні труднощі постають перед шкільним учителем, котрий не повинен
вигадувати інтерпретації текстів. У нього немає на це часу, він повинен
лише транслювати їх. Він жива людина, він отримує мало грошей і тому бере
багато годин. Йому часто бракує часу читати наукову літературу. Йому потрібен
нормальний підручник і нормальна допомога, які були б під рукою. Нічого
цього сьогодні немає. У результаті вчителеві доводиться працювати «творчо»,
хоча інколи ця творчість набирає жахливих форм...
№187 01.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
