Як стало відомо невдовзі після трагедії в Парижі, більшість злочинців, які брали участь в атаці, були громадянами європейських країн — Франції та Бельгії. Маючи неєвропейське походження, вони, проте, народились або ж протягом тривалого часу жили в ЄС. Однак релігійний фундаменталізм виявився для них привабливішим, аніж європейська ідентичність з її універсальними цінностями.
Теракти у Франції спонукали до обговорення не лише недоліків у роботі служб безпеки. Перед громадськістю вкотре постало запитання: а що ж таке власне Європа, європейський спосіб життя сьогодні? Чи потрібно його захищати? А якщо так, то від кого? Про це говоримо з доктором філософських наук, доцентом філософського факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка Андрієм БАУМЕЙСТЕРОМ.
— Андрію Олеговичу, які нові виклики, на вашу думку, постають перед Європою після терористичних атак у Парижі? Французький президент Франсуа Олланд назвав їх «актом війни». Чи поділяєте ви цю точку зору?
— Європейські країни постали перед дуже серйозними викликами. Сьогодні вирішується, якою має бути Європа в найближчому майбутньому. Як, не поступаючись власними принципами, зберігаючи вірність фундаментальним правам і свободам, ефективно протистояти тероризму, вирішувати проблеми масового напливу мігрантів, зберігати твердість у відносинах із Росією? Зрозуміло, що в сучасному світі уже немає локальних проблем. Тим більше, ситуація в Європі стосується кожного з нас. Адже європейська спільнота — це та модель, яку обирає для себе і наша країна. Я вірю в те, що Європа знайде в собі сили гідно відповісти на ці виклики. Хоча зробити це буде непросто.
Ось що писала газета «Ле Монд» наступного ж дня після терористичних атак: «Терористи нападуть на нас знову... Ми маємо залишитися вільним, креативним та відкритим суспільством. Якщо ми закриємо вільні простори в наших містах, то це означатиме перемогу терористів». Дуже влучні слова. Очевидно, що терористи не в змозі зруйнувати економіку Європейського Союзу. Їхні удари спрямовані проти конкретного способу життя, проти конкретних ідей. З огляду на це, ми по-іншому маємо сприймати слова президента Олланда про оголошення війни Франції. Проблема в тому, що ворога складно ідентифікувати. Він ховається, атакує зненацька й підло. А з ним треба вести боротьбу, «не втрачаючи власного обличчя». Тут виграти війну означає — не втратити самих себе, точніше — не зрадити власних ідеалів.
— Чи бачите ви загрозу ісламізації Європи? Яких змін потребує європейська політика щодо мігрантів?
— Про ісламізацію Європи говорять уже тривалий час. Очевидно, варто розглянути цю проблему в ширшому контексті. Європа перебувала перед лицем «ісламської загрози» з VIII до XIX століття. Турки стояли під Віднем 1683 року. Ще в середині ХІХ століття в Києві будували фортифікаційні споруди на випадок турецького вторгнення. Але не варто забувати значний культурний вплив ісламського світу на Європу, починаючи з Середньовіччя, про моду «на турецьке» за часів Просвітництва. Досягнення ісламської культури і науки збагатили Європу, навіть значною мірою визначили її ідентичність. Нарешті, нагадаю про ще один момент. Коли Османська імперія занепадала, Захід скористався цим у своїх інтересах. 1882 року Британія окупувала Єгипет, 1908-го Австро-Угорщина анексувала Боснію та Герцеговину, 1917-го союзні війська Антанти захопили Єрусалим. Союзники поділили між собою Сирію, Ліван, Палестину та Ірак. А сталося це — якихось 100 років тому! «Відродження ісламу» розпочалося як загальний антизахідний рух одразу після закінчення Другої світової війни. Як ви знаєте, згідно з домовленостями між Черчіллем і Рузвельтом (Атлантична хартія, 14 серпня 1941 р.) Британія мала відмовитися від своїх колоній. Інакше кажучи, остання велика імперія мала саморозпуститися. Тоді союзники пообіцяли працювати на користь миру, щоб «усі люди мали змогу упродовж свого життя не зазнавати ні страху, ні бідності». У колишніх колоніях до влади спочатку прийшли місцеві еліти, які виявилися неспроможними організувати політичне життя населення цих країн. Що ж відбулося? До влади прийшли або військові (Ірак, Лівія, Сирія, пізніше — Пакистан), або релігійні консерватори (Іран). Хусейни, Каддафі, Асади — це був їхній зірковий час. Самі вони не змогли б довго триматися при владі. Їх підтримували або Сполучені Штати, або Радянський Союз. Так само Штати фінансували талібів у боротьбі проти СРСР з 1979 року. Це був повчальний політичний театр, де писався подвійний сценарій. Діяли подвійні стандарти.
«ІСЛАМІЗАЦІЯ МОЖЕ БУТИ ЗАГРОЗОЮ ЛИШЕ ЗА УМОВИ ІДЕЙНОЇ ІНДИФЕРЕНТНОСТІ САМИХ ЄВРОПЕЙЦІВ»
— Я так детально зупинився на передісторії, бо без неї неможливо реконструювати сенс сьогоднішніх подій. На наших очах руйнується той ефемерний тимчасовий «порядок», який останні півстоліття «гарантували» військові вожді. Саме проти них і виступили сьогоднішні релігійні радикали. Отже, після Другої світової війни Європа консолідувалася, розвивала економіку, утворювала союзи, тим часом як країни Близького Сходу перебували в стані важкої кризи і «втрати ідентичності». Захід, принаймні в очах багатьох ісламських інтелектуалів, був причиною цих кризових процесів. Самі кордони були штучним нав’язуванням, адже більшість народів цього регіону протягом століть жили в зовсім іншій системі координат. Нам важливо зрозуміти, що, по-перше, певні радикальні кола ісламських інтелектуалів покладають провину на країни Заходу і, по-друге, вони вважають, що тепер готові запропонувати новий проект відродження ісламського світу — певна річ, так, як вони його розуміють.
У межах самого ісламу точиться ідеологічна боротьба — змагаються різні проекти майбутнього. І тому нам дуже легко ототожнити крило радикального ісламу з ісламом як таким. А це була б серйозна помилка. Наше розуміння має бути трохи складнішим. Ісламізація становила б загрозу для Європи лише за двох умов: за умови перемоги радикального ісламу над поміркованими ісламськими проектами і за умови слабкості та ідейної індиферентності європейців. Сподіваюся, що ці умови не реалізуються.
Тепер коротко щодо політики стосовно мігрантів. Це теж досить складна проблема. Головною ідейною зброєю західного світу проти Радянського Союзу було звинувачення в порушенні Москвою прав людини. Тоді «права людини» постали у специфічному аспекті — як заборона на вільне пересування, зокрема питання еміграції. Тоді Рональд Рейган від імені Заходу проголосив Радянський Союз «імперією зла». Нині ж Європейський Союз постає перед новим викликом: на правовому рівні діють дуже серйозні обмеження — всі ми знаємо, що таке візове питання. Але що робити з великою кількістю біженців? Деякі експерти називають 2015 рік другим «великим переселенням народів». Нам пропонують якісь апокаліптичні сценарії. Одразу скажу: я в них не вірю. Але європейські країни змушені будуть піти на жорсткіші кроки. Ми вже бачимо, як діє Німеччина. Поряд з демонстрацією високих стандартів Willkommen-культури стають жорсткішими умови отримання соціальних виплат. Однак це лише переводить проблему на інший рівень.
— Наскільки вагомим є вплив філософії на сучасну європейську ідентичність? Кого з мислителів можна назвати її творцями? Якою мірою філософія впливає на внутрішню і зовнішню політику європейських країн?
— Річ у тім, що саме поняття «вплив» потребує пояснення. Що означає вплив ідей на наше життя? На перший погляд, вплив ідей не такий помітний, як вплив однієї більярдної кулі на іншу або вплив різця скульптора брилу мармуру. Безумовно, мармур обробляють саме різцем і рукою, але керує ними задум майстра. Так і з ідеями. «Ісламська держава» починалася з ідей. Марксизм також починався з ідей. І в основі європейської культури лежать ідеї. Звичайно, ці ідеї переосмислюються від покоління до покоління, поглиблюються, розвиваються. Хто їх формулює? Еліти. Карл Великий та Алкуїн, Папа Григорій VII і святий Домінік, Ляйбніц і Кант, Наполеон і Талейран, Шарль Пеґі й Честертон, Шуман, Гаспері та Аденауер. Сьогодні це такі різні мислителі, як Габермас і Бенедикт XVI, Ремі Браґ і Джованні Реале. Дуже цікаву думку обстоює Ремі Браґ. Він стверджує, що європейці — то є варвари, які цивілізували самих себе, сприймаючи й перетворюючи досвід «чужих культур». Європа ніколи не мала своєї «оригінальної» культури. Вона є великим проектом адаптації та засвоєння «чужого». Це Браґ називає ідеєю «римськості». У світлі сказаного не варто боятися «ісламізації» Європи. Адже Європу завжди формували об’єднавчі, універсальні та креативні ідеї.
«СИЛЬНІ» ДЕРЖАВИ НЕ ПОВИННІ ПЕРЕТВОРЮВАТИ ІНШІ НА ЗАСОБИ ДОСЯГНЕННЯ ВЛАСНИХ ІНТЕРЕСІВ»
— Які ідеї можуть прийти на зміну «постмодерністським анархічним дискурсам», що про них ви згадуєте у своїх публікаціях? Чи може це бути громадянський патріотизм на зразок того, що є в США, або ж переосмислене християнство?
— Коли я критикував «постмодерністські анархічні дискурси», то мав на увазі їхню ворожість до універсальних принципів та ідей. Вони довго привчали європейців до ціннісного релятивізму, до того, що «все є відносним», що немає кращих та гірших цінностей, не існує кращих та гірших ідей. Тепер ми пересвідчилися, як же вони помилялися. Є цінності, довкола яких варто всім об’єднуватися. І є ідеї, проти яких ми маємо рішуче виступати. У світі існують добро і зло, справедливість та несправедливість. І розмивання відмінностей між ними — життєво небезпечне.
Громадянський патріотизм? Дуже хороша ідея! Але вона, у свою чергу потребує доповнення: громадянський патріот, європеєць, громадянин світу. Ідеї, що роз’єднують і руйнують, мають поступово вивільняти місце для ідей, які об’єднують і сприяють творчим процесам.
— Чи має, на вашу думку, Захід (Європа, США) підстави брати на себе частину відповідальності за долю решти світу? Якою має бути межа втручання?
— Захід, на мою думку, просто зобов’язаний брати на себе частину відповідальності. «Вестфальська модель» (принцип суверенітету) зазнала трансформації після 1945 року. Безумовно, є національні інтереси, є внутрішньодержавні справи і завдання. Але є також інтереси людства — гуманітарні, екологічні, культурні. Інше запитання: якою має бути межа втручання? Вочевидь, тут важливо, щоб «сильні» держави не зловживали своєю силою і не перетворювали інші країни на засоби досягнення власних національних інтересів. Перша половина минулого століття свідчить про такі спокуси й помилки Заходу. Радикальний іслам — один із наслідків цих спокус і помилок. Я дуже сподіваюся, що на початку ХХІ століття Захід прийматиме більш помірковані й мудрі рішення...
