Так називається виставка, яка проходить у Музеї українського народного декоративного мистецтва.
Сто професійних художників- прикладників з усієї України представили близько трьохсот творів із текстилю, кераміки, скла... Кожний художник — майже чарівник. А коли під одним дахом збираються разом відразу сто чарівників, умить виникає казковий ефект. Різноманітність жанрів — космічна, втілення задумів — фантастичне, водограй ідей — сяючий. Різнобарвна світляна риба, життєрадісний крокодил із ґудзиків, текстильна аплікація «Райський сад», де щасливі люди, звірі та птахи. Є зала білих відтінків, є — в синій гамі, а найбільш таємнича — та, що переливається, прозора, матова, туманна — зала львівських склодувів. Ніжні гобелени, мерехтливі вишивки, енергійна скульптура малих форм — усі роботи випромінюють романтичне відчуття життя, філософію любові до людини, природи, життя. І знаходять живе звучання слова Григорія Сковороди, зашифровані в керамічній композиції: «Все минає. Але любов після всього зостається...» У якусь мить, мандруючи поміж експонатами, усвідомлюєш, як багато в нашій країні талановитих майстрів.
Автор ідеї та куратор виставки, мистецтвознавець Зоя Анатоліївна Чегусова, переконана: «У скрижалі історії творчість художника можна ввести завдяки книзі або музейній колекції. Якщо цього не зробити, у майбутніх поколінь складеться враження, що ці художники не творили, ніби цього пласта культури не було».
Мій співрозмовник — людина, закохана в українське декоративне мистецтво, що вміє творчо реалізувати свою любов. 2002 року Зоя Чегусова видала книгу «Декоративне мистецтво України кінця ХХ сторіччя. 200 імен», за яку була нагороджена Шевченківською премією. За рік вона організувала велику виставку декоративного мистецтва в Українському домі, яку згодом демонстрували в Парижі у зв’язку зі святкуванням 50-річчя входження України до ЮНЕСКО. Зоя Анатоліївна — президент Української секції Міжнародної асоціації арт-критиків АІСА, відомої у світі організації, перший досвід співпраці якої з музеєм виявився таким плідним.
— Ця виставка була задумана як продовження проекту «200 імен», — розповідає «Дню» Зоя Чегусова. — Хотілося стимулювати творчість наших художників і показати, що художники-прикладники творять, а їхнє мистецтво живе — всупереч тому, що закрилася Львівська кераміко-скульптурна фабрика, Решетилівська фабрика, Київський завод художнього скла. Мріяла знайти новий тематичний стержень, на який можна було б нанизати всі жанри та стилі декоративного мистецтва. Минулого року сталося осяяння — нехай це будуть пісні про любов, любовна лірика. Я вирішила довести за допомогою художників декоративного мистецтва, що головним для українців залишається християнська заповідь любові до ближнього.
2007 року з успіхом пройшла наша камерна виставка «Пісні про любов — І» у галереї «Білий лев». Але мені хотілося продовжити проект саме в цьому музеї, де до декоративного мистецтва ставляться з особливою повагою. І ми знайшли одне одного, працювали з чудовим колективом, можна сказати, що готували виставку в любові. Я вдячна співавтору експозиції Ользі Новодережкіній, Аллі Гасановій, Світлані Яценко, всім співробітникам експозиційного відділу музею.
Багато років я мрію про музей сучасного декоративного мистецтва. Директор Музею українського народного декоративного мистецтва Адріана Феодосівна В’ялець відстоює право ввійти всією колекцією МУНДМ до «Мистецького арсеналу», і ми віримо, що це станеться. І тоді, на розширеній площі можна буде розмістити новий відділ сучасного професійного декоративного мистецтва — створити музей у музеї. Сподіваємося, що ця виставка — передвісник майбутньої колекції професійних прикладників. А ще це такий собі трамплін до Трієннале декоративно-прикладного мистецтва, яке я сподіваюся проводити раз на три роки...
Директор музею Адріана Феодосівна В’ялець порівнює виставку з гармонійно зладженою грою симфонічного оркестру: «Хіба можна сказати, чия партія звучить краще? Є відомі художники, є молоді, які виставляються вперше. Але ми не виділяємо нікого, бо це не конкурс, це симфонія величезного оркестру, який творить духовний світ.
Наша виставка зіграла об’єднуючу роль: уперше вдалося зібрати стільки художників із різних районів України. Вони можуть поспілкуватися, побачити, над чим працюють побратими по цеху, і поспостерігати, як роботи живуть у музейному просторі.
Існує відомий стереотип — погляд на музей, як на щось застигле, місце, де час зупинився. Ми ж намагаємося зробити так, щоб музей був живим, у постійну експозицію вводимо нові твори. І в залі Катерини Білокур експонати виставки, немов свіжий струмінь сучасного буття, не дисонують, а гармонійно вписуються і розширюють межі музейного простору.
Сама тема любові — благодатна. Ми втомилися від того, що постійно відвойовуємо своє право бути повноцінною нацією. А художники творять, виставляють свої твори — і люди, побачивши їхнє мистецтво, замислюється, бо в ньому — однозначно суть і правда. Художники-прикладники виконують високу місію, яку на них покладено, — збагачувати духовність суспільства. Сьогодні, коли йде потужна лава бездуховності, кітчевості, зразки високого мистецтва є сполучною ланкою між поколіннями, які були до нас, які живуть зараз і яким надалі ми передамо цю багату культурну спадщину.
Звісно, хотілося б, щоб держава більш предметно піклувалася про художників — а цього немає. Вся виставка зроблена лише за рахунок музею, без державних внесків. Потім роботи розійдуться, повернуться в майстерні й у такому контексті вже не зберуться. А якби ми були більше обласкані увагою спонсорів, можна було б видати чудовий каталог».
Залишається побажати, аби слова творців проекту «Пісні про любов» були почуті всіма, до кого звернені. І викликали любов у відповідь — у глядачів, меценатів і держави.
