Сьогоднішні Локачі — один із районних центрів Волинської області. Від інших він відрізняється хіба що тим, що, будучи колись містом, жвавим торговим і ремісничим пунктом на перехресті торгових шляхів, з часом опинився на узбіччі економічного розвитку, якось непомітно став віддаленим від залізниць та інших магістральних шляхів сполучення, торгових, промислових і культурних центрів. Але він має давню, багату й цікаву історію, зібрати, систематизувати та узагальнити яку вдалося корінному локачанину, кандидату історичних наук Богдану Бернадському.
Нащадок хана Мамая православного віросповідання, європейськи освічений вельможа з багатим життєвим і військовим досвідом Михайло Глинський робив карколомну кар’єру при дворі Великого князя Литовського Олександра. Проте зі смертю останнього, у фаворитах якого був Михайло Глинський, на шляху державної кар’єри клану постала пролитовська партія, яку підтримував новообраний Великий князь Сигізмунд І.
І тут обачливий князь припускається помилки. Він піддається на вмовляння довіреної особи Великого князя Московського Василя ІІ Івана Шигони (постаті теж легендарної) та піднімає повстання. Спроба Михайла залучити всю родину і прибічників під прапор захисту Русі закінчилася поразкою і втечею до Москви. Щоб підірвати економічну міць заколотника, влітку 1508 року Сигізмунд І конфісковує всі вотчини та уряди заколотників і втікачів. Тоді ж у Глинського були відібрані й Локачі. Це перша писемно зафіксована дата в історії містечка. Отже, 1508 рік не є датою заснування Локачів, але ним датується перша писемна згадка про селище.
У різні віки доля Локачів була дуже строкатою. Вони бачили і жорстокі битви з монголо-татарами (до наших днів передається легенда про героїзм трьохсот бранок, які, не скорившись загарбникам, були жорстоко замордовані. На місці їхнього поховання нащадки збудували поминальну капличку, а нині — це Свято-Преображенська церква УПЦ КП, то входили до складу Великого Князівства Литовського, пізніше — Польщі.
У 1584 році в Локачах, які на той час належали Яношу Заславському, діяв державний митний прикомірок від Володимирської митниці. Одночасно працювала й приватна митниця. Митний збір між ними був поділений товаром. На значення Локацької митниці вказує той факт, що вона мала свою метричну систему. На той час у Речі Посполитій налічувалося всього 11 митних пунктів, які мали свої метричні системи.
Власники Локачів змінювалися часто. Містечко належало і Четвертинським, і Сангушкам (до речі, грамота про продаж містечка Сангушкам у 1542 році довгий час вважалась першою писемною згадкою про нього) та іншим. Кожен із них залишав у містечку більш чи менш помітний слід. Княжий рід Збаразьких був, мабуть, найоригінальнішим. Він «подарував» містечку легенду про замок княгині Маруші. Розповідає вона ось що.
У давні часи стояв на пагорбах біля Локачів великий замок, де жила вродлива княгиня, яку в народі прозвали Чорною вдовою. Чимало молодих князів сваталося до неї, але в замку більше року ніхто не жив. Усі помирали від невідомої хвороби.
Згодом на місцеве населення, як із мішка, почали сипатись біди та різні негаразди. І головною їхньою причиною була та ж Чорна вдова. З кожним роком ставала вона все лютішою: збільшила податі, забирала майже весь урожай від селян. Населення почало гинути від голоду та хвороб.
Люди часто повставали, та безуспішно. Кожен виступ закінчувався поразкою, адже стіни замку були зачарованими. Щовечора княгиня об’їжджала замок на чорній свині, що робило його неприступним. До стін замку не могли доторкнутися ні стріла, ні меч. А всі біди падали на міщан.
Після довгих пошуків локачани знайшли стару знахарку, яка й відкрила їм таємницю: вбити свиню та зруйнувати замок міг лише воїн Лука. Його знайшли. Відважний воїн погодився допомогти локачанам, хоча знав, що і сам загине. Увечері, коли вдова об’їжджала своє обійстя, він мечем вбив і свиню, і господиню. Повстанці здобули замок і зруйнували його.
Після трьох поділів Польщі Локачі, як і вся Волинь, увійшли до складу Російської імперії. Містечко, згідно з новим адміністративно-територіальним поділом, увійшло до складу Володимир-Волинського повіту Волинської губернії. За панування царської Росії в Локачах з’явилися шпиталь (лікарня), суд, управління поліції для сіл Хорів, Порицьк, Микуличі, Кисилин і Новий Двір. Постала також школа.
Напередодні Першої світової війни у Локачах жили та працювали 2490 мешканців. У 1915—1918 роках через містечко кілька разів прокочувався фронтовий шквал. Частина людей була в евакуації на сході, а сам населений пункт зазнав руйнувань. Протягом 1917—1921 років у Локачах відбувались ті ж події, що і по всій Україні. У 1918 році вони були окуповані австро-німецькими військами. Після революції у Німеччині тут була проголошена влада Директорії. Значною підтримкою серед локачан користувався уряд Симона Петлюри. До сьогоднішнього дня зберігся будинок, у якому проживав С. Будьонний та знаходився штаб 1-ї кінної армії.
З кінця 1920 до 19 вересня 1939 року містечко було у складі Польщі. Інтелігенція була роз’єднана за партійними інтересами: частина її перебувала в КПЗУ, частина — в «Просвіті», ще частина — в осередках ОУН. Найпрогресивніших, які рішуче виступали проти полонізації освіти, органів державного управління, проти окатоличення, саджали в тюрми, концтабір Береза Картузька.
У вересні 1939 містечко, як і вся Західна Україна, ввійшло до складу УРСР. У січні 1940 року, у відповідності з новим адміністративним поділом, Локачі стають районним центром.
Усю правду про знущання фашистів над локачанами мешканці міста змогли дізнатися лише тепер. Москвич Ельгард Зінгер, родове коріння якого з Локачів, відвідуючи батьківщину предків, привіз з Тель-Авіва книжку про життя євреїв у селищі. Її написали ті, кому пощастило залишитися живими. Нині ці розповіді публікуються на сторінках районної газети.
Слава Локачів значною мірою пов’язана із Локачинською середньою школою. Серед її випускників — такі відомі люди, як Герой Соціалістичної праці В. С. Баран, редактор газети «День» Л. О. Івшина, кавалер трьох ступенів ордена «Трудова слава» В. Т. Новосад, доктор хімічних наук В. В. Семашко, кандидат філологічних наук Л. М. Третевич, полковники Г. Г. Романюк і М. К. Трофимюк та інші.
Локачі сьогодні — це типове селище аграрної периферії. Провідним став агропромисловий комплекс Завдяки зусиллям багатьох людей у Локачі прийшов газ. Знане селище й Локачинським газовим родовищем. 19 вересня 1999 року введено в дію пусковий комплекс. 19 березня 2003 року введено в дію другу чергу газопромислу. Сьогодні тут працює 15 свердловин, котрі дають 96,2 млн. м3 газу.
Маленьке містечко Локачі свій ювілей відзначатиме на державному рівні. Прийнято розпорядження Кабміну «Про затвердження плану заходів з підготовки та відзначення 500-річчя заснування смт Локачі Волинської області». На ці цілі виділено 1 млн. 798 тис. грн., які вже використано для благоустрою селища.
