Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Пласти неглибокого залягання

2 жовтня, 2009 - 00:00

Цьогорічний «Гогольфест» цілковито виправдав свою синкретичну природу, через яку його навіть нарекли «фестивалем фестивалів». Уже з огляду на саму потужну програму, що містила, окрім генеральної лінії, втілюваної театральним фестивалем, також фестиваль голландського мистецтва Dutch Punch, Moloko Music Fest, фестивалі «Ем-візія» та «Електроакустика», афтепаті фестивалю «Джаз-Коктебель» та численні «зіркові» концерти, можна вважати «Гогольфест-2009» однією з головних культурних подій року.

Варто зазначити, що музична програма на «Гогольфесті» цього року суттєво заступила театральну, щонайменше кількісно. Музики було багато, часом здавалося, що навіть надмірно. Але в підсумку виявилося, що фактично нічого нового, ані за іменами, ані за музичними ідеями «Гогольфест» запропонувати не зміг. «Зірки» відіграли свої концерти приблизно так, як і прогнозувалося: «Перкалаба» знову «порвала» залу; «Крихітка», що переживає чергові зміни у складі та змушена виступати без бас-гітариста, погралася з аранжуванням і віддала чималий шматок свого концертного часу продюсованій нею дещо стрьомній групі «Shopping Hours»; Інна Жєланная привезла з собою належну дозу смутку та самотності, але в транс від її трансових композицій ніхто, здається, не увійшов.

Експериментальний хіп-хоп від голландського гурту «Raaskalbomfukkerz», що були хедлайнерами фестивалю Dutch Punch, звучав смішно, але на «протидію міжнародному недодемократичному цинізму», як зазначалося в пресі, не дуже скидався; скоріше, був органічним породженням того цинізму. Фрік-кабаре «Серебряная Свадьба», що позиціонується як білоруська відповідь «The Tiger Lillies» та «Gogol Bordello», рівня своїх натхненників очевидно не сягає; хоча з Коктебелю й долинали екзальтовані відгуки преси й відвідувачів джазового фестивалю. Moloko Music Fest, як вже мною зазначалося, міг би бути самодостатнім і достойним явищем і без участі закордонних колективів, що радше зіпсували загальне враження від імпрези.

Окрему увагу хотілося б приділити двом ініціативам Алли Загайкевич: фестивалям «Ем-візія» та «Електроакустика». У перший день «Ем-візії» студенти Київської консерваторії виконували свої курсові та дипломні проекти, переважно в стилі dark ambient — відверто кажучи, навіть не думав, що в консервативному навчальному закладі не чинять опору модерним тенденціям; респект, як то кажуть. Серед молодих композиторів особливо добре в обляганні ембіентом ведеться, як на моє недосвідчене вухо, Дмитрові Данову. Другий же день «Ем-візії» був відданий на поталу франкояпонцеві Сугуру Гото (Suguru Goto). Гадаю, не варто було сподіватися від представника найгеджетизованішої нації світу простого підходу до звуковилучання. Сугуру Гото, що, до речі, називає свою творчість «роботомузикою», створює композиції з допомогою кількох асистентів, до кінцівок яких прикріплені рухочутливі сенсори; звучання твору, відповідно, імпровізаційне, і залежить від того, в який бік сіпнеться кожен з учасників «роботошоу».

Фестиваль «Електроакустика» складався з двох відділень. У першому повітря смичками розсікав ансамбль «Sud/Est», що виконував композиції кураторкого заходу Алли Загайкевич (якщо судити з відеосупроводу, фантазії на тему насильницького падіння башт-близнюків), і то так часом віртуозно, що викликав теплі спогади про Art Zoyd перших років творчості. Естафету від «українського Art Zoyd» перехопили «литовські Merzbow» DIISSC Orchestra. Саме в їхньому виконанні я вперше наживо почув знамениту п’єсу Джона Кейджа «4’33’’». Окрім творів інших класиків сучасного авангарду (Стів Райх, Карлхайнц Штокхаузен, Масамі Акіта), литовські музиканти потішили композиціями власного витвору, що, знов-таки, корелювали з японськими еталонами нойзу та мінімалізму на кшталт Рьодзі Ікеда (Ryoji Ikeda).

Особисто для мене кульмінацією «Гогольфесту» став концерт російського гурту НОМ. Так, звичайно, Не Очень Молодые, але все ще «Короли СССР». Російський рок традиційно дає багато роботи для мозку, за рівнем «достоєвщини» та потуги осягнути вічні проблеми він однозначно випереджає світові аналоги. Але НОМ яскраво виокремлюється на тлі своїх високочолих співвітчизників із гітарами захмарним рівнем стьобу та (само)іронії. Здається, жодного серйозного слова від «Неформального Объединения Молодежи» (ще один варіант розшифровки абревіатури) почути годі сподіватися. Проте стьоб та іронія НОМу глибші за те, що подибується в піснях, скажімо, «Перкалаби» чи «Братів Гадюкіних»; стьоб НОМу провадить до самого пекла душі обивателя, якого роздирають на шматки особисті («Нина?! — Голова болит») та суспільні («Горбатый-Конопатый страну развалил») фантазми. Ці нюанси відчуваються на інтуїтивному рівні, але струшують свідомість, як плювок у обличчя. Чесно кажучи, такого несамовитого, звірячого просто драйву я не спостерігав на концертах дуже давно, певно, з останнього візиту до Києва «АукцЫону».

Гадаю, задоволеними від музичної програми «Гогольфесту» мають залишитися всі: хто хотів послухати популярні українськи групи — послухав, кому кортило побачити спідню білизну Адама Гріна — побачив, я от давно мріяв на концерт НОМу потрапити — і потрапив. Але от номінація «Відкриття фестивалю» в нашому випадку зовсім недоречна; нема з кого вибирати. Як от зняти вершки й не побачити під ними молока.

Сергій ГАРАГУЛЯ
Газета: 
Рубрика: