Назвати його, наприклад, светриком і на думку не спаде. Характер того, що хотілося придбати, є північний, дистанцію тримає чітко, а ось теплом та затишком пригостить по повній. По-норвезькому.
Прасуючи, наче праскою, дерев’яну набережну Бергена (упевнена, найпривабливішого міста Норвегії), поєднуючи неквапну прогулянку з гострим бажанням із величезної кількості пропозицій, виставлених у старовинних магазинах купецького кварталу, знайти свій, суто норвезький светр. Сьогодні країни, що заробляють на підробках, можуть скопіювати, напевно, все, але в Норвегії спокійно шукаю суто норвезький виріб, який увібрав у себе вміння протистояти вічному бергенському дощу (тут вийти без парасольки- все одно ,що піти босоніж на роботу), вітру, майбутньому снігу. Сказала би так — светр, який уміє тримати удар.
На одному з поромів спостерігала, як італійські туристи, вискочивши на палубу і відчувши неабиякий удар вітру зі сніжним пилом (таке трапляється тут і в травні), дістали з рюкзачків щойно придбані про запас светри та шапочки, відірвали етикетки і швидко натягли на себе. Утеплившись, одразу почали усміхатися, почали весело фотографуватися, а тут і сонце приспіло — стало навіть спекотно. Светри звичайно, красиві, але й надійні, не громіздкі і зберігають норвезьку самодостатність у своїх малюнках: то пробіжать шерстяні олені і лосі, то паморозь орнаменту прикрасить плечі, а трапляється, здивують виробами, які буквально повністю розшиті північними узорами. Одним словом, не сплутаєш з іншими светриками, джемперочками, жакетами.
Одного разу, їдучи в горах мимо звичайних будівель, почула пояснення гіда — саме тут народжуються найкращі норвезькі светри марки «Dalе NORWAY». Ще подумала — які прозаїчні корпуси фабрики, навіть образливо стало. Проте лише на секунду — адже норвезька прагматичність очевидна, де розкіш недоречна, її і не планують. Усе функціонально, а от готовий виріб може бути і розкішним, і діловим. Колекції минулих років продаються зі значною знижкою (на наші гроші 500—700 гривень), а новинки — від 150 до 200 євро. Светри вважаються сувенірами, тому їх можна придбати не тільки за шведські крони, але й за євро. На цьому шопінгові настрої не закінчилися — вирушаємо на рибний ринок. Тут достатньо сказати слово «вакуум», і продавець вже розуміє, що ви хочете повезти з собою упаковку рибки, яка збереже свіжість і без холодильника днів 10. Треба уточнити — все досить дорого. Наприклад, місцева родзинка — варення з морошки, в перерахунку коштує гривень 70. При цьому баночка — менша за майонезну. Ні, цукор по такій ціні, навіть з екзотом, відміняється, і придбавши особливий оселедець і лосось в упаковці, поспішаємо до фунікулера, щоб піднятися на дах міста і очманіти від чарівного виду на Берген. Зараз точно не відновлю в пам’яті, скільки коштував підйом, запам’яталося тільки, що в десятки разів дорожче ніж у київському фуніку. Правда, він і довший у багато разів, а коли намилувавшися краєвидами, вбігли в кабінки з синіми від вітру носами, щоб спускатися донизу, були приголомшені — спинки сидінь підігріваються, і цей затишок буквально обгорнув кожного, він був таким своєчасним, таким доречним, що враження від атмосфери Бергена (до речі, сюди прагнуть потрапити всі, хто приїжджає в Норвегію) поповнилися ще одним захопленням. Приємно бути укутаною такою увагою в місті Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, що розташоване в самому серці норвезьких фьордів, де музика розлита в самому повітрі, як вважав великий Гріг.
Садиба, де жив і творив композитор, починається з букової алеї. Високі дерева настільки старі, що товсті гілки, борючись за життя, сплели якісь особливі узори, петлі, дивовижні кільця. З одним деревом навіть сфотографувалася, взявши його немов би під руки, і притулившись, підживились його енергією, і слова Гріга, почуті тут, стали ледве не дружнім прозрінням: «Не скажу, що боюся життя або смерті, але є одна річ, якої я дійсно боюся: побачити раптом, що старію у поглядах, що молоді йдуть у плавання, і курс цих рейсів для мене вже не зрозумілий. Словом, я боюся, що втрачу здатність відчувати, що саме є істинним та великим у тому духовному авангарді, який поспішає вперед, поки ми старіємо».
І останній притулок композитора (він похований тут у скелі над озером, недалеко від будиночка, де працював) назавжди, думаю, — запав у душу.
Узагалі, на норвезьких цвинтарях не побачила споруд з євроремонтом, які часто зустрічаються у нас. Надгробки скромні, досить подібні поміж собою, обов’язково написами повернуті до каплички. Дуже чисто й дуже тихо, ніхто не прагне випинатися останньою пристанню своїх близьких. Та й навіщо? Це не для самодостатнього народу, який до нестями, ні, з розумом закоханий у свою чудову країну, в усе норвезьке, де прапор держави вивішується чи не щодня біля кожного будинку. За покликом серця, а не тому, що треба щось комусь доводити або демонструвати.
Їм добре із самими собою. Напевно, доречний і такий приклад. Норвежці мають прекрасні лижні курорти, з відмінним сніжним покриттям та сервісом. Їх майже не відвідують лижники інших європейських держав — навіть для них занадто дорого. Зате норвежці у своїх горах кайфують, насолоджуються своїм раєм при кожній можливості.
І всі, звичайно, у своїх светрах. А що може бути краще...
