Є на Тернопільщині, неподалік від містечка Бережани, населений пункт із чудовою назвою — Рай. Побувати в ньому «пишуче-знімаючим», які колесили областю в рамках двох прес-турів (організованих за підтримки Державної туристичної адміністрації, Національної Туристичної Організації і місцевої влади), щоправда, не вдалося. Але після чергового тернопільського «турне» (звіт про побачене минулого разу — у «Дні» за 24 січня цього року), думається, у кожного члена журналістської команди виникла стійка переконаність: носити ім’я вищезазначеного села заслуговує регіон загалом.
Складно уявити, турист із якими забаганками не зміг би задовольнити тут свої примхи. Перше, що спадає на думку, — подорож із релігійним або історико- культурним ухилом: на території області зосереджена третина всіх замків і замкових споруд України, кілька могутніх духовних центрів, а всього збереглося понад 3,5 тисячі пам’яток історії і культури. Величні Подільські Товтри (створені ще за тих часів, коли територію Поділля займало так зване Сарматське море), круті скелясті береги Дністровського каньйону, численні ландшафтні парки, геологічні, гідрологічні та ботанічні пам’ятки…
ПРО ХАЗЯЇНА ПЕЧЕРИ І НЕЗДІЙСНЕНИЙ ПРОЕКТ
Перше, що впадає в око на під’їзді до села Кривче (Борщівського району) — оборонні вежі й стіни фортеці XVII століття. Те, що колись було зумовлене суворою необхідністю (оборонні споруди зводили на високому горбі для ускладнення різним «супостатам» процедури взяття міста), багатьом містечкам цього багатого на пам’ятки краю додає безперечного шарму. А часто — і відводить погляд від набагато менш «привабливої» архітектури сучасності…
Утім, Кривче славиться не замком. І навіть не тим, що свого часу турецький султан Магомет IV саме це село вибрав як свою «ставку». Приїжджають сюди щоб здійснити подорож фантастичними лабіринтами однієї з найбільших у світі гіпсових печер — Кристальної.
Ще 1721 року печеру описав один із місцевих священиків, але, згідно з легендою, «по-справжньому» відкрили її в 1910 роцi: в цьому місці юним пастушкам з’явилася Божа Матір. Там, де ступала її нога, залишалися сліди, заповнені водою, якою і приходило зцілятися місцеве населення. І сьогодні біля Кристальної б’ють струменем мінеральні джерела, які мають лікувальні властивості.
Трохи цифр і фактів: довжина печери — 23 кілометри, з них близько трьох доступні для огляду; це єдина з каскаду подільських печер, відкритих для відвідування цілорічно; температура тут і влітку, і взимку залишається постійною — 11 градусів вище нуля за відносної вологості повітря близько 100%. Цементні пломби в ущелинах одного з підземних залів, поставлені в 1928 році для спостереження за зсувами, залишилися непошкодженими після двох землетрусів, що свідчить про безпеку підземної подорожі; за 150 років у печері виростає аж… 1 міліметр кристалів.
Подейкують, ховалися тут якось від монголо-татарської орди кілька місцевих дівчат, при цьому одна з них примудрилася заблукати у підземних лабіринтах. Хазяїн Печери пообіцяв Наталці- невдасі вивести її на світ Божий, але насправді мав стосовно дівчини зовсім інші плани — думав зробити красуню своєю дружиною. Коли вона зрозуміла, що її обдурили, зважилася втікати сама. Але за це була покарана: чоловік, що не так і не відбувся, перетворив норовливу Наталку на ящірку. Відтоді один із залів печери прикрашає голова цього земноводного. Історія замовчує, кого, за які гріхи і чи зачаклував узагалі когось ще «палкий» печерний господар, проте сьогодні підземні кімнати строкатіють кам’яними зображеннями: голова Буйвола, Сови, Орла. А як щодо прогулянки між Зубами Дракона або Хребтом Крокодила? Не менш цікаві й Камінь Бажань (кажуть, мрії здійснюються обов’язково) плюс Веселий Спуск із Веселим підйомом. Відкриємо таємницю: веселі тому, що про точне місцезнаходження Каменя (підніжжя Підйому) повідомляють лише тоді, коли стрімчасті, слизькі й горбисті спуск із підйомом уже подолали. А оскільки, так би мовити, бажання виконання мрій у кожного із відвідувачів велике, всі дружнім натовпом, крекчучи і зриваючись, «повзуть» у зворотному напрямі все тим самим стрімчастим і горбистим спуском і підйомом. Але лінивих без втішного призу не залишать: можна вдарити у барабан самого хазяїна Печери (так він скликає своїх слуг) або дотулитися розпаленілим чолом до каменя-«анальгіну»: знімає головний біль різного походження.
Є, щоправда, підозра, що чудодійний камінь здатен допомогти не всім. Принаймні, «головний біль» місцевої влади — як зробити цю й інші печери (найбільша з них, Оптимістична, довжиною 220 км) привабливими об’єктами для масового туриста і як при цьому використати унікальні геологічні пам’ятники без шкоди для останніх — зняти поки що не вдається. Як туристичний об’єкт Подільські печери почали масово експлуатувати з 1961 року — тоді з усього Союзу сюди прибували майже 60 тисяч туристів на рік. Що, у принципі, на думку фахівців, також не дуже багато (регіон і за тих часів був не зовсім «розкрученим»), проте на сьогодні протягом року сюди прибувають усього 300—400 автобусів, тобто приблизно втричі менша кількість відвідувачів. Головна проблема полягає у тому, що, незважаючи на наявність у країні закону про надра, який регулює окремий нюанс експлуатації печер, відсутній закон «вузькоспеціалізований», тобто про самі печери. А отже, визначити, кому належать дані пам’ятники геології, поки що неможливо: це дозволяє, наприклад, деяким фірмам узяти ліцензію на їхню експлуатацію, а ось визначити роль місцевої влади якраз навпаки — не дозволяє. Адже у країні не так багато місць, де знаходяться пам’ятники світового значення, варто пригадати і про те, що мікроклімат тисячолітніх печер за нераціонального їх використання можна порушити за кілька десятків років, уже не кажучи про те, що вигоди від прибуваючих сюди екскурсійних автобусів місцеве населення, крім як у вигляді пилюки і розбитих доріг, не мають. Задля справедливості відзначимо, що і доріг практично нема… Загалом, наявний й інший колапс: їдуть мало, оскільки про це місце небагато хто знає, з іншого боку, — ніхто не ставить на меті розвивати тут інфраструктуру через відсутність інформації і великої кількості відвідувачів. Думається, якби заплановане тут у 70-х роках спорудження підвісної канатної дороги від оборонних споруд до печери все-таки здійснили, місце, безсумнівно, виграло б. Сьогодні у планах так далеко не заходять. Місцевий бізнесмен думає про речі першої необхідності: побудувати невеликий готель і кафе-бар. Покладаються на свої сили у всьому: державну політику розвитку як малого бізнесу загалом, так і туристичної галузі зокрема, тут вважають «паперовою».
ПРО БОРЩІВСЬКІ ПОМІДОРИ, РЕЛІКТОВИЙ СТЕП ТА АРХІТЕКТУРНИЙ ГІГАНТИЗМ
Приблизно година їзди від Кривчого — і ви у мальовничих Окопах. Це крайня південна точка Тернопільщини, де Збруч, зливаючись із Дністром, створює природний кордон між трьома областями: Тернопільською, Чернівецькою і Хмельницькою. Зручне місцезнаходження і невеликі відстані роблять Окопи чудовою відправною точкою для подорожей до Кам’янця-Подільського, Хотина, Жванця, де розташовані одні з найцікавіших фортець на Україні. Сувора історія польсько-турецьких баталій розпорядилася «нагородити» фортом і самі Окопи: це сьогодні скелясті каньйони Дністра і Збруча є «лише» естетичною цінністю, на той час вони давали і колосальні переваги з воєнного погляду. Загалом, на початку 90-х років XVII століття польському королю Сигізмунду повідомили, що вдале місце для фортеці знайдене: форт, від якого сьогодні залишилися фрагменти валів і ровів, в’їзні ворота і дозорна вежа, було побудовано всього лише за півроку.
Сусідні з Окопами села мають свої визначні пам’ятки. На околицях розташованого неподалік і також прибережного Трубчина — реліктові степи, які за всю свою історію не знали плуга. Їм, як і каньйону Дністра, де можна спостерігати породи різних геологічних періодів чи скам’янілі залишки флори і фауни 500-мільйонної давності, часто приділяють увагу вчені: таких унікальних місць зовсім мало. Ще один сусіда — село Мельниця-Подільська — славиться скіфським курганом. А в минулому — і фабрикою, що працювала над виготовленням народних інструментів. Сьогодні, на жаль, майстрам довелося піти у безстрокову відпустку — судячи з усього, до того часу, поки країна, нарешті, не визначиться з пріоритетами: на даний момент фабрика виготовляє… вікна і двері. А ще тут добре і рясно ростуть помідори, у зв’язку з чим тут сподіваються на прихід якого-небудь «Чумака»...
...Ще один, аж ніяк не останній у цей та подальший дні, «марш-кидок» на перегляд чергових видатних руїн — у Скалі-Подільській. Маленьке містечко відоме з XIV століття: його господарі, могутній князівський рід Коріатовичів, будують тут перший замок. Природно, до нинішніх часів збереглися лише величні руїни. У XVI столітті нові власники Лянцкоронські зводять на цьому місці кам’яну споруду, у XVII — територією якийсь час керував трансильванський князь Д’єрдь Ракоці, а потім і турки. Цікавою, хоч з упевненістю не можна сказати, наскільки правдоподібною, видалася автору історія володіння замком Адамом Тарло — власне, руїни останньої «версії» споруди і збереглися донині. Загалом, архітектурний гігантизм як показник заможності, судячи з усього, — не ноу-хау «нових росіян»: за цим принципом будував замок в XVIII столітті вищезгаданий господар. При цьому, окрім думки про те, що замок згорів від удару блискавки, існує й інша — підпал здійснив сам власник: піти на такий крок було вигідніше, ніж платити тогочасній «податковій» винагороду за метраж замку. Як бачимо, взаємовідносини фіскальних органів і людей із достатком за всіх часів були нелегкими.
Борщів, головне місто району, зі слів його мера Івана Башняка, не вимагає «щохвилинних дотацій». Є тут свої сироварний завод, спиртовий, соковий, цукровий і тютюновий заводи: Борщів належить до надзвичайно сприятливого агрокліматичного району, так званого «Теплого Поділля», де трохи менше за третину року температура тримається на позначці +15. І все ж було б надто дивно не задіяти можливості, подаровані Борщівщині природою й історією.
Від розмов про перспективи туризму в районі віє класикою. Класикою не тому, що у місцевої влади відсутнє бажання здійснювати зміни, а через те, що у місцевих бюджетів нерідко, образно кажучи, зв’язані руки. Ще років двадцять тому сюди їздили навіть з-за кордону, а тепер слід починати з нуля. Є кілька турбаз, але говорити про який-небудь західний стандарт проживання у них не випадає. Все «європейське», що має у своєму розпорядженні на сьогоднішній день Борщів — затишний 25-місний готель «У Лесі» і новий комплекс, який, щоправда, з’явиться восени цього року. Результат переговорів із двома провідними українськими туроператорами, говорить І. Башняк, передбачити було нескладно — «підготуйте базу — тоді співпрацюватимемо». Загалом, про конкретне говорити ще рано. Лише про замальовки — «зацікавленість інвесторів США і Канади», про майбутню роботу створеного при місцевій адміністрації інформаційно- туристичного центру, про те, що саме членство Борщіва в асоціації малих туристичних міст України свідчить про визнання туризму сферою інтересів. Та й ті 160 тисяч гривень, які змогла виділити місцева влада на ремонт деяких доріг також, за великим рахунком, і, на жаль, — замальовки. Хоч, що не може не радувати, цей крок варто розглядати як знак доброї волі районної влади: загалом, займатися цим повинен «Облавтодор». Більші «прожекти», наприклад, під’їзні дороги до печер — це «державна справа», — переконаний І. Башняк.
Складно що-небудь заперечити на те, що визнання на державному рівні пріоритетності туристичної сфери, передбачає і необхідність розвитку інфраструктури. Правда, на жаль, і те, що практика цілковитого фінансування програм, названих пріоритетними, у нашій державі не є поширеною. Але в цьому випадку йдеться про інше: про те, що хоч би починати сподіватися на головний бюджет країни слід із грамотно і конкретно продуманого плану дій. Його, як йтиметься нижче, у багатьох інших районах області, судячи з усього, ще нема.
КОЛИ ВОДНІ ШЛЯХИ КРАЩІ ЗА АВТОМОБІЛЬНІ
Чимала частина ЗМІ-команди вперше у житті повинна була вирушити у сплав Дністром, «осідлавши» туристичний катамаран, а шлях до відправної точки автобусу довелося долати, у повному розумінні слова, «плазом». Але забігаючи вперед, авторитетно заявлю: варто один раз пройти нехай навіть невелику ділянку цього водного шляху і, — якби існував офіційний фан-клуб річки Дністер, — можна сміливо було б зарахувати себе до його активу. Тобто, цілком забути, що кожне нове повернення сюди супроводжуватимуть якісь негаразди.
Останній інструктаж із правил махання веслом, і веселого оранжевого кольору рятувальні жилети занурюються на щось схоже на два банани, скріплені сталевим каркасом. Пройти повинні майже двадцять кілометрів, що для «неофітів» здається вельми серйозною відстанню, за яку можна давати туристичний розряд, а «досвідченим» — дитячою забавкою, особливо зважаючи на те, що маршрут пролягає у більш, ніж спокійній частині Дністра. Наш інструктор, він же — співробітник фірми «Оксамит-КЛ» (головного в регіоні організатора різних турів, серед яких, крім сплавів, — кінні і велоподорожі, історико-культурний і релігійний туризм) Сергій Підмогильний пояснює: те, що ми повинні здійснити протягом найближчих п’яти годин — класичний тур вихідного дня, у який, як правило, вирушають усією сім’єю.
Ось і не вір після цього у телепатію та «флюїди»: у певний час всі, як за чиєюсь негласною командою «давайте слухати тишу», замовкають. Шумлять тільки скелясті заліснені береги та зриваються у повітря чаплі, налякані випадковим сплеском весла необережного «оранжевого жилета»... Недивно, що у дністровському каньйоні добре збереглися багато ритуалів, особливо «водяні»: викликання дощу, принесення жертви водяному божеству (на воду пускали ляльку, зроблену з лопуха) тощо. Природа каньйону, скелі, що «плачуть» у річку так званими «дівочими сльозами», — і справді магічні...
ЯЗЛІВЕЦЬ: МІСТЕЧКО ПАЛОМНИКІВ І МІНІ-МУЗЕЙ
Про те, що ранок зустрічаємо в монастирі, нагадують «скромність» стін у кімнатках для паломників і фотографія Благословенної Марцелини Даровської з роду Котовичів — засновниці Язлівецької обителі сестер-непорочниць.
Ще в юному віці дочка багатих польських шляхтичів прагнула жити для Бога. Підкоряючись волі батька, виходить заміж, але в смерті чоловіка, а потім — і сина, розпізнає своє покликання вести чернечий спосіб життя. При цьому не забуваючи залишатися матір’ю, вихователькою для своєї дочки. Управляючи після смерті чоловіка всім майном, починає займатися в селі суспільно- просвітницькою роботою, організовує сільське самоврядування. У 1854 році в Римі Марцелина зустріла отця Ієроніма Кайсевича, який знайомить її з Йосипою Карською — з нею 27-літня Марцелина засновує у Римі Згромадження Сестер Непорочного зачаття Пречистої Діви Марії, а після смерті Йосипи й очолює його. У 1863 році переносить діяльність згромадження на батьківщину, де в Язлівці, на території Львівської архієпархії, у стінах палацу Блажовського (представник старовинного польського роду Язлівецьких) і виникає перша обитель непорочниць і перший науково-виховний центр для дівчаток. Згодом Матір Марцелина відкрила ще шість таких центрів у Польщі, Білорусі й Україні з безкоштовними школами початкового типу для сільських дітей. Основним завданням непорочниць вважала виховання дівчаток у християнському дусі, підготовку їх до ролі хороших дружин і матерів, тому в школі велику увагу приділяли різноманітним практичним заняттям: кулінарії, шиттю, гігієні тощо. Причому діяльність згромадження не обмежувалася вихованням лише добрих католичок: у школі навчалися дівчатка з сімей, які сповідали навіть мусульманство й іудаїзм. Своїм громадянським обов’язком вважала необхідність покласти край розбрату між українським і польським народом, який сіяла тоді австрійська влада, чому і приділяла активну увагу до самої смерті в 1911 році. У 1996 роцi — Марцелину Даровську було приєднано до лику святих.
Крім шанованого католиками духовного центру, родове гніздо магнатів Язлівецьких (одна з гілок середньовічного роду князів Бучацьких) славиться і великою кількістю пам’ятників архітектури. По сусідству з помешканням непорочниць — руїни замку XIV століття, точніше, його добре збережена пізньобарокова «версія» XVIII століття у «виконанні» роду Понятовських. У руїнах костелу Вознесіння Матері Божої, ренесансно-готичній святині XVI століття, збереглися стельові фрески і портали. Раніше тут був надгробок польського композитора Миколи Гомулки. Пам’ять про розташування в Язлівці великої вірменської колонії (другої за значенням і кількістю на Поділлі) — церква Святого Михайла, вона ж — колишній вірменський костел Богородиці. Присутності в краї вірменської колонії слід приділити особливу увагу, оскільки у місцевому житті остання відігравала вельми значну роль. Вірмени були посередниками у торгівлі між Заходом і Сходом, крім того — чудовими ремісниками. Оскільки вони знали велику кількість мов, їх залучали до дипломатичної діяльності: зокрема, до викупу полонених.
ДЖУРИНСЬКЕ ДЖАКУЗІ
Історія краю, звичайно, не залишає сумнівів у її багатстві, зважаючи, наприклад, на кількість і різноманітність пам’яток, проте варто пригадати, що багатенько у регіоні й пам’яток природи. Заповідник «Медобори», три регіональних ландшафтних парки, 117 ландшафтних, лісових, ботанічних й інших заповідників, 4 заповідних урочища, 9 дендропарків тощо. Цікаво, якщо не сказати сумно, — що про існування деяких із них не знають самі жителі області. Наприклад, про Червоногородський (Джуринський) водоспад, розташований неподалік від Дністра.
Такої географічної назви, як Червоногород, із середини XX століття на Тернопільщині вже нема. Та своє ім’я одне з найстаріших поселень області отримало не випадково: глибокий каньйон річки Джурин, який величезним амфітеатром оточує долину, «викладено» пісковиком червоного кольору: на тлі інтенсивно-зеленого, видовище це — досить яскраве. На берегах каньйону не так давно відкрили нову печеру «Джуринську». Щоправда, спелеологи поспішили «замаскувати» її вхід, щоб різноманітні любителі геології не провели «наукову роботу» раніше за вчених. У самій долині збереглися, щоправда, у вельми «розваленому» стані, вежі старовинного замку, і вже звідси чути могутній гул води, що красномовно свідчить про вражаючу велич «гідрологічної пам’ятки» Але бувають періоди, коли 16-метровий водоспад «підпускає» людей: закінчення дощів. Зануритися до плечей у «джакузі» природного походження з температурою в 18 градусів — задля цього варто трястися найрозбитішою з сільських доріг вітчизни. Шкода тільки, що у долину не прийшов цивілізований туризм, а нецивілізований — після того, як «згортає» стоянку сучасної людини, продовжує залишати після себе пластик в асортименті.
ДИЛЕМА ПРО «ГОРУ І МАГОМЕТА» ПО-ТЕРНОПІЛЬСЬКИ
Якщо починати розмову про українські міста, які мають власний бренд, то перше, що спадає на думку, це, звичайно, Київ, Львів, Кам’янець-Подільський. Дуже шкода, що «небрендовими» досі залишаються безліч містечок, хоч для визнання їх такими, крім, проте, відсутності широкої інформації про них, є всі підстави. Серед них і Бережани, місто, що веде літочислення з XIV століття, де кількість пам’яток архітектури на душу населення, здається, анітрохи не менша, ніж у тому самому Кам’янці. Місто — державний архітектурно-історичний заповідник.
Його й обрали для робочого засідання члени Спілки малих історичних міст західного регіону з розвитку туризму і ремесел, створеної наприкінці минулого року. Власне, про те, як зробити вищезазначені міста «брендовими», вже вкотре розмірковували їхні мери. Часто розмови зводилися до «слізного» стандарту: про великий туристичний потенціал і про неможливість його розвивати через причину відсутності коштів, про те, що головна «скарбничка» країни ці самі кошти не передбачає, а отже, як у всьому світі, сподіватися слід на приватні інвестиції. Все це, звісно, справедливо, та у запалі більшість промовців навіть не помічають, що самі знаходять вирішення своєї проблеми: розповідаючи про угоду, підписану з Агентством розвитку туризму з Польщі (де багато малих міст знаходяться у схожій ситуації), згадують, що дружня сторона вже створила деякі конкретні маршрути.
Цілком зрозуміло, що мізерність «заохочень» із державного бюджету і часто вельми непривабливий обсяг бюджетів місцевих не дозволять втілити у життя «розмашисту» комплексну програму розвитку туризму. Крім того, є підозра, що «розмашистість» — за відсутності на місцях кваліфікованих фахівців у сфері туризму (ще одна проблема державного рівня) — загрожує закінчитися класичною для України риторикою «куди поділися гроші?». Але для того, щоб почати діяти взагалі, потрібна вищезазначена конкретика, та й саме бажання почати. Наприклад, із найпростішого: використати дароване регіону природою для розвитку сільського зеленого туризму. Тим більше, що підписаний Президентом у березні нинішнього року відповідний Указ дозволяє хоч би почати мислити у цьому напрямі.
Інший приклад стосується численних оборонних споруд. Існує Закон «Про охорону культурної спадщини», який передбачає використання цих пам’яток із комерційною метою: створення ресторану, сувенірних магазинчиків тощо. Все ж краще, ніж за постійного недофінансування пам’ятникоохоронної сфери чекати коштів на дорогу консервацію чи спостерігати за їхнім саморуйнуванням. Безперечно, залучення інвесторів — ще одна загальнодержавна проблема. Але, думається, вирішувати її в кожному окремому випадку та в умовах місцевого масштабу набагато простіше, ніж чекати, поки все стане добре з турінвестиціями в рамках країни.
Принаймні, за відсутності власного туристичного досвіду, слід би звертатися до фахівців, тим більше, що у регіоні вони вже є. У зв’язку з цим, до речі, на засіданні неприємно вразив один факт. Коли турфірми в особі вже згадуваного «Оксамиту-КЛ» запропонували мерам свою допомогу порадами, один із них звів дилему «хто до кого повинен іти першим: турфірми до глави міста чи навпаки», все-таки до першого. Що, власне, і є показником рівня «туристичної свідомості», яка нерідко за рамки розмов не виходить.
Хоч у цілому Тернопільщина туристична здійснює прориви досить інтенсивними темпами. Представники місцевої влади стали приділяти більше уваги роботі місцевих туристичних фірм, райони — сподобилися «викроїти» кошти на рекламу: випустити за підтримки Держтурадміністрації інформаційні буклети тощо. Минулого року обласна асоціація розвитку туризму, органи влади за підтримки деяких народних депутатів підписали Меморандум про спільні дії — цим документом туристичну галузь визнано пріоритетною. І, нарешті, стати першою регіональною філією державного підприємства «Національна туристична організація» (це сталося місяць тому) може лише область із — не побоїмося затертого вислову! — справді великим туристичним потенціалом.
