Початок у №161
СИБІРСЬКА ГОСТИННІСТЬ
Іркутський підприємець Олександр Заводов був перший, з
ким я познайомився в Сибіру. Дізнавшись, що я в Іркутську вперше, він без
зайвих слів посадовив мене у власну «Тойоту» і повіз показувати місто.
Саша запропонував мені почати вивчення життя іркутян з відвідин місцевого
музею байкальської флори та фауни. Потім у програмі було купання в Ангарі,
дегустація місцевих сортів пива і на закінчення — огляд дачі самого пана
Заводова.
У музеї я вперше відчув на собі знамениту сибірську гостинність.
Ми з великою цікавістю оглянувли опудала вовка, ведмедя і вельми майстерно
виконану статую шамана в повному шаманському строї, та були вже рушили
до виходу, але тут нашу увагу привернув плакат: «Екзотичні риби південних
морів».
— Ех, — замріяно зітхнув Олександр, — коли я відпочивав
минулої зими на Червоному морі, там були такі риби!
Його погляд затуманився, і я зрозумів, що оспівана Хемінгуеєм
ностальгія за Парижем — ніщо перед ностальгією сибіряка за Єгиптом.
Плакат не брехав: у першому ж акваріумі скромно плавали
дві піраньї. Напис пояснював, що саме ці непримітні рибки в південноамериканських
річках за раз з'їдають корову. І ось тут мене, як людину, що ніколи не
бувала в Південній Америці, охопили сумніви: дуже вже маленькі зуби були
в цих піраній.
Олександр поставився до питання з піраньями по-діловому.
Він викликав молоденьку дівчину-екскурсовода і повідомив їй: — Наш гість
сумнівається, що ці рибки мають такий звірячий апетит. Скільки коштує,
наприклад, — і він вказав на акваріум, що стояв поряд, — кинути ось цих
золотих рибок до цих піраній?
— Ви що, — обурилася дівчина, — це ж музей!
— Я розумію, що музей, — м'яко відповів, Саша, — але гостеві
цікаво подивитися, як ці піраньї їдять. То скільки це коштуватиме?...
Дівчина пішла радитися з завідуючою і, повернувшись через
кілька хвилин, пошепки повідомила: — 800 рублів, тільки ви нікому не розказуйте.
Так, воістину сибірська гостинність не знає меж! (Товариству
охорони тварин — прохання не турбуватися: моє риболюбство подолало мою
цікавість, і золоті рибки тішать і далі відвідувачів іркутського музею.
Дівчина, втім, була дуже розчарована. Я думаю, тільки тому, що їй також
дуже хотілося догодити гостеві).
Після музею ми подалися на Ангару. Температура води була
градусів 14, але я мужньо здійснив заплив метрів на 40 і тим самим, очевидно,
пройшов певне випробування. Принаймні Саша бахнув мене по плечу і сказав:
— Молодець, не чекав!
По дорозі на його дачу ми здійснили масову закупівлю (з
наступною дегустацією) російських сортів пива. З місцевих сортів дуже непоганий
«Адмірал Колчак». На етикетці зображений сам бравий адмірал, а з іншого
боку на пляшці наводиться коротка біографічна довідка: «Адмірал Колчак
(1874 — 1920), герой російсько-японської та Першої світової війни, з 1916
р. командувач Чорноморського флоту, учасник полярних експедицій. Розстріляний
у м. Іркутську». По- моєму, цей короткий текст дає ефект набагато більший,
ніж увесь короткий тритомний курс Історії КПРС, яку комуністам і на думку
б не спало розмістити на пивних етикетках.
Банкового пива в Іркутську практично немає. Із сумом констатую:
«Оболоні» також немає. Очевидно, пану Слободяну потрібно всерйоз подумати
про великий український пивний шлях на Схід.
На дачі в Заводова був і дерев'яний будиночок з мансардою,
і лазня, і тераса, і теплиця з огірками й помідорами, і полуниці, і...
та багато чого там було. «А сусіди в мене — нові росіяни», — сказав Саша
й показав на сусідню ділянку, де будувався цегляний триповерховий особняк.
І тут я себе відчув старим-старим українцем. І про економічні ідеї нобелівського
лауреата Хайєка я Саші нічого не казав. Він уже й сам краще за всякого
Хайєка знає, як заробляти гроші, хоч, і жалкує деколи з приводу недописаної
кандидатської дисертації з хімії.
Саша тим часом дістав із холодильника величезну миску з
омулем і запросив нас до столу: «Згідно з сибірською гостинністю!» Згідно
з українською повагою до господаря, я дістав із рюкзака спеціально наготовану
для такого випадку пляшку «Гетьмана». Ночувати ми залишилися у Заводова...
СЛАВНЕ МОРЕ
Плацкартний вагон потяга «Москва—Благовіщенськ», у якому
нам треба було доїхати до селища Слюдянки, розташованого біля південного
краю Байкала, вразив затишною, мало не сімейною обстановкою. Пахло гарячим
супом, пасажири весело перемовлялися, як старі добрі знайомі, а зазвичай
суворий і неприступний провідник весело катав на шиї малят. Все з'ясувалося
швидко: з Москви до Іркутська потяг прямує п'ять діб, тож усі давно перезнайомилися
і влаштувалися майже по-домашньому.
Порівняно з цим 2,5 години дороги до Слюдянки пролетіли
дуже швидко. Оскільки я весь час сумлінно виконував обов'язки мандрівника,
тобто милувався мальовничими околицями, від мого цікавого погляду не сховався
напис, любовно виконаний величезними білими літерами на стіні якоїсь придорожньої
споруди: «Київ ДМБ-91». Якийсь землячок, сам того не усвідомлюючи, увічнив
і свій дембель, і дембель всієї Радянської України.
Під'їжджаючи до Байкалу, поїзд проходить через цілий ряд
тунелів, таких довгих, що найпалкіші закохані можуть усмак націлуватись
у темряві тунелю.
Б'юсь об заклад: 99 співвітчизників зі 100, вийшовши на
берег Байкалу, проревуть, заспівають або виразно продекламують: «Славное
море, священный Байкал!» І лише один не зробить цього, і тільки тому, що
напередодні застудив горло.
— Гей, Баргузин, пошевеливай вал, молодцу быть недалече!
— старанно співав і я, уявивши себе тим самим молодцем, і справді «недалече»:
прямо на березі Байкалу.
А біля берега найчистішого в світі озера плавають зелені
водорості. Не так, щоб дуже багато, але й не зовсім мало. «Це все від Целюлозно-паперового
комбінату», — стверджують місцеві жителі. Читачі старші, певно, пам'ятають
фільм Сергія Герасимова «Біля озера», присвячений суперечкам навколо будівництва
ЦПК. Суперечки тривають досі. Щоб з'ясувати точку зору науки, пізніше в
байкальському селі Великі Коти я спеціально зайшов до лабораторії, що займається
вивченням байкальських риб, і поставив перед «великокотівськими» ученими
питання руба: — Забруднюють озеро відходи ЦПК чи ні?
— Звичайно забруднюють, — відповіли вчені.
— А чому тоді пишуть, що воду після очисних споруд комбінату
можна пити?
— Брешуть, — охоче пояснили вони. — Чиновники й мафія такі
величезні гроші з ЦПК мають, що його ніколи не закриють. А всі ці нісенітниці
про «нешкідливість» комбінату пишуть недобросовісні вчені, яким ці чиновники
й мафія гроші платять.
— А самі ви добросовісні вчені? — поцікавився я.
— Звичайно, — гордо відповіли мої співрозмовники, — Ми
ні за які гроші неправди не напишемо, навіть за десять тисяч доларів!
— А за сто тисяч? — на всяк випадок поцікавився я.
Вчені похнюпилися й сумно сказали: — А за сто тисяч напишемо.
Знаючи приблизно розміри «чорних» гонорарів за статті на
замовлення в українській пресі, можу сказати тільки одне: я вражений непідкупністю
сибірських вчених!
БАЙКАЛЬСЬКІ ЗУСТРІЧІ
Селище Слюдянка славиться трьома речами: видобутком мармуру,
приватним музеєм мінералів Жигалова і тим, що воно є місцем зустрічі туристів,
що приїжджають з усіх кінців колишнього Союзу.
Відбулась і наша запланована півроку тому й активно обговорювана
через Інтернет зустріч з Олексієм Фокіним та його дружиною Анею, які прибули
до Слюдянки з міста Благовіщенська. Олексій відомий тим, що обійшов усі
мислимі й немислимі маршрути від Магадану до Красноярська. (Коли кілька
років тому ми вперше привезли його на Чорноморське узбережжя й пішли вздовж
моря від Місхора в бік Севастополя, то як гостинні хазяї надали йому право
вибору місця для тижневої стоянки. Ми проминули Місхор, Симеїз, Блакитну
затоку, а Олексій все йшов і йшов уперед доти, доки ми не додумалися запитати:
«Льошо, тобі що, всі ці місця не подобаються?» «Подобаються, — відповів
він, — просто чекаю, коли люди закінчаться»).
Та було й безліч незапланованих зустрічей: наприклад, із
мандрівником Максимом Харченком, який наодинці їде велосипедом із Владивостока
до Санкт-Петербурга (за моїми підрахунками, він зараз має бути десь у районі
Красноярська. Успіху тобі, Максе!). Або з громадянином Німеччини Робертом,
який знає по-російськи тільки два слова: «плехо» й «карашо», що не заважає
йому добиратись автостопом із того ж Владивостока до Москви.
Загалом, панове, варто тільки відірвати свої сідниці від
дивана й виїхати хоч би за межі київської окружної дороги, як одразу переконаєшся:
величезна і, смію стверджувати, далеко не гірша частина людства, як і колись,
подорожує!
Коли нас питали: звідки? Я гордо відповідав: з Києва.
— Ого, куди вас занесло, — здивовано зауважували красноярці,
іркутяни і навіть владивостоківці.
— Нас ще й не туди заносить, — казав я. — Наприклад, наші
комуністи обіцяють: якщо переможемо на виборах, будемо відновлювати Союз.
На жаль, маю засмутити прихильників слов'янського братства
в межах оновленого союзу: народ сприймав цю новину з такою ж цікавістю,
наче я говорив про приєднання до Росії якоїсь Сомалі.
Проте наше іноземне громадянство аж ніяк не заважало росіянам
ділитися з нами останньою банкою тушкованого м'яса або безповоротно виручати
грошима.
ШУМАК
Я думав, що селище Слюдянка — це сибірська глушина, і тільки
після того, як ми проїхали п'ять годин автобусом углиб Бурятії, зрозумів,
як я помилявся. Автобус приїхав до села Хайтогол, і автомобільна дорога
скінчилася. Далі починалося те, заради чого, власне, й затівалася вся наша
подорож. А саме: я надів 25-кілограмовий рюкзак і пішов у гори. Нам треба
було пройти 120 кілометрів і подолати Шумакський перевал (2900 м). І тут
я зрозумів, що мій київський спосіб життя: щонайменше п'ять чашок кави
і пачка сигарет на день, а також принцип — не підіймати нічого важчого
за ручку — аж ніяк не сприяє гірському туризму. Олексій з 45-кілограмовим
сараєм на плечах (назвати цю споруду рюкзаком у мене язик не повертається)
весело біг попереду, обганяючи бурятів на конях. Моя дочка йшла з блаженною
усмішкою, милуючись Східними Саянами. Я ж ішов, як віслюк, дивлячись під
ноги, і думав: «Або сконаю, або піднімуся на перевал». Напевно, багато
хто поцікавиться: навіщо так себе катувати? Охоче відповім: а чорт його
знає! Проте спробую-таки сформулювати: по- перше, в поході нікуди не подінешся
— треба себе перебороти (завжди, звичайно, можна відмовитись іти далі,
але це чистий програш). По-друге, всякий дріб'язок і нісенітниці, які в
місті здаються важливими речами, в поході вмить вилітають із голови. Навіть
дивуєшся: як це я міг хвилюватися через такі нісенітниці? Може, тому з
походу повертаєшся вільною людиною! (Якби моя воля, я б усіх жителів України
перед президентськими виборами прогнав через Шумак). Крім того, набуваєш
маси всіляких корисних навичок і умінь. (Я, наприклад, зараз завжди маю
в квартирі шматок сухої берести і впевнений, що в будь-який дощ без великих
зусиль запалю свою газову плиту).
І коли я все ж піднявся на Шумакський перевал, то від надміру
почуттів заволав рядки Висоцького: «Я все-таки был наверху, и меня не столкнуть
с высоты»!
Перевалившись через перевал (тавтологія, але дуже точна:
інакше й не скажеш), ми нарешті дійшли до кінцевої точки маршруту — знаменитих
Шумакських джерел. Їх тут понад сотню. Уявіть собі отакий абсолютно дикий
Трускавець, де буквально з-під кожного каменю б'є своє джерело. На каменях
нехитро написано фарбою: нирки, серце, шлунок і навіть «чоловіча впертість»
(куди там їхній Віагрі). Незважаючи на первозданну наївність оформлення,
все це серйозно: дослідження тут проводили кілька медичних експедицій.
Шумак славиться в Сибіру не менше, ніж П'ятигорськ або Мінводи.
Хоч Шумак і дикий курорт, але всі поводяться точнісінько
як на водах десь у Баден-Бадені. Тобто статечно ходять із кухлями від джерела
до джерела і розкланюються зі знайомими: — Ви вже приймали сьогодні грязі?
— Ні, ми обмежились теплими мінеральними ваннами.
Якось, коли я сидів на колоді, чекаючи своєї черги у ванні
(вони просто видовбані в камені й обнесені колодами), до мене підсіла немолода
бурятка в стьобаному халаті і теплій хустці на голові.
— Яке варварство, — вона показала на сміття, що валялося
поблизу. — Знищуємо природу, що своїм дітям залишимо?
— Чисте варварство, — меланхолійно погодився я.
— Я тут недавно з Парижа повернулася, — сказала вона. —
Брала участь у сесії ЮНЕСКО. Привезла проект перетворення Байкальського
регіону в етнічно-природний заповідник. Так наші чиновники мене й слухати
не хочуть. Кажуть: «Треба продати все американцям, тоді вони порядок наведуть».
Мою меланхолію як вітром здуло. — А, ви, дозвольте поцікавитись,
по якій лінії в Юнеско їздили?
— По громадській, — охоче відповіла вона. — Я голова Шаманської
ради Бурятії, Степанова Надія Василівна.
— А чим же займається ваша рада?
— Передусім, лікуємо людей. Я часто виступаю по телебаченню
Улан-Уде з пропагандою тверезого способу життя. У бурятів, як і в багатьох
північних народів, відсутні ферменти, які розщеплюють алкоголь. Алкоголізм
для нас — це національна біда, буквально вироджується генофонд нації.
— А в шаманській сфері ви на чому спеціалізуєтеся?
— Я ясновидиця, — просто відповіла Надія Василівна.
Тут я, звичайно, не витримав і поставив їй ще одне, найголовніше
запитання. Відповідь головної шаманки Бурятії я зможу вже скоро перевірити
— 31 жовтня. А ось те, що вона мені сказала, написати не можу — такою була
її умова. На прощання Надія Василівна дала мені… ні, не амулет, не бубон,
а свою особисту інтернетівську адресу. От такі тепер шамани живуть у Бурятії.
На зворотному, вже знайомому нам шляху немовби хтось включив
перемотку відеокасети назад у страшенно прискореному режимі. І ось, коли
нарешті я переступив поріг рідної редакції, колеги радісно здивувалися:—
Живий! — і запитали: — Ну, як?»
Я чесно відповів: «Скучив!» Може, тому й треба подорожувати
за кордон?
