Нарешті розсіялися нічні привиди митників. Один глибокодумно розглядав зубну щітку з пастою, а другий (з похмілля, чи що) двічі перевірив у сусідів паспорти, але так і не глянув на мій, який я простягав йому прямо в обличчя. З ревізією він дійшов до половини вагона (до нашого купе), а потім повернув назад. Зупинили його тільки вигуки: «Ви у нас вже перевіряли!».
Мої залізничні сусіди виявилися людьми хлібосольними. Чоловік і жінка, обидва пенсійного віку, з-під Житомира. Хлібосольні у тому сенсі, що весь час пропонували хліб і сіль. А коли, наприклад, курку поглинали, мовчали, як на допиті.
Коли громадяни ввалилися з оновленого Київського вокзалу в цей плацкартний вагон — вражені були не менше, ніж космічними ліфтами вокзалу. Від 42-го поїзда Київ — Москва (на відміну від №№1, 2 того ж напрямку) не очікувалося нічого, крім обтягнутих потертим шкірозамінником лавок, бляклого жовтуватого світла і, звичайно, учора зламаного «титану» («кип’яток є у сусідньому вагоні»).
Хай, щоб чисто. Або там, щоб вагон не дуже старий. Але щоб всі полиці було обтягнуто бордовим оксамитом!
Народ у першу хвилину впав у шоковий стан і розмовляв між собою тихо, як у музеї. Тільки зрідка хто-небудь з дурнуватою усмішкою погладжував оксамитову оббивку. Сон чи не сон? Два ЛЮБ’ЯЗНI провідники у білих сорочках ввели публіку в стан більш глибокого, майже гіпнотичного трансу. Не поїздка, а міраж, кіно дабл-систем, віртуальний обман. Коли я побачив у провідників ще й переговорні пристрої, що змахують на мобілки, — реальність набула зовсім фантастичних контурів.
Я відзначив дивну властивість наших людей — лягати спати у тому, в чому сiдаєш у поїзд, не переодягаючись. Мій мускулисто-волохатий сусід провів всю ніч у брюках. До ранку, на здивування, вони цілком не втратили стрілок. Але зате коли він дістав джинсову сорочку з пакета, куди акуратно склав увечері, — вона була по-звірячому пом’ятою.
З ранкового світанку за вікном з’явилися явно не наші берези та дачі. У дачах не було київської помпи, не було розмаху на п’ять поверхів. А берези, швидше, навпаки були рослими та підтягнутими. Вони трималися зграйками, або точніше — загонами. Як на шикуванні.
Про мету візиту в білокам’яну митниця не розпитувала. Хоч зараз вона у мене була. І досить конкретна — потрапити на 14-й Міжнародний Московський книжковий ярмарок. Щоб поринути, так би мовити, у це розливне море книг. І собі також знайти відповідне видавництво.
На виставці, як любить висловлюватися продвинута молодь, у мене була «забита стрелка». З літагентом. Вельми симпатичною дівчиною. Вона повинна була стати для мене чимось на зразок сталкера у цій Літературній Зоні. «Стрелку забили» на дві години біля стенду «Вагріус». Дівчина пояснила так: «Зайдеш за ворота. А там до корпусу Космос. Ну, побачиш. Корпус поруч з ракетою. А поряд — з книгами».
Через ворота ВДНГ я пройшов за п’ять хвилин перед другою, а біля корпусу з ракетою був у 25 хвилин на третю. Відвик я від московських степових відстаней.
Стою сумовито біля «Вагріуса». Народ тисячами снує. Сумно. Думаю, хоч би одне знайоме українське обличчя з натовпу випірнуло, для зігріву. Молитву вгорі було почуто. З публіки вивалилася спочатку Галина Родіна, а потім і Костянтин Родік — керівники (і одночасно подружжя) київської газети «Книжник-ревю». Обидва володіють великим інтелектуальним апетитом. Бажають пропагувати на російському ринку нашенських трудівників пера.
Обмінялися ми репліками, поусміхались. Вони тут зібралися досвіду піднабратися. Що ж, це цілком для цього відповідне місце.
Кожне видавництво досить винахідливо викаблучувалось. Біля стенду «Олма-прес» було споруджено імітацію книжкових шаф. До стелі. А стеля висока, як у Палаці Спорту. У районі видавництва «Махаон» — метелики двометрові на мотузках погойдувалися. Видавництво «Ексмо» безперервно зустрічі влаштовувало зі знаменитостями. Коротше, щоб уважно оглянути всю цю духовно-комерційну розкіш, одного дня, звичайно, мало.
Наступного дня призначаю побачення у тому ж місці, о тій же годині нашому земляку — Максиму Курочкіну (з думками, що треба перебити невдало розпочату подорож по Ярмарку). Курочкін — успішний молодий драматург, що написав на замовлення Меньшикова п’єсу «Кухня». У липні у Києві пройшла прем’єра його «Стальової волі» в Молодіжному театрі.
Перед воротами вже курсував спеціальний автобусик, що відвозить громадян, бажаючих причаститися духовною їжею. Віз він (за пятірку з носа) тільки до Книжкового, 57- го корпусу.
В очікуванні цього засобу пересування, на ринку біля ВДНГ, великий ентузіазм викликала експозиція іграшок- страшилок. Особливо два черепи.
Один, як годиться, білий, а інший — чорний. Імовірно, автори мали на увазі, що це негритянський череп. У білого — чорний жмут волосся, у чорного навпаки. Очі у обох червоні, як у привидів, що добряче напилися. Якщо до їхнiх очей доторкнутися пальцями, ті починали скажено обертатися. Посилювали ефект щелепи, що загрозливо стукали. Якийсь дядечко спробував засунути палець у пащу черепу, але сам же у критичний момент одсмикнув руку. А потім передбачливо поцікавився у дівчини- продавця: «А що, щелепи не зламаються, якщо я йому до рота палець засуну?» — «Якщо часто засовувати, у будь-кого зламаються, — логічно відповіла дівчина.
Поруч з черепом хилитався павук на жилцi. Вона у нього вилазила з рота, немов павутина. Коли він намотував у череві її на барабанчик — павукове тіло підіймалося вгору. Він у цей час блимав електричними лампочками очей і чомусь по- курячому кудкудакав.
Ще була пара душевних масок динозаврів (блакитний та зелений, «гейський» та «екологічний» кольори), маска мавпи та довгаста скелетоподібна фізіономія з американського фiльму жахiв у монашеському капюшонi. До неї було приєднано трубку, що закінчувалася грушею у вигляді руки. Звідти всередину надходила «кров» і омивала черепушку. Видовище викликало велике пожвавлення у малолітніх дітей. Вони вже навіть не особливо хотіли їхати далі. І на загрози типу: «Дивись, не купимо тепер тобі цікавих книжок», відповідали: «Правильно, краще динозаврів купіть». Несподiвано з’явився молодий священик у рясi, дивлячись на страшилки, по-дитячому здивовано посміхнувся. Але з відтінком інстинктивного засудження — нечисть ти, приятелю!
Але ось автобус, під зав’язку набитий читачами, рушив уперед. Повз вікон пропливали фонтани, які символізують радянський достаток. Там і сям було розкидано купи бронзового винограду, персиків, динь і на закуску — кедрових шишок. Осетри, готові у будь-який момент на поклик партії метати ікру, застигли у вертикальних позах. З їхніх судорожно відритих ротів били цівки води.
Обстановка в автобусі непогано демонструвала характер московського натовпу. Спочатку агресивно-злобний, але відхідливий. Особливо, якщо спрацює почуття гумору. Одна жінка, з великим бюстом та шиньйоном, активно обурювалася: «Мало того, що взяли сто чоловік. Ще й не можуть прямо до корпусу підвезти! Треба за 50 метрів всіх висаджувати!» — «Ага, — відгукнувся я, — звісно, краще б вони у стилі Ж.П. Бельмондо, розбивши вітрину, відразу в приміщення корпусу в’їхали. І квитки купувати не треба». — «І то правда», — почала посміхатися вона. І навіть якось полегшено просяяла.
Однак коли пасажири автобуса побачили гігантські черги у каси — настрій впав знову. Вдвічі пожалієш, що водій — не Ж.П. Бельмондо. Була субота, і публіки з’явилося у декілька разів більше, ніж учора.
Народ у всіх чергах тоскно читав зелені брошурки, що настійно рекомендували («якщо ви інтелігентна людина») познайомитися з історією про те, як «герой Кас (інопланетянин) рятує Землю від знищення». Тоді це було смішно. Тепер, після американського теракту, хочеться попросити якого-небудь інопланетянина (можна і не Каса) улагодити земні конфлікти. Самі, боюся, не в змозі владнати...
Добре, що завжди, де є труднощі, процвітає нелегальний бізнес. За ті ж 50 рублів, скільки коштував квиток (10 гривень), можна було у спритного хлопчини у джинсовій курточці взяти бейдж учасника фестивалю. У нього й для себе був. Заходите ви парою нерозлучних друзів, а після входу він холоднокровно відбирав бейдж та мчав знову до трьохсотметрових черг. Підприємець!
З Курочкіним ми дружно вилаяли місцеві порядки. Пригадали злим словом Літінститут, який він закінчив. Я там був усього день, але цілком вистачило. Місце, де невдахи вчать невдах. Повна відсутність перспективи. Суцільне негативне поле. З конкретних результатів звичайно — звичка до трави.
«Ми вважали, поступивши туди, що потрапляли у човен. Щоб швидше пливти далі. Але це було зовсім не так», — гірко сказав Макс. — «Швидше, ви потрапляли на підводний човен, що потонув. І хто з вас раніше це розумів — той мав більше шансів вибратися». — «Це непогано описано у «Московіаді» Андруховича. Почитай», — рекомендував Курочкін.
Ми розійшлися, щоб не заважати один одному штурмувати Ярмарок.
Першим із знаменитостей, що потрапив у моє поле зору, виявився Андрій Книшев — автор чудової телепередачі 80— 90-х «Веселые ребята».
Він — високий, з м’якою сором’язливою посмішкою, такий милий юнак у віці сорока років. Я повідомив, що він завжди був мені близьким своїм почуттям гумору і купив за 46 рублів його третю книжку «Уколы пера» (другу, за його поясненням, він вирішив не писати). З виразів, які мені там сподобалися, можна згадати три: «А теперь передача для самых маленьких — для карликов»; «Гороскоп. Моль — повезет в любви з Устрицей, если не вмешается Лось». (Скільки я собі не уявляю цей любовний трикутник, стільки він мене веселить.)
«Сон консерватора или пенсионера. Маршируя по Красной площади к Кремлевской стене, шеренга за шеренгой, шагают люди з угрюмой решительностью на лицах, бросают наземь, подобно гитлеровским знаменам и штандартам после Дня Победы, рекламные щиты всяческих спонсоров, фирм, банков...» Браво! Браво! Браво!
Закiнчення в номерi за наступну п’ятницю
