ПРИМІТКА З ПРИВОДУ ЗАУВАЖЕННЯ
Парочка мистецтвознавців (я трохи проїхався по культурологах у минулому матеріалі, але не боляче ) відшукала неточність у моїй статті про музей д’Орсе. Це, мовляв, «Сніданок на траві» Мане, а не Моне. Взагалі-то я звіряюся з енциклопедіями та довідниками, в тому числі з енциклопедією світового живопису. Однак все ж помилка сталася. Але річ у тому, що і Мане, і Моне, крім того, що мають схожі прізвища, обидва є основоположниками імпресіонізму і обидва написали картину під однією і тією ж назвою — «Сніданок на траві». Один у 1863 році, а інший (напевно, з конкурентних міркувань) — в 1865 — 1866. Недовго було заплутатися з їхніми пікніками. У будь-якому випадку приємно, що культурологи уважно читають мої репортажі, за що їм окрема подяка. Щоб посилити їхній інтерес, вирушаю до Лувру.
«СПЕЦОБСЛУГОВУВАННЯ»
Але дорогою туди непогано було б підкріпитися.
На авеню де л’Опера нам трапляються цікаві офісні двері. На них, крім інших написів, виведено на табличці «Мафія. 5 поверх». Конкретно і ясно. Ось це перемога демократії! Мафію шукати не потрібно. Вона і не ховається. Будь ласка, підіймайся на п’ятий поверх, якщо у тебе справа до неї. Ніякого лицемірства, все «прозоро».
Недалеко від мафії набрідаємо на грецький ресторанчик. Немолодий брюнетистий із сивиною господар подає нам меню. Там 10 карт різними мовами.
— Інгліш? — запитав він нас.
— Інгліш, інгліш, — сказали ми і стали дивитися карту російською. Її було накарябано кульковою ручкою. Я вирішив замовити рис у виноградному листі. Уявив собі миску рису в якій було дрібно порубано лозу. І салат із гарячим козиним сиром. Це ж древнє блюдо. Козиний сир лопав ще циклоп Поліфем, якого за некоректну поведінку (людоїдство) Одіссей зору позбавив.
Принесли це саме листя. Виявилося, що це щось на зразок наших голубців. Крихітні виноградні голубчики. Однак про другу страву господар урочисто повідомив, що це — грецький салат. А як же козиний сир? На великому підносі було порізано великими шматками огірки, оливки, бринза і все це щедро полито маслом.
Ми дали зрозуміти господарю, що сталася фатальна помилка, ніякого салату ніхто не хотів. Внутрішньо готуємося до скандалу. Думаємо, зараз почнеться розбирання в дусі: «Страва вже зроблена! Хто її буде їсти? Ми?»
На ламаному англійському він повідомив, що оскільки сталося непорозуміння — салат за рахунок закладу. Такі заявки нас як київських громадян ще більше налякали — значить, прикидаємо, за інше вдесятеро здеруть. Дякуємо, говоримо, не треба. Несіть, сир, блін, козиний.
Через десять хвилин він притягає дрібно покришене м’ясо з салом. Як відчував, що ми з України. Я запитую своїх: «Може, він знущається?». Однак поступово розумію, що порядкові номери блюд в англійському і російському меню не співпадають. Я, з усієї сили напружуючи звивину, майже з підсвідомості, а точніше, зі свідомості п’ятого класу школи, витягую французьке слово «фромаж», що в перекладі — «сир». «А! — зрадів грек, — «фромаж»!! — і пішов.
Ми укладаємо парі, що він принесе наступне: кабана в яблуках чи устриць із лимонним соком. Але тут він з’являється з тарілкою, в якій було листя салату і шматочки козиного сиру, які нагадували трохи підсмажені кругляші кабачків. Дивлячись на нас своїми карими очима, в яких світилося запитання, господар обережно питає: «Уї?» — «Уї!» — киваємо ми. І тут він з усмішкою проводить тильним боком руки по лобу: «Уххх». Зауважте, жодного жесту незадоволення, жодної негативної гримаси. Максимальна міра терпимості. Таку сцену у нас навіть і уявити собі не можна.
Пообідавши, ми радісно розлучилися з греком, який лінгвістично остаточно збожеволів, сказавши на прощання: «Данке! Гудбай!»
РОЗГАДКИ СВІТОВИХ ТАЄМНИЦЬ МИСТЕЦТВА
На ситий шлунок вирушаємо отримати насолоду від високого мистецтва. Знавці пояснили, що не треба пертися з туристичною масою до центрального входу у вигляді скляної піраміди, а «потрібно прямувати до скульптури жінки біля лівого краю палацу. Там підземний вхід». Незважаючи на детективно-романтичний відтінок заяви, саме так все і було.
Величезні полотна біблійних сюжетів не вражали. Це не більш ніж театральне інсценування. Набрали з вулиці народ, одягли в лахміття і лати та примусили зображати якісь сцени. Чи то війни, чи то миру. Все дуже статично.
Ось намальований воєнний штурм древнього міста. Біля кріпосних стін еротично кидаються в нічних сорочках миловидні жінки. І ніби б’ються голі джентльмени в шоломах із кінськими гривами. На передньому плані один голий мужик мляво розмахує списом, другий, так само сонно, має намір відбити щитом його удар. Лати виписані здорово, блищать грайливо, але життя немає. У цих воїнів на обличчі написано, що дико хочеться перекурити. Природу можна обдурити, але важко. Йде битва, і досі ні краплі крові. Нудьга. Щось на зразок старовинного фото, коли людей примушували на тривалий час завмирати біля об’єктива, і вони виходили замороженими.
І таких картин у Луврі десятки. Хоч, безумовно, трапляються шедеври, особливо портрети. Моделям же, крім себе, не потрібно було нікого зображати.
Ставимо перед собою два основні завдання середньостатистичного туриста: подивитися в очі Моні Лізі та оцінити красу Венери Мілосської. Про Мону Лізу навіть в автобусі були всілякі міркування, що подейкують розхожі домисли. Одна пані, що бачила знамениту картину, сказала: «Коли я увійшла до зали, на мене з цього жіночого портрета подивилося чоловіче обличчя. Напевно, Леонардо да Вінчі зашифрував себе у цьому полотні».
Дорогою нам зустрічається ще одна знаменита річ, де також спостерігається певна статева плутанина.
З мармуру висічена пані, що лежить на матраці в спокусливій позі. Але коли ти заходиш із переднього боку, з’ясовується, що у цієї дівчини добре розвинене чоловіче достоїнство. Довкола гермафродита лунають ахи-охи, а особисто мене більше приголомшив матрац. М’який, пружний, розлініяний на квадратики. Якісні меблі робили в Римській імперії в 41 році до нашої ери.
Отже, в окремій залі перед нашими поглядами з’являється сама Венера Мілосська. І відразу стає зрозуміло, в чому секрет її популярності. Ні, явно не в пропорціях. Обличчя у неї досить грубе. А фігура схожа на сучасну чемпіонку з академічного веслування. Якась зайва накачаність. У того гермафродита, прости Господи, жіночності більше. Але в чому ізюминка?
А в тому, що автор зобразив цю дівчину в момент, коли з неї зісковзує хітон (чи як там називався одяг у древніх греків? У крайньому випадку, мистецтвознавці мене поправлять). І вона, намагаючись затримати по-зрадницькому падаючий одяг, забавно відстовбурчує ліву ногу, вивертаючи ступню до себе. Можливо, скульптор спеціально відбив їй руки, оскільки вона б собі ними допомагала. А так ефект напруження посилюється. Прекрасна ситуаційна робота! Тут показовий принцип усього мистецтва — піймати рух. Чому це не помітно на більшості фотографій Венери? Та тому, що на мільйонах фото вона зображена з лівого боку, звідки нічого цього не видно. Я вміщую «правильне» фото знаменитої скульптури. І за допомогою піджака намагаюся повторити рух Венери. В усі часи у дам періодично зісковзували спідниці, і вони їх підтягали руками. Як це робить жінка в правому кутку фотографії. Якби у Венери були руки, вона зробила б так само. (Попадання пані в кадр — чиста випадковість. Але яка відбулася до речі. А значить, вже закономірність.)
Прямуємо до Мони Лізи.
Так, дійсно, в її вигляді є щось чоловіче. Крім іншого, можна відмітити стереоскопічність зображення. Її долоні немов би розташовані ближче до глядача. Безглуздо хихикнувши, хочеться до них доторкнутися.
За спиною зібрано всі стихії. У центрі — людина. Модель абсолютної гармонії. Але це стосовно ідеї. А щодо «чоловічих рис» — Леонардо да Вінчі нічого «не шифрував».
Він малював дивовижну жінку, але підсвідомо нагородив її власними рисами обличчя. Оскільки на безлічі інших портретів майстра в Луврі (і чоловіків, і жінок) проступають ті ж риси — Мони Лізи — Леонардо да Вінчі (відомий факт, що він був дуже красивим молодим чоловіком, а не завжди був зарослим старим, як на популярній картині).
Той же синдром у нашого талановитого карикатуриста «Дня» Ігоря Лук’янченка. Кого б він не зображав, від равлика до домогосподарок: в усіх його персонажів риси фізіономії автора. Коли звернули увагу Ігоря на цю його особливість (сам він її не помічав) — він спробував боротися, але марно. Навіть у птеродактилів на його картинах — носи Лук’янченка.
Хтось, звичайно, скаже, як я можу порівнювати самого Леонардо з якимось там Лук’янченком. Але, по-перше, я не порівнюю їхній внесок у мистецтво, а тільки підкреслюю схожість однієї особливості (в чому легко пересвідчитися, купивши альбом да Вінчі та переглянувши підшивку «Дня»), а по-друге, у Ігоря ще є час наздогнати метра. Недоліки (хоч складно однозначно сказати, чи недоліки це?) у нього вже такі, як у великого італійця, залишилося тільки порівняти масштаб достоїнств.
