Закiнчення. Початок у №175
По мікрофону повідомили, що зараз відбудеться зустріч з Григорієм Остером, автором знаменитих шкідливих порад дітям. Мені дуже було цікаво повитріщатися на Головного Шкідника. Коли я побачив його, зрозумів — тепер і ви його вiдразу зможете собі уявити. Просто уявіть зовнішність Олександра Розенбаума. Ті ж вуса, поголена голова і навіть чорна сорочка. Єдине, що Розенбаума ви зможете відрізнити за гітарою, а Остера за затиснутою під пахвою книжцкою «Вредные советы». Але якщо у нього не буде книжки, то Остера ви відрізните за набагато менш агресивним виразом очей.
Пітерське видавництво «Кристал» представляло відомого єврейського письменника (і місцями дуже гумористичного) Єфраїма Севелу. Перед ним лежали у яскравих різнокольорових обкладинках його книги. Реклами особливо не було, тому біля письменника ажіотажу не спостерігалося.
Севела дуже змахував на Діда Мороза: сива, майже біла борода, волохаті із закрученими кінчиками вуса і такого ж кольору брови. Внаслідок похилого віку він трохи мляво сприймав навколишнє, флегматично поїдаючи рис з пластмасової посудини.
Але тут до його столика підійшли дві приємні дівчини. Письменник відразу заблискав очима та динамічно засовався, як іграшковий електричний Дід Мороз, якого ввiмкнули.
Він несподівано став розхвалювати свою фотографію на обкладинці. Кокетливо примруживши хитруваті очі, він говорив: «Дивіться, дівчата, як я тут вийшов? По-моєму, непогано? А знаєте, хто мене знімав? Це у 1972 році мене знімав один найзнаменитіший американський фотограф. Я, правда, не знав, що він «зірка». Він, коли подарував мені цей знімок, попереджав, щоб я його не використовував у комерційних цілях...»
З обкладинки грайливо дивився привабливий брюнет. Зі своєю бородою без вусів він був схожий на «морського вовка» норвезького походження. «Вовк», безумовно, мав деяку схожість з «Дідом Морозом». Між ними була тільки різниця у тридцять років.
Відчувши, що треба підтримати рекламну промову письменника, я заговорив: «Візьміть, дівчата, цю книжку. Ви ж розумієте, якщо автор помістив свою кращу фотографію саме на обкладинку цієї книги, то й зміст її повинен бути не гіршим».
Севела трохи засміявся та схвально глянув на мене.
«У цьому томі досить смілива річ «Мужской разговор в русской бане», — продовжував я. (Якщо не сказати малопристойна — про що я промовчав.) — Відома повість «Остановите самолет — я слезу». І зворушлива розповідь — «Мама».
Дівчата вагалися.
«Може, їм рано ще «Мужской разговор»? — засумнівався Єфраїм і поки не став виводити автограф. — «Як на мене — саме вчасно...» — відповів я, уважно вивчивши фігури дівчат.
Чи то під впливом мого погляду, чи то з іншої причини, але вперті панночки віддали перевагу іншому тому прославленого прозаїка. Але автор був задоволений і таким закінченням справи.
Недалеко від Севели, поблизу стенду «Нового літературного огляду» я наткнувся якраз на роман «Московіада» нашого земляка Андруховича, рекомендований Курочкіним. Його уперше було опубліковано російською мовою.
Зробивши коло, я побачив, що у кабінці «Ексмо» з читачами зустрічалася сама пані Арбатова. Марія по-феміністськи розкуто жувала у мікрофон гумку, відповідаючи на запитання цікавих громадян. Запитання ділилися на філософські та практичні. На запитання, у чому вона бачить сенс життя, крізь гумковий «чавк» стало зрозуміло, що «це проблема самореалізації. А також любові. Добре, якщо на всіх фронтах все вдається, а якщо десь прокол, то можеш бути щасливий просто працюючи», — зробила висновок М.Арбатова.
На запитання, чому не вийшла якась її конкретна книга, вона повідомила, що вся справа у жахливому характері її колишнього видавця Захарова. «Уявляєте, він навіть у суд на мене подав. Але за що! За що!!! — гарячкувала мадам Арбатова. — Ніби за те, що я не платила податки... Він ніяк не може звикнути до думки, що нам доведеться розійтися. Точніше, до того, що я від нього пішла. І, судячи з усього, правильно зробила. Але нічого, через рік закінчується термін контракту і ви побачите цю книгу...»
Тут раптом за її спиною я побачив натовп, у якому промайнуло до болю знайоме обличчя. Точніше, я побачив спочатку не обличчя, а лисину здорового рожевого кольору з легким нальотом засмаги. Цю лисину міг би впізнати з мільйонів лисин будь-який колишній житель СРСР. Так, так, ви вже здогадалися? Її володар — Михайло Сергійович Горбачов.
Якраз і по радіо оголосили, що деякий Грачов представляє книгу «Горбачов». Натовп міцно взяв у кільце застрільника Перебудови. Він, як завжди, усміхався і щось говорив, протискуючись через коридор, який йому розчищала охорона. Слів не було чутно. Але, знаєте, я приблизно можу собі уявити, що міг би вимовити Михайло Сергійович. Ну там: «І це також правильно...», «Хто стояв за їх спинами», «Розумієте...», «Сьогодні, як ніколи, актуально...» і т.д.
Ближче до вечора в «Ексмовській» будочці я побачив Володимира Войновича, з яким добре знайомий (регулярно телефонуємо один одному) та якого наша газета, перша з київських, привітала з присудженням йому Держпремії. Факт подібного визнання з боку держави у кар’єрі сатиричного письменника — явище парадоксальне. Але з’ясовне. Виганяла за кордон Войновича одна держава, а премію давала — інша. Хоч географічно вони знаходилися на одній території.
Володимир Миколайович, зсунувши окуляри для далекозорості на кінчик носа, старанно підписував свої книжки страдницькій публіці. Я зобразив посмішку, сказавши: «Здрастуйте, Володимире Миколайовичу!» Він неуважно подивився на мене поверх товстих плюсових лінз та пробурмотів «Здрастуйте». І продовжив дописувати автограф. Бачачи, що класик сатири зайнятий, я сказав, що зателефоную пізніше. Однак зателефонувати я зміг тільки вже з Києва.
«Володимире Миколайовичу, — кажу, — на жаль, не вийшло заїхати до вас у гості». Войнович відповідає: «А ви що, були у Москві? « — «Та як же! Я ж з вами на ярмарку привітався та обіцяв зателефонувати».Виникла пауза. Я додав: «Ви ще книги підписували», — «А-а-а, — протяг класик. — Коли я книги підписую, я навіть рідну дружину можу не впізнати». Цей жарт Володимира Миколайович мені дуже сподобався. Не думаю, правда, що це захоплення розділила б дружина Войновича — Ірина Данилівна...
Якщо говорити про виставку загалом, то приходиш до таких висновків. 80 відсотків на ній було представлено або спеціальну літературу, або жанрову. Або підручники, або детективи. Сучасної цікавої прози — мізер. До цього привела політика великих видавництв-монстрів (багато які дрібні та середні, на нещастя, затонули після кризи 1998 року). Єдина їх данина справжній літературі — це зрідка пятитисячними накладами друкувати розкручені вітчизняні імена (Толстая, Лимонов, Пелевін) чи зарубіжну класику (Маркес, Гессе, Моем).
У результаті «Бестселером року» стала серія детективів Б. Акуніна. Його твори — абсолютна стилізація. Суміш російської класики з Конан Дойлем. Втомившись від бруду та крові рідних бойовиків, інтелігенція з вдячністю проковтнула Акуніна. Але це не література. Це ремісництво прийнятного рівня. («Голубчик, можна, я в вас выстрелю?» — «Стреляйте, граф! Но не будете ли вы столь любезны, голубчик, чтобы сделать это как можно быстрее?»). Свою творчість і сам Акунін скромно іменує «проектом».
Тетяна Толстая, талановита письменниця, також чогось написала стилізаторський роман «Кысь», який не йде в жодне порівняння з її ж збірками новел. Однак у Москві його було визнано «кращим романом». Які ж тоді гірші?
Коротше, приблизно з такими думками чимчикував я на поїзд «Москва — Ужгород», згадуючи ненароком бордовий оксамит київського складу. Та ще й у плацкарті! Мій зворотний квиток коштував стільки ж. Може, і комфорт буде колишнім, сподівався я.
Ага! щщ-аасс!
Лавки, обтягнуті обдертим шкірозамінником, бруд та запаяні вікна. Для вентиляції — щілини у рамі. Можливо, вагон виглядав ще гірше, але його не можна було роздивитися детальніше, оскільки більше години світла не було (десь до 10 вечора). Чутно було тільки, як кидався від одного замкненого туалету до іншого якийсь нетерплячий дідусь, матюкаючи відсутніх провідниць. Коли ж один iз туалетів відкрили, і я проник у це напівзаборонене приміщення, над раковиною зі стоячою водою мене розчулив блакитний напис «Прочищення було здійснено 20.06.2001 року».
Що ж, ужгородський поїзд швидко вивів з казкового лабіринту київського поїзда до суворої реальності.
Коли я повернувся до редакції, перша новина, яку мені повідомили, була про те, що у нас найпопулярнішою книжкою визнано роман Юрія Рогози «День народження Буржуя-2».
Гідна відповідь Москві!
Ні, так не можна. Може, Пелевін що-небудь пристойне видасть? Вже два роки як спить. Може, Андруховича будуть активніше популяризувати? Ну, і у крайньому випадку, може, мій новий літагент нарешті займеться справою?
