Свідомість більшості людей завжди була і залишиться стереотипізованою. Стереотипи — величезна сила, яка може як спонукати людей до дій, так і гальмувати їхню соціально-політичну активність. Мало того, що стереотипи є, так би мовити, «природною» властивістю людської свідомості — вони водночас інтенсивно продукуються й упроваджуються в буденну свідомість засобами масової інформації. У цьому сенсі ЗМІ є потужною зброєю, що не лише не поступається, але в певних аспектах перевершує «звичайне» озброєння сучасних армій. В деякому розумінні руйнівна сила ЗМІ не поступається силі зброї масового ураження, бо сучасні інформаційні технології вражають масову свідомість у нищівних масштабах.
Думається, не потрібно витрачати значних зусиль на доказ того, що стереотипи шкідливі. Будь-який стереотип спрощує, а отже — спотворює реальність. Якщо ж це стереотип, спеціально сконструйований в цілях маніпулювання, то його спотворююча сила стає злочинно згубною.
Я хочу описати і коротко проаналізувати деякі стереотипи щодо того, що відбувається у Донбасі, які існують не лише в масовій, але, як мені здається, частково і в елітарній свідомості.
Оскільки я живу в Луганську, мої роздуми, зрозуміло, ґрунтуватимуться на враженнях про луганські реалії, але, думаю, що їхня екстраполяція на весь Донбас не буде дуже некоректною. У Донецькій області відбувається те ж саме, але з більшою гостротою і більшим розмахом.
«НАСЕЛЕННЯ ДОНБАСУ — СЕПАРАТИСТИ»
Насправді ті, хто воює, розбишакує і просто ходить вулицями зі зброєю, — нікчемна частина населення Луганська. Це або проплачені найманці (до речі, далеко не завжди громадяни України), або екзальтовані романтики, готові жити і померти в ім’я «великої і чистої» ідеї. Щоправда, суть цієї ідеї не зрозуміла не лише таким грішним скептикам, як автор цих рядків, але і самим романтикам. І якщо придивитися як до проплачених, так і до екзальтованих громадян України, то в більшості випадків виявиться, що вони не корінні луганчани. Місто продовжує жити своїм життям, щоправда, досить деформованим; луганчани намагаються зі змінним успіхом займатися своїми повсякденними справами.
Але задля об’єктивності скажемо: стереотип про те, що донбасівці в масі своїй не люблять київську владу, відповідає дійсності. Для масового луганчанина Москва «ближча» й рідніша за Київ, а Путіну віддають перевагу перед будь-яким іншим українським політиком. Можливо, київській владі буде неприємно це чути, але те, що це так, я можу стверджувати без будь-яких соціологічних опитувань.
75% тих, хто проголосували за Донецьку республіку в Донецьку, і 80% — за Луганську республіку в Луганську — це, загалом, відповідає дійсності. Якщо тут і були підтасовування і натяжки, то вони незначні. І те, що близько 90% з числа тих, хто проголосували за самостійність самопроголошених республік,— теж, в цілому, правда. «Натягнуто» тут відсотків десять, від сили двадцять. У будь-якому разі отримуємо: більшість луганчан висловилися за ЛНР. Але тут хотілося б підкреслити досить тонку і неоднозначну річ. Попри настільки вражаючу електоральну активність сепаратистські настрої «пересічних луганців» для мене — під дуже великим питанням.
Поясню на наступному прикладі.
Зустрічаю сусідку в день референдуму.
— А ви вже проголосували? — цікавиться вона.
— Ні.
— Пізніше підете?
— Ні, я взагалі не піду. Я не визнаю цей референдум.
— А, он як, — з деяким розчаруванням, потім з ентузіазмом: — А за тиждень буде ще один референдум про приєднання до Дніпропетровської області, а потім ще один.
— А цей «ще один» — з якого питання?
— Ну як же: вибори президента України.
Назвемо речі своїми іменами: дурість, темнота, політична безграмотність і безпорадність основної маси населення просто волаючі. Яке благодатне поле для маніпуляцій! І особливо обробляти не треба: бур’яни неуцтва, дурості, безглуздих чуток, надій і міфів виростають самі собою в небаченій кількості.
«А давайте за щось проголосуємо. — Давайте! А за що?».
«НАС НІХТО НЕ ЧУЄ»
Цей голос волаючого в пустелі повторюється рефреном в середовищі луганських сепаратистів. Після відмови «великого і жахливого» ВВ прийняти Донбас в братські імперські обійми в цьому вигуку все виразніше чутні нотки голосіння.
Загалом же, з цього стереотипу мені не хотілося б насміхатися.
Добре, тепер їх почули: почула й Україна, і Росія, й увесь світ. І що змінилося? А якщо й змінилося щось, то чи на краще? Один мій приятель вірно сказав: виявилося, що сказати ж бо Донбасу нічого.
Тут ми маємо справу з іще більш тонкими і неоднозначними речами. Те, що хоче сказати Донбас, належить до області невисловлюваного.
Згадую, як в один із перших днів після захвату будівлі СБУ я слухав виступи ораторів. Вкарбувався в пам’ять пристрасний заклик однієї з активісток:
— Нас ніхто не чує! Боже, почуй нас! Ми не підемо звідси!
Неприборкна енергія відчайдушного благання клекотіла в її голосі.
Якщо Бог є, то Він чує.
Це крик про зневагу, про приниження, це комплекс меншовартості.
За всі роки незалежності України Москва спілкувалася з нею менторським тоном: повчала, журила, іронізувала. Складалося враження, що російська політична еліта так і не змирилася з відходом України. Знаки меншовартості України були видимими майже у всіх сферах взаємодії. Наприклад, я звернув увагу на наступну деталь: у багатьох російських фільмах останніх років персонажі-українці змальовані з поблажливою симпатією. Майстри кінематографа дають зрозуміти: українці люди, загалом, непогані, але з червоточиною. Вони або боязкуваті, або скупуваті, схильні до егоїзму, дуже заклопотані дрібними меркантильними інтересами. Куди їм до російських чудо-богатирів!
Так-от, меншовартість Донбасу в очах Києва — дзеркальне відтворення меншовартості Києва в очах Москви. Типова позиція київського істеблішменту: «Господи, ну що хорошого може бути з Донбасу!». Чую відповідь на цей докір:
— А хіба це не так?
Добре, а якщо московський бомонд скаже те ж саме про Київ й у відповідь на ваше обурення вигукне:
— А хіба це не так?
Якщо людину постійно принижувати, ображати, давати їй зрозуміти, що вона другосортна, що вона якась недороблена, то вона, врешті-решт, просто завиє. І якщо до неї пристануть всілякі розумники, нехай доброзичливі: «Ну, чого ти хочеш? Ну, скажи нам, сформулюй виразно», — то ображений, швидше за все, просто огріє їх чимось. Потім він, можливо, розкається, можливо, навіть «виразно сформулює». Але добренькі доброзичливці повинні розуміти: це вони довели до незрозумілого виття.
«ДОНБАСС ПОРОЖНЯК НЕ ГОНИТ»
Зворотним боком комплексу меншовартості є прихована манія величі. Серед донбасівців існує міф про якусь особливу цінність їхнього краю. «Та у нас такі шахти, такі заводи!». Подібні заяви чуєш не лише від неосвіченого обивателя, але й від інтелектуала.
Невміння подивитися в обличчя правді, страх правди. Уповільнена динаміка донбасівського повстання поступово розплющує очі багатьом моїм землякам. Відкривається гірка правда про донбасівський порожняк.
Більшість донбасівських шахт є збитковими. Устаткування на луганських заводах не те що матеріально й морально застаріло — воно допотопне. Деякі луганські заводи й до АТО виглядали неначе після бомбардування. Луганський обиватель часто чванився нібито надзвичайно важливою для світової економіки місцевою важкою промисловістю. Та неконкурентоспроможна ця «дуже важка» промисловість! «Ну и гадость эта ваша заливная рыба!»
Виявляється, що Донбас нікому особливо не потрібен. Проханий і очікуваний В.В. Путін не квапиться прийняти край териконів під державну руку.
Таке відчуття, що й Києву ми не дуже потрібні. У луганців, що ратували за єдину Україну і європейський вибір, часто складалося враження, що Київ не особливо бореться за бунтівний край. «На тобі, Боже, що мені не гоже». Все наполегливіше приходять думки про те, що Київ зовсім не проти, аби тут назавжди запанували єфремови і болотови.
«ФАШИЗМ НЕ ПРОЙДЕ!»
Безперечно, це улюблена мантра донбасівських демосфенів. Як зазначалося в радянській риториці, вона знаходить «гарячий відгук в серцях всіх луганчан». Ну, скажімо, не всіх, — завжди знайдуться зловредні скептики.
Що ховається за жупелом «фашизм» у свідомості масового луганчанина? Не дуже помилимося, якщо скажемо, що нічого. Але, придивившись пильніше, дещо розрізнимо в пропагандистському тумані.
Мені здається, що хід висновків політиків і журналістів, які розігрують карту фашизму, приблизно такий. «Доблесна Червона армія розгромила фашистську Німеччину. У Червоній армії служили наші батьки і діди. Зрозуміло, вони були борцями з фашизмом. Ми — духовні спадкоємці наших батьків і дідів. Отже, ми також є борцями з фашизмом. Ми, так би мовити, «природні антифашисти». Отже, всі, хто проти нас, автоматично є фашистами. Отже, фашизм не пройде!».
Цей висновок неправильний. Правда, що наші батьки і діди подолали гітлерівську Німеччину, і в цьому сенсі правильно, що вони антифашисти. Але неправильно, що ми є їхніми духовними спадкоємцями. Хто такі ці «ми»? Царьов, Єфремов тощо? Та «батьки і діди» плюнули б в обличчя таким спадкоємцям! Отже, неправильно, що «ми» автоматично є антифашистами. А звідси витікає: неправильно, що всі, хто проти нас, автоматично є фашистами.
І потім, що означає «проти»? У якому сенсі Київ або Західна Україна, або Європа проти нас? Донбасівці ніяк не усвідомлюють, що цивілізований світ став більш відкритим, доброзичливим, позитивним. Донбасівський обиватель переважно застиг в оборонній стійці, чекаючи каверзи від усіляких Європ. Він не замислюється про те, що агресивність може таїтися в ньому, а не в навколишньому світі.
Що найбільш неприйнятне у фашизмі? Думаєте, ідеологія? Як би не так (хоча, ідеологія, зрозуміло, також неприйнятна). Найбільш обурливою є нелюдяна соціальна практика гітлерівського фашизму: неправове переслідування, репресії, концтабори, газові камери тощо. Але в сучасній Європі не здійснюються масові репресії, немає концтаборів з газовими камерами. Отже, неправильно, що сучасна Європа, навіть якщо вона проти нас (хоча, що означає це «проти»?), є фашистською. Отже, неправильно, що, якщо ми «боремося» з Європою (або з «бандерівцями»), то ми тим самим антифашисти.
Отримуємо: у вустах ідеологів донбасівських сепаратистів гасло «Фашизм не пройде!» означає приблизно наступне: «Хлопці, ми свої, а вони чужі. На чолі з нами бийте чужих!». А тепер подумайте, чиї гасла нагадує цей нехитрий висновок.
«НАРОД МАЄ ПРАВО НА РЕВОЛЮЦІЮ»
Це надихаюче гасло часто повторювалося за часів «бурі і натиску» Майдану. Я й сам повторював його з ентузіазмом, гідним кращого застосування.
Право на революцію беззаперечне. Хто його заперечуватиме, того спростує сама Історія.
Але на тлі останніх подій мені хотілося б вельми істотно відкоригувати це гасло. «Народ має право на контрреволюцію» — це безперечно.
Вигукнуть:
— Софістика! Народ революційний, а контрреволюцію здійснює реакційна владна еліта!
Не згоден і наполягаю на своєму формулюванні. Хіба у вандейському заколоті брали участь виключно аристократи? Хіба антонівське повстання організували білогвардійські офіцери? Народ настільки ж контрреволюційний, наскільки революційний.
Народом легко маніпулювати, і тим легше, чим він темніший. Народ далеко не завжди правильно усвідомлює свої справжні інтереси. В історії немало випадків, коли народ діяв всупереч своїм інтересам. Народові можна так запудрити мізки, що він під керівництвом своїх пригноблювачів боротиметься з тими, хто бажає йому блага. Не треба ідеалізувати народ, не треба лестити народові. Події останніх місяців у Луганську переконали мене в тому, що 90% людей є на 90% ірраціональними істотами.
До речі, цю неприємну істину треба було б зарубати на носі всім здійснювачам усіляких революцій. Не потрібно думати, що після того, як переможуть красиві, правильні й піднесені гасла, все устаканиться і щасливі вільні громадяни по-братськи обіймуть один одного. Нічого не устаканиться, ніхто не обійметься. Торжество красивих гасел завжди виявиться уявним, ілюзорним, а головне — короткочасним.
«МАЙБУТНЄ — ЗА ЦЕНЗОВОЮ ДЕМОКРАТІЄЮ»
Не зловживатиму черговим цитуванням вислову Черчилля про демократію. Уточню лише: демократія від демократії відрізняється. З часів Аристотеля відоме вчення про так звану «політию» або цензову демократію. За такого державного устрою обирати, а тим більше бути обраним мають право не всі громадяни, а тільки ті, хто має певний рівень матеріального достатку. Думається, у наш час більш істотне значення має освітній рівень громадянина. Я закликаю до встановлення освітнього і майнового цензу (зрозуміло, не дуже високого, але і не «нижче за плінтус») для виборчого права.
Донбасівські події з усією очевидністю показують обмеженість демократії як загального виборчого права. Давайте будемо чесними: голос безграмотного бомжа не рівнозначний голосу високоосвіченого кваліфікованого фахівця. Не побоїмося визнати: майбутнє — за цензовою демократією.
ДОВІДКА
Олександр Михайлович Єрьоменко, 1959 р. н. Доктор філософських наук, професор кафедри світової філософії і естетики Східноукраїнського національного університету ім. Володимира Даля, член Міжрегіональної спілки письменників.
