Уже майже всі визнають (принаймні на словах), що історична пам’ять народу — це не другорядний «додаток» до головних проблем, а потужний ресурс, націлений у майбутнє. Зокрема, якщо урочисто перейменовують вулицю або встановлюють пам’ятник на честь історичної постаті, ставлення до якої не є однозначним або яку люди просто не знають (даються взнаки десятиліття панування тоталітарної ідеології), то це викликає несприйняття або роздратування.
Це справедливо й щодо діячів, широко відомих у країні, але таких, які раніше піддавалися злобним «анафемам» з ідеологічних міркувань. Симон Петлюра, переконаний соціаліст, а в 1919 — 1920 рр. — символ збройної боротьби армії УНР за незалежність, — звісно, не виняток. Скромний пам’ятник, що йому встановили у Вінниці, викликав чимало полярних суджень та емоцій (до речі, Петлюра там зображений не в «канонічному» образі зі зброєю в руках або на мітингу, а рефлектуючим, замисленим...).
Так, Дмитро Співак, блогер із Одеси та «єврейський громадський діяч», як він сам себе називає, прокоментував встановлення пам’ятника буквально так: «Цей пам’ятник руйнує мої уявлення про добро та зло, про людяність та милосердя, про єдність, справедливість і європейські цінності» (мається на увазі, очевидно, що Петлюра — «погромник». Пан Співак у цьому абсолютно переконаний, попри те, що немає жодних документів, які переконливо доводили б це, проте є задокументовані накази Головного отамана: розстрілювати за це!). І далі Дмитро Співак пише: «Якби я жив у Вінниці — то після цього я б, напевне, захотів відокремитись, втекти, від’їхати» (сайт «Обозреватель»). Давайте поміркуємо спокійно. У конкретному «випадку» з Петлюрою варто чесно відповісти на три питання:
• Чи є історичний зв’язок лідера УНР з Вінницею? Так, є, там певний час працював він і його штаб.
• Чи був Петлюра винним у єврейських погромах? За часів СРСР щонайменший сумнів у цьому жорстоко карався, тепер же можемо сказати так: він, як міг, прагнув приборкати революційну «стихію» та її наслідки — кров, насильство, розправи. Не завжди це вдавалося — але свідомо Петлюра їй не потурав.
• Чи був Головний отаман неоднозначною постаттю? Безперечно, так, був, історія знає про його помилки, але без нього вона була б порожньою.
Це — лише деякі з аспектів історичної пам’яті та меморіалізації героїв. До цього, поза сумнівом, варто підходити зважено й дуже серйозно, пам’ятаючи (повторимось): історія — потужний чинник консолідації. Або розколу!
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Саме Вінниця на досить складному, відповідальному етапі Української революції тричі ставала столицею Директорії (вперше — з кінця листопада по 19 грудня 1918 року; вдруге — з 2 лютого по 6 березня 1919 року; втретє — з середини травня по 7 червня 1920 року). Саме тому тему «Вінниця — тимчасова столиця УНР» історична спільнота міста вирішила використати як історичний бренд міста. З цією метою вже другий рік поспіль у Вінниці відбуваються масштабні історичні реконструкції, видовищний церемоніал «Почесна варта Тимчасової Столиці» за участю представників військової історичної реконструкції в одностроях того часу, торік представляли копію бронеавтомобіля часів Української революції 1917—1921 років — панцерник «Петлюра», відкрили меморіальну дошку Начальній команді Української галицької армії, а цього року — пам’ятник головному отаманові армії УНР Симону Петлюрі. Ініціатором встановлення монумента виступила рада з питань історії, культурної спадщини та топоніміки, яка діє як дорадчо-консультативний орган при Вінницькій міськраді. А профінансував проект соціально активний бізнес.
«Ініціатива зведення пам’ятника Симону Петлюрі не нова. Вона виникла ще під час обговорення програми відзначення 100-річчя Української революції та ролі Вінниці як тимчасової столиці УНР. Місто шукало акценти, які б дозволили належним чином вшанували сторіччя Революції саме у Вінниці, й першою на думку спала саме постать Петлюри, бо він перебував у нашому місті, і його резиденція досі збережена й заслуговує на увагу туристів та відвідувачів. Головним натхненником створення пам’ятника виступив Центр історії Вінниці, проспонсорував відомий в місті меценат Сергій Капуста, а виконав його скульптор Володимир Оврах, — розповідає представник ради з питань історії, культурної спадщини та топоніміки, директор Державного архіву у Вінницькій області Юрій ЛЕГУН. — Попри те, що проводилися заходи, присвячені перебуванню Директорії у Вінниці, широкої інформаційної кампанії організовано не було, бо ми виходили з того, що відбулася зміна навчальних курсів у школах, тепер шкільні підручники відображають панівну в історичній науці думку, що Петлюра — це позитивний діяч. Та й більшість вінничан, переконаний, такої ж думки. І якщо говорити про дражливі питання, які сьогодні виникають, зокрема й щодо його ставлення до євреїв, то офіційно визнана історичною наукою позиція, що Петлюра був противником таких погромів та репресій. І відомі випадки, коли за його наказом були розстріляні керівники військових підрозділів, які організовували ці напади. Тому звинувачувати Петлюру в антисемітизмі — це означає використовувати шаблони, які свого часу нам нав’язала радянська пропаганда. Коли ми говоримо про певний етап нашої історії, маємо відсікти все «совєтське» і вже тоді дивися на українське суспільство. Симон Петлюра був видатним українським громадським і державним діячем, але якщо зважити на його професійний досвід, то він не закінчував військових академій, не був кадровим військовим, і йому довелося з «нуля» створювати армію і вести її в бій. Якщо оцінювати об’єктивно, задача з такими умовами тоді навряд чи мала б позитивне вирішення. І тому є певна закономірність у тому, що Україна тоді програла. Але найгірше те, що й зараз ми програємо, бо досі не вивчили своєї історії й дозволяємо влаштовувати на історичному полі всілякі маніпуляції. Ми зараз витримуємо шалений удар критики, але я переконаний, що пам’ятник Петлюрі в центрі Вінниці — це безумовний «плюс» для міста. За кілька років монументи на честь отамана військ УНР з’являться й у Кам’янці, й у Полтаві, й в інших містах України».
«ПОКИ ЦЯ ТЕМА НЕ БУДЕ ВИСВІТЛЕНА ДО КІНЦЯ, ВИНИКАТИМУТЬ НОВІ СПРОБИ «ПОГРОМІВ» ПРОТИ ПЕТЛЮРИ»
Істерія в соціальних мережах довкола пам’ятника Симону Петлюрі виникла через те, що нібито саме він несе вiдпoвiдальнiсть за єврейські погроми в Україні. Єврейська спільнота стала вимагати від міськради скасувати рішення про встановлення пам’ятника Петлюрі в центрі старого єврейського кварталу Вінниці. Авторитетний місцевий письменник Микола Рябий переконаний, що дискусія виникла передусім через те, що люди не знають історії народу, серед якого віками живуть, у всій її трагічній повноті та багатовимірності, й найгірше — не хочуть її знати, щоб не брати на себе відповідальність за гіркі сторінки історії України.
«1914 року Симон Петлюра — на фронтах Першої світової війни, українізує війська, з березня 1917 — член Української Центральної Ради, куди входили і керівники єврейських партій, зокрема войовничий пан Рафес. З університету запам’яталося Ленінове: та революція чогось варта, яка уміє захищатись. Петлюра думав так само. Тому вкупі з харківським адвокатом Миколою Міхновським дбав про організацію українського війська. Серед українських вояків він був дуже популярним, звідси — петлюрівці. З часом петлюрівцями стали називати навіть ті формування, котрі до Петлюри не мали жодного стосунку, але також воювали проти більшовиків. Україна стала «прохідним двором», після розвалу фронту солдати голодні-холодні, злі зі зброєю в руках вертались додому — углиб «матушки-России», і дорогою грабують — сільських дядьків, містечкових заможних євреїв... А скільки ще розвелося місцевої бандитської наволочі, котра, користуючись моментом, грабувала, тероризувала й убивала мирних обивателів, сподіваючись бодай чимось поживитись. У тому так званому чотирикутнику смерті, в якому опинилась Україна, кров лилась ріками, зокрема і єврейська. Єврейські погроми, справді, стали поширеним явищем. Але винна у них не стільки стихійна українська отаманщина, вину за яку викладач факультету журналістики вінницького педуніверситету Зорій Файн (полеміка розпочалася саме з його поста у «Фейсбук». — Авт.) разом зі своїми однодумцями намагаються приписати Симону Петлюрі, а насамперед добре організований і спланований терор денікінців, польських військ і будьонівців. Щодо Петлюри конкретно і уряду УНР загалом, то всіма можливими способами вони намагалися приборкати стихію погромів. Їм аж ніяк не потрібен був розбрат в Україні. Як приклад петлюрівських погромів Зорій Файн згадує розстріл у Києві у серпні 1919 року сотні молодих євреїв. Жодним чином не спростовуючи цей факт, просто аби доповнити картину, нагадаю, що у січні 1918-го року московські більшовицькі війська Муравйова захопили Київ і потопили місто в крові. Людей на вулицях розстрілювали лише за те, що мали зовнішність петлюрівців, тобто українців. Навіть закатували у Печерській Лаврі митрополита Володимира. Прямі й безпосередні вказівки, як проводити терор у Києві, Муравйову надсилав «товарищ» Троцький, справжнє ім’я та прізвище якого було Лейба Бронштейн...
ІЛЮСТРАЦІЯ З САЙТА WIKIPEDIA.ORG
Більшовицько-сталінські найманці убили Симона Петлюру двічі. Вперше фізично — 25 травня 1926 року руками Самуїла Шварцбарда. Удруге — політично, перетворивши суд над убивцею Петлюри в судилище над ним, а заодно й самою ідеєю української державної самостійності, аби в очах світу перетворити її провідників на бандитів. Жодні свідчення авторитетних представників єврейства, таких як Жаботинський, Гольдельман та інші, не були взяті судом до уваги. Натомість гору взяв фальсифікат, що його помічник адвоката Шварцбарда зібрав в Україні за безпосередньої підтримки Лазаря Кагановича, єврея з-під Чорнобиля, котрого Сталін зробив «вождем українського народу»... Цей продуманий злочин надовго убив клин між українською і єврейською громадами. І доки ця тема не буде об’єктивно, правдиво і чесно висвітлена до кінця, доти виникатимуть нові спроби «погромів» проти Петлюри, котрі аж ніяк не сприяють миру та взаєморозумінню в українському суспільстві».
«СУМНИЙ І НЕВЕСЕЛИЙ СИДІВ НА ЛАВЦІ...» — НАПИСАВ БИ ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО»
Композиційно пам’ятник Петлюрі виглядає так: він сидить на лавці, тримаючи в руках карту України. На ній вирізняються дві головні позначки — Вінниця як тимчасова столиця УНР, та Київ — столиця держави, що тимчасово окупована більшовицькими військами. Основою ідеї формату пам’ятника стала відома фотографія, зроблена 1919 року в Кам’янці-Подільському. Розкладена на колінах карта стала художнім доповненням історичного образу видатного державного діяча. Але, на думку вінницького журналіста та письменника Юрія Сегеди, такий авторський домисел не зовсім вдалий, бо на фото Петлюра з надією дивиться в далечінь, бачить перспективу, а в бронзі застиг «посупивши носа», ніби зневірившись і розчарувавшись.
«Пам’ятник виглядає вкрай невдалим, як на мене. Не завжди садово-паркові пам’ятники доречні для увіковічення таких діячів, як Петлюра. У Вінниці вже є пам’ятник архітекторові Артинову (він сидить на лавці), біля нього всі сідають, фотографуються і за якимось незрозумілим повір’ям натирають йому носа. Страшно уявити, що натиратимуть Петлюрі, — іронічно висловлюється Юрій. — Я сприймаю це як приниження видатних історичних постатей. У Вінниці є чудовий пам’ятник Коцюбинському, де він також сидить. Але монумент зведено так, що дістатися до нього непросто, бо стоїть на постаменті. По-друге, невдале художнє вирішення — «сумний і невеселий сидів на лавці...» — написав би Григорій Квітка-Основ’яненко. Скульптор скопіював добре відоме фото Петлюри, але портретна схожість «кульгає». Більше того, на світлині Петлюра дивиться у далечінь, ніби бачить перспективу, а тут — собі під ноги... Гадаю, Петлюра заслуговував би на краще увіковічення».
Центр історії Вінниці планує в приміщенні Вінницького обласного радіо (вул. Симона Петлюри, 15), на подвір’ї якого розташований пам’ятник, створити філію майбутнього історичного комплексу — Музею Тимчасової Столиці, де презентуватиметься життя міста в ті часи, демонструватиметься ретроспектива доби визвольних змагань 1917—1921 рр.
«ДОТЕПЕР УКРАЇНЦІ ЖИВУТЬ ІЗ «НЕВИВЧЕНИМИ УРОКАМИ»
Резонанс, який виник довкола відкриття у Вінниці пам’ятника Симону Петлюрі, засвідчив дві очевидні речі. Перша — відродження і вшанування української історії відбувається ще досить стихійно, без супроводу повноцінної роз’яснювальної й інформаційної кампанії, особливо серед людей старшого віку. Через це кожен новий погляд в історію викликає суспільний супротив, бо їх не так виховували й не те розповідали за радянських часів. Друга, і вона глобальніша, ми щоразу намагаємося перетворити історію на ура-патріотизм, не розуміючи, що треба сприймати її такою, яка вона була, — з гіркими та радісними сторінками, вважає доктор історичних наук, завідувач кафедри Вінницької академії неперервної освіти Олексій СТРУКЕВИЧ.
«Наша неосвіченість мусить поступитися новим знанням. Але передусім має прийти сприйняття своєї історії та її усвідомлення. Через тривалу колоніальну спадщину українців привчили дивитися на життя через призму світогляду чужого народу. Та якби хоч світогляду?! А то навіть ситуацію оцінюють стереотипами радянської та царської доби. Дотепер українці живуть з «невивченими уроками». А все тому, що немає індустрії відтворення історичної пам’яті. Хто має її створити? Політична еліта! Але вона цього не робить, і на це є низка причин. По-перше, наша політична еліта (її більшість) вихована на радянських, російських стереотипах і шаблонах. По-друге, вони не можуть пропагувати національну ідею з корисливих інтересів, якими керуються, бо національна ідея веде до згуртування, до солідарності й співпереживання, а такими людьми важко управляти. По-третє, наша політична еліта складається не з державних мужів, а з тимчасових користувачів, які приходять до влади не заради реалізації національної ідеї, а лише своїх власних інтересів. Їм не потрібен думаючий виборець, який буде змушувати працювати, краще нехай він борсається в морі стереотипів і захлинається від маніпуляцій... Ламати історичні стереотипи, вчити думати, брати уроки з історії може лише еліта самовідданих авторитетів в очах народу. Таких в Україні небагато, але вони є. І що більше газета «День» та інші виробники індустрії відновлення історичної пам’яті приділятимуть увагу минулому нашої країни, то більше самовідданих людей заселятимуть цей острів нової України з правильною дорожньою картою розвитку».
Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця
ГОЛОС ІЗ FACEBOOK
«Чи всі знають життєпис Петлюри?...»
Ростислав КАМЕРІСТОВ, журналіст:
...Чи замислювались, чого з’явилися петлюрівці? Чи всі знають життєпис Петлюри? Чи можуть знати його позитивні риси? Чи все завчили й хочуть повторити його «державницькі плани»?
«...Як сказано», головний отаман УНР» — це певний тип сучасного українського інтеліґента. Коли цей тип удержиться у нас надалі, то Петлюра стане між національними героями нашої історії, таким як: Кормильчичі, Болоховці, Пушкарі, Ханенки, Гонти, Довбуші, Махни і т. ін., та разом із цим не буде української нації. Щоб вона була, чи радше — щоб вона витворилася, жила і розвивалася, задля цього тип Петлюрівця мусить зникнути із нашого громадянства; мусить повстати новий тип українського інтеліґента, антитеза Петлюрівця — тип, який набуде всі ці прикмети і цінности, якими дотеперішній відрізняється від представників справжніх культурних народів.
Наша неосвіченість мусить уступити місце знанню, наш еґоїзм — самопожертвуванню, наша самоволя — дисципліні, наше інтриґанство — особистій і громадській чесности, наше доктринерство — справжньому знанню народу і його життя, наша демаґоґічність — громадському вихованню, наш пайдократизм — пошані авторитету, наше фразерство — позитивній діяльности, наша поверховність — солідности, наш демократизм, радикалізм, соціялізм й анархізм, мусить бути замінений пізнанням і зрозумінням дійсних політичних, культурних, соціяльних та господарських цінностей і розвоєвих законів.
Що більше. Дотеперішній тип українського інтеліґента мусить зникнути не тілько із громадського життя, а й з його літератури й історії. Значить — переродження мусить йти в парі з ревізією нашої історичної ґалєрії. Коли це станеться, то портрету Петлюри не буде ані в українськім Пантеоні, ані в самім історичнім музею заслужених для рідного краю Українців, хиба тілько в окремім зачиненім кабінеті з написом на дверях: «молоді вступ забороняється». Там показуватимуть зразки перебутих поганих національних хоріб українського народу».
Степан Томашівський, «Петлюра (політичний некролоґ)», 1922
