«Донецьким Меморіалом» нещодавно отримано останні статистичні дані про діяльність судів України загалом і в ряді регіонів за минулий рік. Зведені в таблицю № 1, в якій вміщено також дані і за два попередніх роки, ці відомості дозволяють зробити деякі висновки про існуючі тенденції (або про їх відсутність) у системі карної юстиції України.
З наведених даних (за 1998 і 1999 рік — дані Мін’юстиції, за 1997 — Держдепартаменту України з питань виконання покарань) випливає, що намітилася тенденція до зниження загального числа засуджених на 5—9% за рік. У той же час така міра, як позбавлення волі, залишається головним видом кримінального покарання, і її частка продовжує збільшуватися. Ця тенденція зберігається протягом останнього десятиріччя. Для порівняння можна сказати, що покарання у вигляді позбавлення волі в Україні, за даними Департаменту з питань виконання покарань, отримали 1992 року 38 740 осіб (33,7% від числа засуджених), а 1988 року — 29 372 особи (32%), тобто майже втричі менше, ніж 1998 року. Новий Кримінальний кодекс, який міг би дозволити судам ширше застосовувати міри покарання, не пов’язані з позбавленням волі, досі не прийнято. Однак і існуючий КК дозволяє застосовувати подібні заходи. На жаль, суди не прагнуть скористатися навіть цими обмеженими можливостями. І якщо застосування відстрочки виконання вироку та умовного засудження сумарно трохи зросло, воно все ж не може компенсувати істотне — більш ніж удвічі за два роки — скорочення застосування штрафів.
Практично не змінюється число засуджених підлітків, хіба що трохи менше їх потрапило в місця позбавлення волі 1999 року в порівнянні з попереднім. У той же час величезна абсолютна цифра — більше за 9 тисяч підлітків за два останніх роки — не може не турбувати: хто знає, яка частина з них після перебування в місцях позбавлення волі «твердо стане» не на шлях виправлення, а на злочинну стежку? І чи можемо ми, громадяни України, бути впевнені в тому, що після проходження десятками тисяч юнаків «університетів за колючим дротом» і їх поверненням в суспільство наше життя стане безпечніше?
Трохи скоротилося 1999 року, але продовжує залишатися величезним число засуджених жінок: за два останніх роки — понад 67 тисяч осіб.
Мабуть, найтривожніша з наведених цифр — число вироків з позбавленням волі на строк до трьох років. За останні роки ця цифра стабілізувалася на рівні 57—59%. Значить, щорічно близько 50 тисяч осіб засуджуються за нетяжкі злочини. Багато які фахівці, в тому числі працівники установ з виконання покарань, котрі в певній мірі виявилися заручниками такої недалекоглядної судової практики, вважають, що для більшості з них можна було б застосувати міру покарання, не пов’язану з позбавленням волі. Тоді було б збережено тисячі родин, вдалося б уникнути багатьох тисяч трагедій, пов’язаних з попаданням чийогось чоловіка, сина, батька або матері на два-три роки за грати. Шкода, що ніхто поки що не підраховував ті величезні збитки, які завдаються нашому і так убогому суспільству подібними «покараннями», Адже дуже часто збитки, заподіяні цими людьми, набагато менші за кошти, необхідні для їх утримання в колонії протягом двох-трьох років. До того ж у колоніях зараз роботи майже немає. Значить «відпрацювати» збитки вони практично не можуть. І утримання цієї армії майже в сто тисяч осіб лягає на слабенькі плечі української економіки, а врешті-решт — суспільства. Я вже не кажу про те, що нерідко й злочини цих людей — невеликі крадіжки — зумовлені не «злочинною натурою», а відсутністю коштів на прожиток, безвихіддю існування, часом просто спробою врятуватися від голодної смерті.
Застарілість і відчуженість від людини української системи карної юстиції характеризується ще двома наведеними в таблиці показниками. По-перше, неприродно низьким числом виправдувальних вироків — менше за тисячу на рік. Це свідчить про те, що коли когось запідозрили й він став звинуваченим, то обвинувальний вирок йому, хоч якийсь, та забезпечено. На виправдання шансів практично немає.
Другий сумний показник — число винесених смертних вироків. Незважаючи на зобов’язання країни припинити страти ще з 1995 року, незважаючи на дискусію, що точиться в суспільстві з приводу скасування страти і незважаючи на багаторазові докори Ради Європи у відсутності прогресу в Україні в цьому питанні, нарешті, незважаючи на припинення виконання смертних вироків у березні 1997 року, наші судді, як ні в чому не бувало, засуджують до виняткової міри покарання 120—130 осіб щорічно.
Дані деяких обласних управлінь юстиції, що є в розпорядженні «Донецького Меморіалу» за 1999 рік дозволяють провести порівняння роботи судів і суворість вироків, що виносяться суддями в трьох регіонах України — на Заході (Львівська область), на Сході (Донецька область), а також в Чернігівській області. Ці дані наведено в таблиці № 2. Перше, що відразу ж впадає в очі — число осіб, засуджених до позбавлення волі з розрахунку на 100 тисяч населення. У Донецькій області «саджають» на душу населення в 1,77 раза більше, ніж у Львівській, в 1,5 раза більше, ніж в Чернігівській областях і в 1,25 раза більше, ніж у середньому в Україні. Ця нез’ясовна суворість суддів Донбасу відображається і на іншому показникові — частці вироків позбавлення волі в загальному числі засуджених: 42% в Донбасі порівняно з 33—34% в центрі і в Галичині. Більше в Донецькій області потрапляє за грати й підлітків. Зате на Заході і в Центрі України винні частіше відбуваються штрафами. Трохи більшою є там ймовірність бути виправданим. І, можливо, як свідчення більшої сприйнятливості суддів Центральної і Західної України довгоочікуваних і гуманних змін є відсутність у цих регіонах 1999 року винесення смертних вироків. Вважається, що переважну більшість зі 120 смертних вироків винесено судами східної частини нашої країни.
Проте, за великим рахунком, всі ці невеликі відмінності не міняють загальної картини системи кримінальних покарань у нашій країні. Ця система продовжує залишатися надміру жорстокою щодо людини. Вона навряд чи сприяє зниженню рівня злочинності в країні. Вона продовжує залишатися багато в чому бездушною системою здійснення помсти замість перетворення на систему, головна функція якої — охорона безпечного життя для громадян. І подальше зволікання з її радикальним реформуванням, з просуванням до прийнятих в країнах Ради Європи стандартів може наражати суспільство на великі втрати як матеріального, так і морального характеру.
