Радянський і нацистський тоталітарні режими карали не лише своїх прямих противників, але і членів їхніх родин. Репресії торкалися навіть найменших членів суспільства — дітей. Глибше дослідити цю не досить вивчену тему вирішили у меморіальному музеї тоталітарних режимів «Територія терору», який створений у Львові на території колишньої Пересильної тюрми №25 та Львівського ґетто.
«Показати місце дитини в тоталітарній системі, порівняти німецький і радянський тоталітаризм у ставленні до неповнолітніх членів суспільства, показати характерну рису тоталітарної влади — використання дітей як заручників системи, засіб тиску на батьків зокрема і все суспільство загалом», — таке завдання перед собою поставили працівники музею спільно із Львівським обласним Товариством політичних в’язнів та репресованих. 3 квітня під час презентації концепції музею репресованих дітей вони представили перші напрацювання свого спільного масштабного дослідження.
НАСТУПНІ КРОКИ — ОТРИМАТИ ДОЗВОЛИ Й УПОРЯДКУВАТИ ПРИМІЩЕННЯ
«Товариство політичних в’язнів та репресованих звернулося до нас із ідеєю створення музею і передало нам в суборенду приміщення на вулиці Старій. Там ми плануємо створити філію музею. Однак для цього потрібно буде облагородити приміщення та залучити ще чимало ресурсів. Наразі ми ведемо переговори з місцевою владою, з управлінням культури, щоб отримати всі необхідні дозволи та оформити філіал юридично», — відзначає директорка музею «Територія терору» Ольга ГОНЧАР.
Паралельно з вирішенням організаційних питань облаштування філії музею репресованих дітей триває наукова робота. Нею, зокрема, займається науковий співробітник музею Юрій КОДЕНКО. У рамках презентації він не лише поділився своїми напрацюваннями, а й прочитав лекцію про «Сімейне заручництво у каральній практиці радянської влади часів сталінізму (1930 — початок 1950-х рр.)».
«Досліджуючи тему репресованого дитинства, ми вивчаємо історії дітей-політв’язнів, тобто тих, хто брав участь у дорослій діяльності супроти системи, — розповідає Юрій Коденко. — Незважаючи на молодість їх років система обрушила каральний меч на них з усією силою. Останні роки свого фактично ще дитинства вони провели по тюрмах, таборах-спецпоселеннях.
Також досліджується доля дітей самих політв’язнів, які на відміну від першої категорії, були без вини винні. Вони не здійснили жодного злочину проти системи, окрім одного — були членами сімей «ворогів народу», «зрадників батьківщини». Система розцінила їх як потенційно небезпечних. Ці діти не були прямо засуджені владою, але від моменту свого народження були опосередковано репресованими. Вони народжувалися в концтаборах, їх забирали у матерів. Їх було позбавлено батьків і навіть будь-яких родичів, вони ставали сиротами, вигнанцями. Подальша їхня доля — дитячі будинки, спецшколи, спецпоселення. Ці діти були позбавлені нормальної соціалізації».
«ДОСЛІДЖЕНЬ НА СЬОГОДНІ МАЛО»
У заході також взяв участь колишній політв’язень, голова Львівського обласного Товариства політичних в’язнів та репресованих Петро ФРАНКО, який у ході виступу пригадав, як у 1985 році почав збирати матеріали про репресованих дітей та підлітків у часи Радянського союзу. Він поділився спогадами про роки, проведені у Мордовських особливих концтаборах, де був співв’язнем Патріарха Йосифа Сліпого. А також розповів про репресії щодо молоді у радянському Львові.
«Тоді привезли студентів із «Львівської політехніки» і щодесятому оголошували смертельний вирок. Ми бачили, як із вантажного автомобіля вивантажували тих хлопців, а потім розстрілювали. Біля нас тоді були жінки... А їхні сини мертвими падали на ту землю. Але мене тоді сильно вразило те, що... Можливо, я ще не міг то сповна зрозуміти, бо був ще дитиною. Однак я бачив, як матері клякали на коліна, коли тіла тих хлопців забрали... І вони брали ту закривавлену землю, цілували її і в хустинки завивали. Тоді я неймовірно сильно відчув всю тяжкість ситуації нашої нації», — згадує Петро Франко.
***
У подальшій роботі над музеєм репресованих дітей його творці сподіваюся на будь-якому допомогу від небайдужих. Науковий співробітник музею Юрій Коденко підсумував: «Ми на початку шляху цього дослідження. Ця тема потребує часу, адже досліджень на сьогодні є мало. Отож, будемо вдячні за будь-яку допомогу: ідеї, пропозиції, цікаві факти, артефакти (наприклад, листи), життєві історії, які можна використати».
