Уперше ходити вулицями чудового іноземного міста,
бачити чимало незвичного, ще більше очікувати; заглядати в обличчя людей,
в обличчя пам'ятників, у вікна та двори домівок, ловити звуки напівзнайомої
мови — це краще, ніж дивитися фільми Фелліні. Яскравий, не завжди зрозумілий
потік чужого життя зачаровує уяву, окремі враження самі собою складаються
у мозаїчні картини, може, не зовсім коректні, але небуденні, виразні. Добре
знаєш, що неможливо серйозно аналізувати буття іншого народу, якщо перебувати
в країні всього кілька днів, у голові, однак, аж дим іде з «комп'ютера
порівняння», що накладає побачені картини на залишені вдома.
ІНТЕРНАЦІОНАЛ У СТАРОМУ МІСТІ
До півдня було ще далеко, але сонце припікало не на жарт.
Нечисленні туристи ховалися в тіні парасольок кафе або сиділи під стінами
Замку просто на бруківці площі. В очікуванні заможних сідоків відпочивали
розкормлені коні, впряжені в старожитні тарантаси; нудилися без клієнтів
офіціанти; мовчала шарманка під відомою всій Польщі тополею, єдиним на
площі Королівського замку деревом.
А повітря бриніло від урочистих, як траурний марш, звуків,
вельми знайомих, хоча вже призабутих — Інтернаціонал! Виконавця відшукати
було неважко — в центрі площі, на сходах п'єдесталу тріумфальної колони,
сиділа немолода огрядна жінка і, гордо відкинувши голову трохи назад, натхненно,
добре поставленим голосом співала пролетарський гімн. Ніхто не звертав
на неї найменшої уваги і саме через це, можливо, я вирішила підійти. Представившись
і попросивши дозволу сісти (на сходи п'єдесталу), зав'язала розмову. Історія
звичайна — переді мною був «уламок» старого режиму, жінка колишнього партійного
функціонера досить високого рангу, «персонально знайома з Брежнєвим». Співаючи
Інтернаціонал, п. Малгожата Руг-Швьостек тим самим «бореться за втрачену
рівність, нагадує людям про щасливе недавнє минуле». Також агітує вступати
до Комуністичної партії. «Багато бажаючих?» «Ні — народ погрузнув у матеріалізмі,
йому ніколи, він заробляє гроші!» «А як влада ставиться до її публічної
дисидентської діяльності й саме тут на площі, де завжди багато іноземців?»
«Їм плювати на мене, у них демократія, — каже з певним жалем жінка, — але
я все рівно буду тут сидіти й співати. Безкоштовно, зверніть увагу!» На
це «безкоштовно» співачка зробила особливий акцент, натякаючи, очевидно,
на той факт, що всі інші атракціони Старого міста коштують недешево. «Чи
потерпають сьогодні варшавські комуністи від якоїсь дискримінації?» «Ну
що ви! Тільки коли ми йдемо вулицями під червоними прапорами у великі пролетарські
свята, праві закидають нас гнилими яйцями. Попробували б вони це зробити
10—12 років тому!» (Свята правда!) Мене завжди цікавило, де люди беруть
гнилі яйця для подібних заходів. Пані Малгожата сповна задовольнила мою
допитливість: «Мабуть, самі висиджують, західні запроданці!»
«Так, — за словами лапідарних давніх римлян, — проходить
слава світу!»
КОНЦЕРТ ШОПЕНА
Літнім тихим днем, пiд вечiр, панство збиралося у Лазєнськовському
королівському парку на один із безкоштовних концертів, які провадяться
там щотижня. Деякі слухачі явилися завчасно, за годину-півтори, аби зайняти
нечисленні садові лави. Ті, що прийшли пізніше або спокусилися прогулянкою
по розкішному парку, розсілися на газонах, на бордюрі невеликого декоративного
ставка, на травичці під деревами або прямо на чистеньких доріжках. Незалежно
від віку, статі чи вечірнього туалету. Зрештою, ніхто не залишився без
зручного місця — з усіх сторін було видно невелику естраду з роялем, над
усіма височів на п'єдесталі Фредерік Шопен. (Того самого дня у костьолі
Святого Хреста довелось побачити місце, де поховано серце великого композитора.
Після його смерті серце залишалося в Парижі, але 1945 року парижани, на
знак пошани до подвигів польського народу під час війни, передали святу
реліквію Польщі. На плиті із світлого мармуру написано: «Від співвітчизників».)
Численна публіка, що зібралася в Королівському парку, представляла,
судячи з одягу, всі прошарки суспільства. Приємно вражало те, що на концерт
класичної музики прийшло багато молодих людей; хто великими компаніями,
хто сім'ями з малими дітьми. Більшість слухачів, як це буває також у нас,
складали жінки. Колись Олександр Пушкін написав: «Нет на свете царицы краше
польской девицы...» На жаль, сьогодні молоді полячки мало відрізняються
від своїх ровесниць в інших країнах — той самий модний стиль, що всіх рівняє.
Польських дівчат, втім, відрізняє від наших більша скромність туалетів
і значно менша оголеність (там дуже рідко можна зустріти на вулиці молоду
леді з голим животом або в білизні). Але старші варшавські пані — то особлива
тема. Яка ошатність, вишуканість одягу (незалежно від того, коштовний цей
одяг чи дешевий), яка увага до своєї зовнішності! Відчуваєш, що це вже
не кокетство, а форма поваги до оточуючих чи, скоріше, прояв самоповаги,
небажання здатися, опуститися. На тих старих жінках нічого не здавалося
смішним — ні шляпки, як у британської королеви, ні романтичні шарфи на
шиях, ні рукавички, начебто недоречні на такому демократичному концерті.
На жаль, виконання творів Шопена було досить посереднім,
— наша Національна філармонія демонструє звичайно кращий середній рівень.
Та що з того? Неможливо повністю спаплюжити звуки мазурок і вальсів Шопена,
тим більш, у таких незрівняних паркових декораціях. Слухачі щедро нагороджували
піаністку не зовсім заслуженими оплесками, а після закінчення довго не
розходилися — з'ясовували з сусідами програму і час наступного концерту.
Вже впали легкі сутінки, десь далеко вгорі вітер лагідно перебирав листя
велетенських дерев парку.
СХІДНА РЕЗЕРВАЦІЯ
Є в столиці Польщі міжнародний автовокзал під назвою «Стадіон».
Розташований він у районі Прага, звідки рукою подати до центру Варшави
— мостом через Віслу і ти в Старому місті, на парадних красивих вулицях
Краковське Передмістя або Маршалковська. З цього «Стадіону» ми мали вирушати
з Польщі на схід. А перед тим прибули на Головний залізничний вокзал Варшави
— ультраєвропейський, ідеально чистий і дуже зручний для пасажирів. Щось
подібне очікували побачити й на міжнародному автобусному вокзалі. Там,
однак, на нас чекав великий сюрприз.
Автовокзальна площа, що знаходиться поряд зi спортивним
комплексом та великим парком, здалеку виглядала як величезний, несумісний
з оточенням, смітник. Перше враження виявилося не оманливим — це дійсно
було звалище. Вщент розбитий асфальт (як наче не ремонтований з часів війни)
був хаотично заставлений старими кривими облізлими ятками та заржавілими
погнутими контейнерами, що служили складами та торговими точками. Невеличка
автовокзальна будівля нагадувала вокзал на нашій глибокій периферії, де
грошей на ремонт не бачили з часів царя Гороха, тобто ніколи. Всюди вешталися
обірвані брудні люди, що мали вигляд одночасно жалюгідний і хижацький.
Нас попередили, що покидати, особливо з речами, певне невидиме коло в центрі
автовокзалу небезпечно, що в туалет краще не заходити і що не варто гуляти
наодинці в лабiринтi автобусiв на стоянках.
Ці автобуси! Замість суперсучасних сяючих фарбами, лаками
й склом міських столичних автобусів ми побачили тут архаїчні, розбиті й
брудні ридвани «советського» типу, давно списані деінде на брухт. Головним
відкриттям, однак, були міжнародні рейси — на Калінінград, Брянськ, Санкт-Петербург,
Маріуполь, Львів, Гомель, Мінськ тощо, навіть у Грузію. Всі вони відправлялися
виключно на територiю СНД, всі туди належали, всі віддзеркалювали наш з
вами сучасний стиль життя.
Стиль «третього світу». Прошу не ображатися — цей світ
аж занадто виразно проявляв себе на «Стадіоні». Ось з вікон автобуса, який
стоїть у самому центрі площі, починають викидати великі шматки картону,
коробки, вату для упаковки, гори замасляного паперу. Все це утворює на
пероні неабиякі купи, на які жодна душа, у тому числі й адміністративна,
не звертає найменшої уваги. Та нічого особливого й не відбувається — вся
площа вже устелена, як соломою, подібним смiттям. В тіні іншого автобуса
на асфальті розташувалася група людей, що ревізує речі (мабуть покупки)
з лантухів — розкладають, перекладають, навіть приміряють. Трохи далі панство
обідає. В центрі сидить, широко розставивши ноги й опираючись на колесо
автобуса, товста, напівоголена (від спеки) немолода жінка і п'є вино прямо
з пляшки. Розмовляє вона (російською) так голосно, що весь «Стадіон» може
насолоджуватися її вишуканим «чорним» лексиконом. А два нашi водії сидять
на сходинках автобуса й порівнюють технічні якості своїх металевих обушків,
згадуючи випадки їхнього застосування під час небезпечних рейсів.
Як бачимо, з автобусами та пасажирами все швидко й вичерпно
прояснилося, але як же з варшавським — столичним — автовокзалом? З цією
клоакою в центрі міста? На жаль, не було часу звернутися до адміністрації
вокзалу за поясненням. Очевидно, що адміністрація, втративши надію утримувати
порядок на «Стадіоні», обмежується тим, що вночі вивозить звідти вантажівки
сміття. Можливо також, що цей вокзал доживає останні часи, що його заплановано
знести в процесі реконструкції району Прага. Скоріше за все, так воно й
є.
Кожне велике місто світу, кожна столиця має свої малопривабливі
«скелети в шафі», як кажуть англійці. Але я дуже воліла б покинути величну
Варшаву через інші ворота, так і не довідавшись про існування Міжнародного
автовокзалу «Стадіон».
