Уже не пам’ятаю, хто сказав, що «холуйство — це остаточний, найбільш нікчемний результат комплексу провінційності, або комплекс провінційності у своїй крайності». Ці слова спали на думку, коли я перебував на відкритті пам’ятної дошки, присвяченої генералові Івану Паскевичу в Полтаві. Якось одного разу колишній міський голова Анатолій Кукоба, який був його очільником понад десять років, назвав Полтаву духовною столицею України. Ця назва, хоч як це дивно, прижилася. І водночас саме за ініціативою Кукоби було знищено каштанову алею, насаджену 1909 року, продано будівлі колишнього Кадетського корпусу та Художнього музею, які були пам’ятками архітектури й охоронялися законом. Останнім витвором цього заслуженого архітектора стало будівництво дзвіниці Спаського храму, яка не відповідала історичним документам, архітектурний стиль якої не визначений і до сьогодні. Пізніше історики та архітектори Полтави зуміли довести місцевим можновладцям, що ця споруда не відповідає тому часу. Але зруйнувати дзвіницю ніхто не наважився — вирішили поряд з нею побудувати нову. І в Полтаві з’явилося чудо, яке гідне брати участь в українському конкурсі, ініційованому Миколою Томенко — «Сім чудес України». Де ж ще в Україні ви побачите церкву з двома дзвіницями?
17 травня 2012 року поряд зі Спаським храмом на будинку, який жодним чином не причетний до «історичної події», було відкрито пам’ятну дошку, присвячену уродженцю Полтави генералові Івану Паскевичу.
Переказувати біографію Івана Паскевича — царського опричника, ката Кавказу, Польщі та Угорщини, який судив декабристів і членів Кирило-Мефодіївського братства, придушував селянські бунти у Смоленській губернії, я не збираюся. Тим, хто хоче більше дізнатися про «бешено храброго» графа Єреванського та князя Варшавського, рекомендую книжку Ю. Погоди та В. Шестакова «Соткавший славу из побед», видану в Полтаві 2007 року. Щоб читач оцінив зміст цього твору, наведу уривок із цієї книжки щодо оцінки авторів декабристського руху: «Их — то принято было преподносить глашатаями свободы... А в действительности они присвоили громадную по тем временам сумму в миллион рублей из полковых денег, развернули подрывную работу по свержению законной власти, подвели под расстрельные статьи сотни невинных солдатских и офицерских душ. «Во глубине сибирских руд» и около них, на поселениях, стряхнув с себя дурман, которым их напитали в «тайных обществах», набравшиеся во Франции «вольнодумства» они, к удивлению многих, ...превратились в полезных членов общества. Очень многие из них были впоследствии прощены, и сами стыдились потом содеянного ими в тот печальной памяти декабрьский день». Як то кажуть, без коментарів.
Автори цієї книжки живуть і творять у Полтаві — «духовній столиці України». А де ж полтавська українська громада? Пам’ятники Іванові Мазепі та Симонові Петлюрі? І взагалі, чи є Полтава українською? Навіщо зірвали меморіальну дошку, присвячену письменникові Пилипу Капельгородському? Зруйновані рештки маєтку Симона Петлюри та будинок, де розміщалася редакція першого україномовного журналу «Рідний край», у якому мешкала його редактор Олена Пчілка. Залишається напризволяще будинок, де проживала родина Олександра та Софії Русових, у якому вперше Микола Міхновський проголосив «Маніфест самостійної України». Чому немає меморіальних дошок на будинках, де проживали композитор Микола Лисенко, український учений Вадим Щербаківський, державний діяч Павло Чижевський, організатор кооперативного руху Михайло Токаревський, скульптор Михайло Гаврилко, історик Дмитро Дорошенко, письменники Леся Українка, Василь Стефаник та Мирослав Ірчан і багато інших світочів нашої батьківщини? Але ця проблема не турбує місцеву владу. А це означає, що полтавці скоро будуть свідками встановлення царського герба на пам’ятнику захисникам полтавської фортеці, а згодом треба чекати й відбудови каплиці «в память славного царствования в Боге почившего императора Александра II», яку зруйнували більшовики 1917 року.
Схоже, ми ще не українці, а просто хохли. Правду сказав про нас полтавський поет Михайло Казидуб:
Ну що, хохли, натішилися правдою?
Надихалися волею? Гай —гай,
Єдине, чим можливо вам зарадити, —
Це висловити співчуття, і — край.
КОМЕНТАРІ
Тарас ПУСТОВІТ, голова Полтавського міського осередку Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка:
— Дуже багато залежить від влади. Я розумію, що Ющенко багато упустив, але він багато і зробив. Я його не ідеалізую. Але ця влада — антиукраїнська. Як встановити пам’ятники Петлюрі й Мазепі — проблеми на кожному кроці, та так і не спромоглися цього зробити. Як встановити меморіальні дошки Паскевичу — будь ласка, легко. Що роблять із письменником Бразовим, та й із виставою за його твором (ідеться про інсценізацію п’єси «Фортеця», що возвеличує російське військо Петра І, утверджує образ «правильних» вірнопідданих малоросів і таврує ганьбою «підступних» мазепинців, але нині начебто неофіційно знята з репертуару обласного театру імені М.В. Гоголя. — Ред.)? Якщо взяти положення про увічнення пам’яті видатних людей, то за ним це можна робити тільки один раз: або відкрити дошку, або назвати вулицю, або заснувати премію. А що робиться? Чиновники, які приходять на засідання Полтавської міської ради, «пропихають», лобіюють ті моменти, котрі їм цікаві. Що, Паскевич так багато зробив для України? Подивіться, що продукує інтернет-видання «Полтавщина» — 10 подач про Паскевича! Українського робиться на копійку. Нинішня влада все «продавлює», і вона є відмінною від тієї, що ми називаємо «помаранчевою». Ця робить кроки і ставить перед фактом, а раніше говорили (про монументи Мазепі й Петлюрі. — Ред.) «Громадськість не зрозуміє» або «Давайте проведемо соцопитування», тобто тему «забалакували».
Людмила БАБЕНКО, професор кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка:
— Увічнення пам’яті Паскевича — типовий прояв «малоросійства». Сумнівним видається вибір «героя», який залишив по собі сумну славу — не лише на російських і українських, але й на польських, угорських і вірменських землях. Чому б не згадати вихідців із Полтавщини, не пов’язаних із самодержавною сатрапією, наприклад, конструктора Олександра Засядька та Гліба Котельникова? Запитайте пересічного полтавця, хто такий Паскевич? Навряд чи хтось про нього щось розкаже. Також надто дивує оперативність реагування влади, яка проявила увагу та виділила кошти на ініціативу двох представників Російської общини Полтави — Віктора Шестакова та Юрія Погоди. Тоді як пам’ятники українським діячам наштовхуються на бюрократичний спротив. Навіть монумент народній артистці України Раїсі Кириченко зводили впродовж кількох років і за кошти громадськості.
17 травня в Полтаві провели цілий комплекс заходів вшановування Паскевича, серед яких вирізнялася наукова конференція, що викликала подив учених. Щоб потрапити в приміщення технічного університету, треба було пройти три перевірки. Туди пускали тільки за іменними запрошеннями. Вільний обмін думками не передбачався. Очевидно, спрацьовує теза скандального автора Олеся Бузини про те, що Україна має пишатися належністю в минулому до Російської імперії. Прикро, що Україна втрачає свою українськість. Не хотілося б повернення в сумні часи безальтернативних поглядів на історію, накреслених «у постановах ЦК КПРС». На щастя, сучасна молодь не така заангажована.
