Дома Семена вже чекали — постелили на кухні. Воно й краще. Відкрив той портфель — а там папери, документи, канцелярщина, ще й урядова печатка, ні тобі копійки грошей. Міністерський портфель, тьху! «Треба б здати від гріха подалі», — подумав Кухарачко і прикинув, на що можна розраховувати за знахідку, але уява за день розхиталася. Заснув.
Прокинувся — домочадці вже по справах порозбігалися. Згадав про портфель, одягнувся пристойніше та й вийшов.
Унизу його вже очікував лімузин.
— Доброго ранку, Семене Івановичу! — шофер люб'язно відкрив дверці.
«Ти гля, майна-віра, хутко ж мене вирахували!» — сторопів Семен і сів у лімузін, сторожко притискаючись до портфеля.
Приїхали. У вестибюлі Будинку уряду якісь люди вітались з Кухарачком, ледь не поклони били, але на портфель — нуль уваги. Він зайшов у ліфт і його повезли нагору. Він опинився в приймальні.
— Доброго ранку, Семене Івановичу! — улесливо привіталася секретарка.
— Та куди ж добріше, — розгублено муркнув Кухарачко.
Не в дусі, — вирішила вона, розчиняючи перед ним двері кабінету.
У кабінеті Семен розгледівся — нікого. Він потинявся простором, сів за величезний стіл і притих. Портфель гнітив його психологічно.
Секретарка принесла тацю зі сніданком, відчинила стінний бар, побажала приємного апетиту й зникла. Кухарачко пом'явся, а потім усе зжер, ще й похмелився. Полегшало.
Секретарка забрала тацю й поцікавилася, як Семен Іванович ставиться до телефонів. Нормально — знизав плечима він. Секретарка зникла — й тієї ж миті затріскотіли телефони. Семен довго кріпився, потім не витримав і зняв трубку. Хтось скаржився, що хтось не переказує якісь мільйони. І просив його, Семена Івановича, «натиснуть», а вже вони, мовляв, у боргу не залишаться. Кухарачко розгублено пообіцяв: «Натисну». Десь застрягли ешелони, десь митниця не пускала імпорт, десь не випускала експорт. Дзвонили — він обіцяв, проклинаючи себе за те, що спіткнувся.
Секретарка принесла папери — підписати. Ну, майна-віра, й тягамотина ж з цим портфелем — думав Кухарачко, підписуючи папери. Секретарка зникла. Хазяїн кабінету не з'являвся. Телефони надривалися. Одинадцята година, а портфель усе ще в нього — ну й бардак! Семен зателефонував своєму прорабові, щоб якось прогул виправдати, але той і слухати не хотів, а відразу з'єднав Семена з керуючим «тресту». Керуючий звертався до Кухарачка по імені-батькові, скаржився на податківців, просив «натиснуть» і запрошував, наче на рибалку, на приватизацію. Семен пообіцяв.
Папери принесли — знову підписав. З академії наук подзвонили, запитали, чи є в нього «докторська». Ні, нема — здивувався Семен, маючи на увазі ковбасу. «Буде», — пообіцяла академія і попросила «натиснуть». Семен пообіцяв, хоча ковбаса була того не варта.
Тут в кабінет юрба почала просочуватися: «добриденькають», кланяються. Порозсідалися за стіл. Ну, зараз допитувати почнуть, де спіткнувся, як і навіщо, еге, вирішив Семен. Але помилився. Виступали один за одним — становище в країні, економіці, дебет- хребет, майна-віра, ще й кожен думку Кухарачки випитує: «А ви як гадаєте, Семене Івановичу?» Ну, він телефонні дзвінки згадав — сказав декілька слів. «Натиснемо, зрушимо, владнаємо», — запевняли його чиновники й розійшлися. Про портфель ніхто ані «му».
Семен спересердя плюватися почав: оце так «бедлам», пане Боже, і треба ж було саме йому спіткнутися! Секретарка зазирнула — до президента пора. Ну, тримайся, чоловіче — підбадьорив себе Семен, випив «на посошок» і пішов... А там народу — міністри-депутати, преса-телебачення, майна-віра! Президента Семен відразу впізнав, та й інших типів теж по «телеку» не раз бачив. Президент відрекомендував пресі новий уряд, обмерлого Семена Івановича дружньо поплескав — і теж рекомендував як чудового спеціаліста. «Зі мною, куховарчиним сином, як з рівнею!» — аж сльозу пустив Семен, обіймаючи портфель усією щасливою душею. Президент запевнив пресу, що влада й надалі буде очищати свої ряди від випадкових людей. На цьому пресу витіснили з кабінету. Міністри порозсідалися — і Семен сів, ноги самі підігнулися. Мінстри говорили, президент говорив — усе це Семен уже десь чув.
— А що з космосом, Семене Івановичу? — поцікавився президент.
— Рухаємо, натискаємо, шукаємо, переказуємо, майна- віра, — машинально відрапортував Кухарачко, намагаючись згадати, а що спільного в нього з космосом.
— Коротко, по-діловому, — похвалив президент і завершив нараду.
Розійшлися. «От божевільня, так божевільня, от чому в країні порядку нема!» — плювався Семен, тиняючись коридорами зі своїм нещасним портфелем, поки не натрапив на «свій» кабінет. Секретарка пішла на обід. У кабінеті Семена чекали — сервірований стіл і галас телефонів. Він жбурнув портфелем і зняв одну трубку. Хтось радісно сповіщав, що мільйони пішли, і питав, чи не потрібна Семену Івановичу вілла в Іспанії. Воно б непогано — зітхнув Кухарачко. Його запевнили, що оформлять на тещу, щоб преса «не дзявкала». Божевільня божевільнею, а жити можна, збадьорився духом Семен і сів закусити. Відношення до портфеля теплішало. Ешелони знайшлися, імпорт впустили, експорт випустили. Дачу в Швейцарії записали на дружину, «мерседес» — на тестя, банківські рахунки — на пред'явника. Через пресу ту, еге... Поки Семен Іванович упорався з пляшкою, його рідня стала вельми багатим кланом європейського масштабу. Пресу ж Семен сильно злюбив. Академія, ха, «відмочила» — поздоровляють! — очманів Семен, закусуючи ікрою, але не витримав напруги й заснув головою на портфелі.
Розбудила секретарка — пора їхати на презентацію. З портфелем Семен вирішив не розлучатися... Народ на тій презентації — відомі артисти та іноземці, знамениті бандити та політики. На радощах Семен перебрав, з усіма перебрав, з усім перецілувався, всіх з «докторською» ковбасою поздоровив, «відключився» — і портфель загубив.
Прокинувся вдома — нема портфеля. Ой, що буде! — схопився за голову. Домочадці навколо бігають-упадають, ще й похмелитися підносять — щось у них, бач, зламалося. А по «телеку» — президент уже нового прем'єра рекомендує та запевняє, що влада й надалі буде очищати свої лави від випадкових людей.
— Мій портфель! — зойкнув Семен, упізнавши портфель у чужих руках.
— Та, к бісу, плюнь, Семене! — заспокоюють його родичі. — Та нам і цього всього — ха, до кінця світу вистачить!
І продовжують готуватися до переїзду — хто на дачку до Швейцарії, хто на віллочку в Іспанію, «мерси» в усіх, навіть у п'ятирічної онуки. Лишень в одного Семена — ані чорта лисого, тільки ця квартира, власним горбом на будівництві зароблена. Прикро йому стало. Він ще похмелився — й ну давай кокошитися: та я , та майна-віра, та всьо це кодло, та виведу на чисту воду!.. Але не встиг. Бо виявилося, що він — доктор економічних наук, член правління всіляких там банків-компаній, та й «зверху» зателефонували і запропонували йому посаду посла в якійсь Латинській Америці. «Еге, — збадьорився Семен, — злякалися, бісові діти! Знай-бо наших: ми вже якщо спіткнемося — так на все життя і ніяким краном нас, майна-віра, не візьмеш!»
