Добрі справи практично завжди тримаються на ентузіастах. Якби не подвижники, ми б не мали багато чого, принаймні врятованих творів мистецтва, що стали нашою гордістю та радістю, точно. Підтвердженням цього може слугувати виставка сакрального мистецтва з колекції монастиря монахів- студитів, що експонувалася в Національному музеї у Львові. «Студіон» — зібрання ікон та хрестів ХVII — ХIХ століть, започатковане ще митрополитом Андреєм Шептицьким та його братом отцем Климентієм на початку ХХ століття. Сьогодні складно говорити, якою чисельною була колекція, коли пішов у вічність митрополит Андрей, однак колекція постійно збільшується завдяки вже нашому сучасникові — докторові богослов’я, ієромонаху Севастіяну Дмитруху.
— Отець Севастіян, скільки експонатів нараховує колекція «Студіону» загалом?
— Понад чотири тисячі творів. Однак дуже багато з них — у жахливому стані. Крім того, що знайдені вони були то в кропиві на цвинтарі, то під цементом, який тривалий час лежав на іконах, ще й відреставрувати чи хоча б законсервувати вдалося мало що. А ще проблема — перебувають твори в монастирях, де умови далеко не ідеальні для зберігання ікон, яким люди та час завдали збитків. З болем і відверто говорю: збіркою й сьогодні ніхто серйозно не цікавиться.
— В Унівському монастирі мені пощастило оглянути зібрані ікони, й здалося, що там створено всі необхідні умови, до творів мистецтва ставляться з великою шаною...
— Збирати я особисто почав ще в радянські часи, в 1984 — 1985 роках, коли робилося це підпільно, а про реставрацію мова не йшла. З проголошенням незалежності України ми почали відкрито й активно здійснювати поїздки Україною, зі мною працювали ще брат Антоній та брат Боніфацій. Колекція значно побільшала, а реставраційні можливості є замалими й сьогодні, адже для цього потрібні спеціалісти, гроші, матеріали... Реставрація здійснюється силами найманих реставраторів цілого Львова — працівниками Національного музею, Львівської картинної галереї, відділу реставрації Академії мистецтв, Коледжу прикладного та декоративного мистецтва імені Івана Труша й навіть завдяки приватним реставраторам. Щоб підготувати нинішню виставку «Страсті Христові», а представили ми твори ХVI — ХХ століття — рідкісні та унікальні речі — довелося задіяти практично всіх реставраторів міста.
— Хто ж платить за реставраційні роботи?
— Гроші даю я. А перед тим жебраю їх, прошу, збираю копійка до копійки з цілого світу. Вартість реставрації лише однієї картини коштує в середньому 200 доларів. Добре, що я маю багато друзів у діаспорі, люди мені довіряють, тому й дають.
— А як зародилася у вас ця пристрасть до колекціонування?
— Я — уродженець Львівщини, із села Добряни Дрогобицького району. Ще в радянський час бачив, як нищили ікони, це, вочевидь, запало мені в серце. А коли вже вступив у монастир, тоді ще він існував підпільно, мені архімандрит Унівської лаври отець Юрій розповідав, як монахи-студити рятували святі та неоціненні сакральні твори. Гадаю, прагнення до порятунку ікон укріпилося в мені, й уже з того часу я вирішив присвятити себе цьому. Сьогодні я очолюю комісію сакрального мистецтва при Львівській єпархії.
— А церква виділяє гроші для врятування колекції «Студіон»?
— Ні, ніхто не виділяє жодних грошей. Навіть монастир не виділяє ні копійки. Коли звернувся до ігумена з проханням заплатити п’ять тисяч гривень за матеріали на реставрацію робіт, які здійснює коледж Труша, то мені відповіли, що немає на це грошей. Я говорю про це відкрито, не боячись, бо не для себе прошу...
— А якою є кінцева ваша мета?
— Із цієї збірки створити ще один музей у Львові. Неодноразово звертався до колишнього мера Куйбіди, й він пообіцяв мені посприяти в тому. (Я підготував ікону дар Папі Римському Іванові-Павлові II у час його приїзду до Львова, яку вручав пан Куйбіда.) Однак усі, мер за мером, обіцяють знайти відповідний будинок, але нічого не знаходять. А бажання створити музей, для якого вже зібрано понад чотири тисячі творів сакрального мистецтва (а до цього також прагнуть долучитися приватні колекціонери — абсолютно безкорисливо віддати речі, що сьогодні є в їхніх приватних колекціях), живе не лише в моєму серці.
Нещодавно я просив віддати під музей будинок на вулиці Лисенка, колишнє приміщення ансамблю пісні й танцю, написав прохання до другого мера — Л. Буняка, однак мені здалося, що це прохання ніколи й не розглядали... Щоправда, на щастя, будинок не передали комерційній структурі, а є рішення створити там Музей визвольних змагань. Але з того часу нічого не зроблено, а будинок і далі нищиться. А я вже кошти на ремонт та реставрацію такого будинку маю. Ні, я не зациклююсь саме на цьому приміщенні, нехай буде інше. Розпродали ж у місті вже понад 30 дитячих садочків, а під Музей сакрального мистецтва, для збереження духовності нашого народу, влада не здатна нічого підшукати.
— Шкода, що цей матеріал не вийшов до виборів...
— А яка різниця? Уявіть собі, скільки коштів марно витрачено — пішли на макулатуру. А видати альбом із репродукціями творів «Студіону» ніхто не спромігся. 12 тисяч доларів ледь назбирав для першої частини альбому. Добре, що маю однодумців-священиків, знайомих у діаспорі, прошу-жебраю. Але в Україні стільки заможних людей, і вони витрачають гроші не завжди на гідні речі.
— Наведіть, будь ласка, якийсь приклад, коли вдалося врятувати роботу.
— Таких прикладів є дуже багато. Приїхав я в одне село на Перемишлянщині, в цьому селі є три церкви, й побачив жахливе видовище — багато ікон були скидані просто в рів. Залишилося лише кинути запалений сірник. Це було 23 червня, а 7 липня в селі храмове свято, й усе мало бути вичищено й прибрано. Я забрав 50(!) екземплярів звідти, із землі підняв роботи ХVI — ХVIII століть. Це, звичайно, унікальний випадок, за один раз вдалося врятувати стільки робіт, я дві ходки робив своїм авто, адже за один раз усе не вмістилося.
Якось у Львові на смітнику (поряд ішов ремонт будинку) побачив щось на зразок полотнища, що припало порохом, почорніло. Здалося, що це — якась картина. Я взяв ніж і зішкрябав кілька шарів, а за мазками пензля побачив, що це — робота Новаківського. Забрав її додому й уже пізніше дізнався, що це — втрачений портрет митрополита А. Шептицького роботи Новаківського. В альбомі Володимира Залозецького, присвяченого творчості Олекси Новаківського, зазначено, що цей портрет під назвою «Мойсей» загублений у 70-их роках. Я взяв сантиметр і поміряв — 130 на 70 сантиметрів, отже, сходиться, це — він! Сьогодні портрет експонується у Національному музеї на чільному місці.
— Складно повірити, що таке відбулося нещодавно...
— 7 листопада 2001 року. Прекрасно пам’ятаю цей день і пам’ятатиму завжди. Як і день, коли знайшов ікону, яку використовували як двері на горище...
— Чула, як на виставці кілька відвідувачів повторювали одну й ту саму думку: «Він міг стати мільйонером і жити у своє задоволення. А він усього лише бідний монах...»
— Не лише в Україні шукаю твори, ще й з інших земель звожу. З Канади привіз три ікони, з Німеччини, із Франції... Поляки створили в Білому Стоку музей з ікон, які митники не дозволили вивезти з країни. А в нас таке відбувається — забирають, а потім далі продають. Якщо дійсно віддають музеям, то це — поодиноке явище. Але я й не хочу, щоб мені давали, я нині хочу зберегти те, що зібрав, законсервувати, потім відреставрувати й залишити людям, у державі.
У монастир я прийшов у віці 23 роки, коли церква була переслідувана, а монастир працював підпільно. Я хотів працювати як монах, як священик, виховуючи людей, зароджуючи в їхніх душах зерна віри Христової. Я навіть у радянський час над тим працював, організовував різні катехічні табори для дітей. Збирав 15, 30, до 50 дітей. Виїжджав із ними в Яремче, кожного дня — літургія, ми спільно вчилися катехізму. Ішли на полонини й у горах молилися. Біля ватри слухали оповіді про духовне та релігійне життя. На щастя, я відчув своє покликання, задоволений своїм життям, і знову те саме зробив би.
На цій виставці вперше показали майже 70 творів, які щойно відреставровані, таким чином, демонструємо, що можна щось робити навіть у складних умовах. На жаль, напевно, мого життя не вистачить, якщо просуватимемося такими ж темпами, щоб відреставрувати все зібране. Тому хочеться, щоб держава, владні мужі нам допомогли зберегти сакральні цінності. На тих іконах виписана духовність, історія нашого українського народу.
— Від кого сьогодні треба боронити ікони?
— У радянські часи нищили державні службовці, а зараз нищать наші ж люди, які працюють при церквах та вважають, що потрібно щось оновити, перемалювати, замалювати. А інші нищителі — це так звані художники-заробітчани, які приходять до церкви: «О, я вам усе перемалюю наново». І така пішла хвиля малювання-перемальовування!
— Але молоді художники-іконописці потрібні нам.
— Звичайно, й тому ми маємо гарні стосунки з кафедрами реставрації та іконопису, співпрацюємо. У червні ми організували разом виставку «Минуле й сучасне». Мушу сказати, що серед молодих людей уже є група чудових іконописців! Але мало гарно малювати та мати відповідну освіту, знання — потрібно жити духовним життям. Це не означає — постійно бути в церкві, але брати жваву участь у житті церкви потрібно. І такі люди є, й саме їх потрібно запрошувати для розпису церков.
— А якби прийшли до вас і попросили стару ікону для нової церкви?
— Ми оформили каплицю папської нунціатури в Києві, в нашому студентському домі в Рудному є ікони, дав у церкву святого Михаїла у Львові. Я віддав єпископам ікони на депозит — на збереження — бо, зрештою, вірю, що буде у Львові музей ікони. Я навіть говорю таке: якби хтось надав приміщення в Києві чи Івано- Франківську, то я б радо перевіз твори. Яка різниця — будуть вони в Києві чи у Львові, адже вони будуть в Україні. Житимуть далі порятовані та відновлені. Я прагну дати забезпечення творам, зібраним за останні 15 років. Тому що вони того варті. Але я маю надію, що Господь не залишить їх без своєї опіки, не дозволить наругу над ними провадити далі.
Після Великодня я влаштовую досить цікаву конференцію про збереження сакрального мистецтва на Галичині. Приїжджають поляки, словаки, угорці, всі бажаючі з різних областей України. Я не роблю засідання в одному залі — конференція проходитиме весь час, два дні на ногах. Ми будемо у Львові та поза Львовом. Ми будемо з іконами, які зберегли й які ще треба відродити.
