Iз далекої Португалії Сергій пише листа батькові. Запитує про новини в рідній Бубнівці, розповідає про своє життя-буття в «португальській» Бубнівці.
— Багато там наших. Усі — на одному місці. От і назвали те своє поселення Бубнівкою. Хоча насправді воно — Візео, — розповідає Євген Лепікаш про своє листування із сином. Світлої пам’яті батько Є. М. Лепікаша, себто дід «португальця», створив і залишив селу музей історії Бубнівки, де, зокрема, є пояснення, чому вона саме так називається. Коли насувалась якась небезпека на поселення, тут на майдані в бубни били. Яничари чи пожежа — б’ють у бубни, попереджають. Мовляв, рятуйся, хто як може.
Перша писемна згадка про Бубнівку сягає глибин XVI століття. Хіба ж вони, предки теперішніх бубнівських, могли собі уявити, яким чином і де, за яких обставин повториться село?..
Євген Лепікаш сильно переживає, що десь у століттях загубилась ота традиція — бити в бубни. Зловили гаву, не вгадали своєчасно, звідки було те лихо чекати. «Повернувся мій Сергій після Сільськогосподарського інституту додому, влаштувався головним інженером у колгосп. Було б некепсько всім разом, якби зарплатню платили. Мені вже онде за стільки років більше 12-ти тисяч гривень винні. В 1999 році Сергій поїхав. Його туди Анатолій Калинюк потягнув, небіж моєї дружини, «афганець». Він, Анатолій, ще з першою хвилею до Португалії вирушив», — розповідає цей довготелесий чоловік, запалюючи цигарку. Відтак називає поіменно, хто ж іще там, у португальській Бубнівці:
— Про свого й Калинюка вже говорив. Там і Тетяна Калинюк, і їхня з Анатолієм дитина — Віталій у шостий клас ходить. Раніше він жив із дідом і бабою. Але торік, у вересні, вони приїхали з Португалії за своїм хлопчиком. Що ж тут робити? Анатолій трактористом працював, завжди в змаганнях серед перших був, а Тетяна — в пекарні... Далі — Івасюк Олександр, який тут бригадиром був. І дружина його, Людмила, там-таки, у португальській Бубнівці. Хлопчик їхній Богдан поки що тут, у другий клас ходить. Сергій Богуцький і його Наталя там- таки, свою дочку Катю, якій років п’ять, із собою взяли. Ігор Тимуш тут був трактористом, давно вже поїхав, Крамар Євген із своїм сином Віталієм також у тій Португалії.
Міграційний процес не обминув й «оту» Бубнівку.
— Ситник Степан приїхав, усі роботи вдома переробив, тепер товчеться, аби візу «назад» одержати. Микола Габатель повернувся...
— Там добра Бубнівка, а тут ще добріша, — розчаровано мовить симпатична Лариса, Габателева дружина. — 13 березня буде рік, як мій повернувся. Заробив на навчання дітям.
— Машталєр Євгенія до Португалії поїхала. Біда погнала. Бо там її синок загинув трагічно. От вона заробляє гроші, щоб зробили ексгумацію та прах його в цій, нашій Бубнівці, поховали, — додав найсумніший штрих до картини з життя «тієї» Бубнівки Євген Лепікаш.
І лине думкою далеко — туди, де його син:
— Свята, православні й світські, святкують за нашим календарем. Писав, що їздили на пікнік, на природу, то все, як над нашим Південним Бугом. Тільки дерева там інакші, вони їх португальськими дубами чомусь називають, а що воно, те їхнє дерево, є насправді, то не знаю, не бачив... Квітки, — каже, — там великі, гарні, та запаху не дають. Не те, що наші маленькі фіалки... Мій переправив якось відеозапис, як вони автобусом з роботи їдуть. Співають. «Розпрягайте, хлопці, коні» та «несе Галя воду» виводять — аж гай шумить.
Ідемо з Лепікашем вулицями справжньої Бубнівки. Тут тихо, як на цвинтарі. Показує: «Ось в отій і в оцій хаті вже давно ніхто не живе. Тут дід із бабою свій вік доживають. Там — одна баба... За 2003 рік із села 48 душ у потойбічний світ переправилися, п’ять — народилися. Отакий, бачите, демографічний зріз. Молоді жінки й дівчата переважно до Італії вирушили. Оксана Ананіна там на фабриці працює, Галина Бочуля, Надія Тонковидова — там-таки. І Людмила Довгалюк, Галина Лєбєдєва — туди ж, до Італії, поїхали. Кажуть, що покоївками влаштувалися. Кого ж то іще не назвав?..»
Мовляв, не від доброго життя їдуть вони, новітні магеланихи та колумби, в далекі світи, правдами й неправдами:
— Що в Португалії Бубнівка робить? Дороги, тротуари, майдани вимощує, впорядковує. Пишуть, що нашими трудами праведними та країна стає як нова копійка, як квітка на камені. А тут — землі родючі...
У роки окупації звідси, з полів бубнівських, німець вагонами чорноземи відправляв. Вивчивши історію свого роду, один із Німеччини прибув якось сюди на «місце бойової слави» свого предка-завойовника. Наслухався, що тут, образно кажучи, встроми патика — верба виросте. То й прибув «із метою вдалого вкладення капіталу». Походив, розповідають, зарослими пирієм і лободою угіддями та й відмовився від свого задуму. І чого б то? Не пояснив. Тому село висунуло свою версію щодо мотивів, із яких німець не ризикнув «продовжити справу предка»: здичавіла земля... Скільки ж то років не ореться, не сіється!..
— Португальці їдуть до Німеччини, аби там дороги, майдани, тротуари мостити. Там разів у чотири більше платять, ніж у них. А наші — до них. У найбіднішу країну Європи! От лише сюди ніхто не їде, не йде, — тихо мовить Євген Лепікаш. Спілкуючись із сином у епістолярному жанрі, він уже з’ясував, що то таке — глобалізація світу, чому в «оцій» Бубнівці життя пішло через пень колоду.
Чекає на побачення із своєю дружиною. Яніна Лепікаш влаштувалася на речовому ринку в Хмельницькому реалізаторкою. У середу, коли на ринку загальний вихідний, приїжджає додому. «До чого ж їй тут, у Бубнівці рук докласти?! З хазяйством я й сам упораюсь. Корова видоєна, свині, індики, кури, кролі нагодовані», — говорить хазяйнуватий чоловік реалізаторки.
Ті ж чоловіки, в яких дружини за кордонами рідної Батьківщини, задовольняються телефонними розмовами й листами «з привітом із далекої Італії». Дехто вже й спився від отакого кохання за «допомоги» найновітніших засобів комунікації.
Аби не пропасти з нудьги й самому не спитися, вечорами Євген Лепікаш збирає таких же свідомих і самотніх чоловіків, як він, заступають «на охорону руїн колгоспного ладу». Шкодує, що пізно схаменулися. «З ферм, де худоби тисячі голів стояло, гноєтранспортери, труби, рами віконні, ланцюги, двері злодійня винесла. Електропостачання немає — за борги «відрізали». То вночі, коли хлопці змерзли, й пішли на якусь годину додому, аби зогрітися, злодійня дроти з опор вкрала», — обурюється.
Отака остання новина з цієї Бубнівки. А з «отієї» що повідомляють?
— Хазяїн на ім’я Абел, до якого хлопці на роботу найнялися, своїм вином їх пригощав. Абел — з гонором. Наші те знають і на амбіціях португальця вміло грають. Кажуть, що в його брата вино краще. «Що?! Ходім до льоху», — обурився Абел. З однієї бочки їм наливає, з другої, з третьої... Аж поки хлопці не визнали, що його напої — найкращі... Отак він, Абел, і з розрахунком за працю. Кажуть йому, що хтось більше платить. То й він додає. Ну, треба ж і сумління мати, міру знати.
Он воно що, виявляється.
В оцій Бубнівці людям за працю 1,3 мільйона гривень винні. І вже, либонь, не віддадуть ніколи.
— Мій так і пішов у могилу нерозрахованим за тяжку роботу. Рік минув, як поховала, — обурена до краю Ніна Губай. Поїхала б, каже, до тієї Італії, «клізму якомусь дідові ставила б, чи що, та вже вік не той».
Розгубленість, відчай над річкою, де ночами шумлять верби й лози, сняться «тій», далекій звідси Бубнівці. Й чому ж вона міліє, висихає річка життя оцього села, куди веде, до чого й коли виведе течія?
Блукаючи вночі поміж узятими під добровільну охорону руїнами, Лепікаш іноді «зустрічається» з привидами недавнього минулого, філософствує. Думає думу про природу людську, що за нових обставин виперла назовні, наче шило з мішка. От вони пильнують від дрібної злодійні, коли вже й пильнувати немає чого. Міцно спали, коли розкрадалося масштабно, серед білого дня. Начальство збувало худобу гуртовими партіями: до каси — якийсь шеляг, у кишеню — конвертовану валюту. Врожай — так само.
Йому, начальству, давай усе й зразу, а там хоч і трава не рости. От вона, трава, вже й не росте. Якоїсь весни кинулися — в коморі вітер гуляє, вже й миші повтікали. Немає насіння. Ті, хто ще не загубив остаточно надію, що тут на основі приватної власності на землю капіталізм побудує, чи просто виїхати не зміг, із своїх подвір’їв несли до сівалки усе, що мали. Кукурудзу, люцерну, просо, гречку. Посіяли. Зібрали й кудись вивезли безслідно. Ні грошей, ні товару. І Басистюка, якого сюди «добрі люди» відрядили, аби спрямовував процес капіталізації Бубнівки в правильне русло, немає. Десь у іншому селі продовжує почату справу. Одначе й до нього тут, у Бубнівці, до «перейменування» Візео (Португалія) рук доклали.
— І наразі прийшов у наше село новий директор на прізвище Сало. Зі сторони. Бо серед своїх бажаючих керувати не виявилося. Створили СВК «Весна». Пенсіонери віддають у оренду земельні паї, й по десять гривень надали, аби нові засновники мали з чого почати. Мовляв, хоча б якусь сотню га засіяти, а там, може, розвидниться. Надії, що гарно вродить, майже немає. З осені нічого не зорали. Новий директор розповідає, що має ділові зв’язки. Набув, коли ще головував у колгоспі в сусідньому районі. Дадуть, аби потім три шкури здерти. Таке вже було... Я зразу увійшов до складу засновників СВК «Весна», та посварився й вийшов. Бо бачу, що знову — не туди й не так. Порізали та здали на металобрухт устаткування, що ще могло служити вірою та правдою довгі роки... Йде тривожна весна в цю нову «Весну», — подумки писав листа до сина якогось сльотливого лютневого вечора Євген Лепікаш.
Знає ж бо: листи з Бубнівки активно обговорюються тією, португальською стороною. Складаються прогнози, робляться висновки. Послужлива уява «малює» картини похмурих буднів. Одна радість: сонце повертає на весну — зацвітуть духмяні фіалки...
Хто обпікся на гарячому, той і на холодне дмухати буде. Ошукана Бубнівка має заробітчанські гроші. Одначе доручати валюту новим засновникам і не думає. Вже навчена лихом-бідою. Вона ще не втратила віру в те, що поверне вкрадене — пише в різні інстанції. На жаль, марні її старання. Говорить, що хтось там має якусь «велику руку», то зійде з нього, як із гуся вода. І все ж, без надії сподівається, що ще повернуться ті часи, коли буде оплачувана робота на полях і фермах. Свого ж проекту тут поки що ніхто не має.
— Я ще думаю, що синові порадити. Він ще не такі великі гроші заробив, аби щось у Бубнівці починати. Воліє поїхати з Португалії до Німеччини. Там за ту ж роботу більші гроші платять. Хай дивиться на світ, поки молодий, — говорить батько «португальця».
Одначе тракторця вже купив: «Буде чим города зорати, заборонувати...»
