Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Поставити пам’ятник... «човникам»

19 серпня, 2000 - 00:00

Ми вчимося жити по- новому, дивитися правді в очі, і вчимося тому, що за нас не чиновник має думати, а сам народ зобов’язаний будувати своє благополуччя.

Згадаймо, наприклад, кінець 80-х і початок 90-х років. Що було у нас на прилавках магазинів? Порожньо... Народ було поставлено на межу: жити чи не жити!

Без всякої чиновницької допомоги і планування народ встав, від старого до малого, на особистий захист. Завдяки більш ініціативним «човникам», яким слід було б поставити пам’ятник, наші прилавки були завалені продовольчо- промисловими товарами, яких ми не бачили зроду. Хіба це не досвід з точки зору обивателя?

Окремі громадяни пишуть, що цим ми підірвали вітчизняну економіку. Так, підірвали. Та чому? Чи не тому, що вона була настільки гнилою, що не змогла устояти супроти підприємництва пересічних громадян. Щоправда, я дуже далека від того, що в цій справі брали участь лише пересічні...

Та факт залишається фактом, оскільки зубожілі на той час громадяни відмовилися від напівкирзових капців, які тоннами викидалися на звалище. Хіба це не досвід — позбавлення від такої нікому не потрібної продукції? Так, ми ввозимо з-за кордону також не бозна-що. Наприклад, із Туреччини. Але чому? Та тому, що за ці дев’ять років ще не навчилися випускати свій товар, не кажучи про якість. Дещо є пристойне, але подивіться на ціни. А це — результат того, що ми ще не вчимося, як треба.

Згадайте! Ми перевиконували плани, вихваляли наші успіхи і пишалися своєю плановістю. Хіба ми тоді серйозно рахували свої збитки? Ми все списували за рахунок робочого класу і селян, виплачуючи їм 70 карбованцiв. Так хіба це не досвід, що наші «човники», навіть у таких кабальних умовах, у яких вони трудяться дев’ять років, навчилися рахувати й виживати, та ще й утримувати таку армію чиновників. Це — величезна школа.

Ми в нових історичних умовах вчимося жити спочатку. Вчимося по-справжньому, а не за наказом любити свій народ, як у США, де стільки народностей і національностей, скільки немає в жодній державі, а вони єдністю створюють таку державу, де б у всіх було майбутнє.

Ми вчимося любити землю і ця, справжня любов до неї прийде тоді, коли вона буде істинно своя, коли громадянин розумітиме, що тільки його клаптик землі створить для його сім’ї достаток, благополуччя і майбутнє, а значить буде це майбутнє і у всієї Вiтчизни.

Ми вчимося розуміти рідну мову. Нехай кожен говорить такою, якою йому хочеться, як у США, але знати й розуміти свою рідну мову майбутнє покоління зобов’язане. Бо що ж це за держава без власної мови?

Нам нині важко, та все ж таки досвід дев’яти років показав, що ми зможемо відстояти свою незалежність тільки таким шляхом. Треба тільки вистояти. Треба щиро полюбити свій народ і державу, у якій ти живеш .

Людмила СЕРГЄЄВА,Одеса
Газета: 
Рубрика: