Перша неділя жовтня — День вчителя. З покоління в покоління нічого не змінюється: діти кажуть слова вдячності, дарують вчителям квіти, листівки, співають пісень. Атмосфера зворушлива до сліз, щирість і людяність долають кордони непорозуміння. У ці миті що учень, що вчитель — інші. У цій хвилі нема оцінок, нема повчань, нема всього того, що будує часом кордони по один і по інший бік. Мабуть, найбільше щирості в малюків, для яких «перша вчителька моя» — дійсно цілий світ, і тих уже дорослих і свідомих випускників, які справді мають за що дякувати Вчителю у своєму житті.
Однак чи справді це наше свято? Чи знаємо ми його історію? Чи святкують його у світі інші держави? І, можливо, варто в Україні щось змінити?
Так, серед країн, де є це свято, це Австралія, Азербайджан, Албанія, Аргентина, Бразилія, Білорусь, В’єтнам, Індія, Індонезія, Казахстан, Китай, Латвія, Польща, Тайвань, Туреччина, Узбекистан.
І якщо в Індії це свято запроваджено на честь Сарвепаллі Радхакришнана, філософа, громадського та державного діяча ХХ ст, то в Тайвані — на честь Конфуція.
5 жовтня, за рішенням ЮНЕСКО, Всесвітній день вчителів. Саме ця дата стала святковою у Вірменії, Киргизстані, Росії.
Натомість в Україні продовжується давня радянська традиція — перша неділя жовтня, запроваджена 1965 року, а за новітньої історії це свято встановлено 1994 року Указом Президента України як професійне свято працівників освіти.
У читачів може скластися враження, що авторка проти Дня вчителя чи, може, мені не пощастило на хороших вчителів у житті. Якраз навпаки! Що в школі, що в університеті мала прекрасних педагогів і викладачів, які сформували мене як особистість, які горіли своєю роботою, і які вміли бачити потенціал і розгортати його, які давали кредит довіри, які заклали фундамент, що у висліді дозволив самій стати фахівцем вищої школи. Але чому я порушую це питання? Чому пропоную переглянути бодай дату, не кажу про скасування, бо це не на часі. Що насправді стоїть за цим святом в Україні? І що стояло за цим святом в Союзі?
В Україні — це радянський спадок, який варто переглянути. Адже це означає ментальну й культурну ув’язаність в код радянськости, а нині в код постколоніалізму. Хіба нема в історії української культури видатних постатей, які б могли стати символом учительства? Бодай Григорій Сковорода чи Василь Сухомлинський. Зрештою, влаштуймо загальнонаціональний конкурс, на честь якої знакової постаті відзначати День вчителя в Україні. Може, це стане початком справжньої реформи системи освіти, яка у нас наразі реформована на папері, але не в реальному житті середньої чи вищої школи. Будьмо відверті — єдина справжня реформа — це запровадження зовнішнього незалежного оцінювання. Решта — мрія вчителів, викладачів, батьків. Бо карантин став рентгеном усіх недоліків освітньої системи, коли вчителі і викладачі власними зусиллями і коштом, забезпечують освіту онлайн в Україні. Бути освітянином в Україні — це дійсно ГЕРОЇЗМ. І цей героїзм вшановується один день в році. А решта — 364 дні — освітянин полишений сам на себе. І батьківські скарги також мають право на життя. Батьки втомилися від системи батьківського комітету, який лагодить як не вікна, то штори чи парти. Рівень фаховості освітянина — також буває різним, часто посереднім. У нас нема освітньої ліцензії, як це є, приміром, у Японії. У вищій школі — є бодай система доктора філософії, яка передбачає певну селекцію фахівців. А ще даються взнаки пострадянські рудименти репресивних механізмів, які точно не сприяють формуванню вільної і гідної особистості.
Чому в Радянському Союзі були такі свята, як День вчителя, День жінки чи День армії? Це була справжня повага чи псевдоповага? Це була справжня суспільна рівність чи ідеологічний каток, у якому всі знали ім’я Клари Цеткін, але не власний родовід, бо ж «Мой адрес не дом и не улица. Мой адрес — Советский Союз!»
Це не риторичні питання. Бо чесна і ґрунтовна відповідь на кожне з них змусить шукати інших, нешаблонних відповідей. Бо війна йде там, де, за словами Бісмарка, її програли вчителі і священники. І Україна тому, на жаль, яскравий приклад. Якби на окупованих територіях був Український Вчитель і Українська Церква — то не було б війни! Скільки модерних шкіл було побудовано на Донбасі за останні 10 років? Натомість скільки було при(х)ватизовано державних підприємств і перетворено східний регіон держави на латифундії?
Повага до Вчителя має починатися зі суспільного авторитету і завершуватися відповідними соціальними преференціями, коли вчителя буде прирівнено до держслужбовця, коли держава, приміром, візьме на себе виплату житлового кредиту молодого вчителя чи просто вчитель матиме гідну оплату своєї місійної і часто жертовної праці. Коли вчителям не доведеться виїжджати за кордон на заробітки, як це було у випадку «Заслуженого вчителя України» Віолетти Македон (про це більше за покликанням https://zaxid.net/peremozhnitsya_konkursu_vchitel_roku_2016_viyihala_z_u...). Зрештою, в історії новітньої України таких випадків тисячі. Тому святкування Дня вчителя має набувати іншого змісту, і починати треба зі зміни сенсів і пріоритетів, які ми вкладаємо в це свято.
Цікавим є досвід Японії. Там, приміром, нема такого свята, як День вчителя. Однак це не означає, що нема пошанування до Вчителя. Якраз навпаки. Японська культура — це таки культура глибокої поваги людини до людини, яка базується на конфуціанській моралі. І Вчитель у Японії — то майже бог, якщо можна так сказати. Засаднича ідея, довкола якої організовано японське суспільство, це ідея поваги-пошанування. Син шанує батька, народ шанує імператора — це суспільна ієрархія, яка впорядковує соціум абсолютно у всіх сферах життя. Тому конфуціантсво як морально-етичне вчення є потужним регулятором поведінки людей. Відтак стає очевидним, чому японський вчитель не потребує окремого дня пошанування, його і його працю шанують щоденно. Оригінальною є японська система освіти, починаючи від садочків і завершуючи університетами (про це частково у матеріалі «Дня» «Науковець та його доробок вважається надбанням країни» від 20 лист. 2019 р.). Приміром, я не впевнена, чи українські батьки погодилися б на те, аби їхні діти самотужки прибирали за собою в школі: від їдальні — до вбиральні. А це дає відповідь на питання, чому в Японії скрізь чисто! Зрештою, Японія це країна унікального досвіду, яка живе за формулою: традиція плюс модернізація — запорука успіху провідної країни світу.
КОМЕНТАРІ
Юлія ДЗЯБКО, молодша доцентка кафедри сучасної англійської мови філологічного факультету Ібарацького християнського університету (Японія), член Асоціації україністів Японії:
— У Японії вчитель школи займає високу соціальну позицію і має повагу серед населення. У суспільстві не заведено ставити під підозру слова вчителя і сумніватися в його компетентності. Адже для того щоб стати вчителем, студенти окрім диплому, повинні обов’язково пройти довгий етап підготовки (у середньому 2-3 роки). Спершу необхідно пройти обов’язкові предмети в університеті і набрати певну кількість кредитів, що дозволить пройти державну практику в школі. За умови, якщо практику здано успішно, студент отримує можливість скласти державний іспит. І лише вдало складений іспит дозволяє отримати ліцензію вчителя, при цьому ліцензія передбачає окремо ліцензію для молодшої, окремо для середньої і відповідно для старшої школи. Власник ліцензії у середній або старшій школі, як правило, має ліцензію лише з одного предмета, наприклад, математики, історії, англійської мови тощо. Докладені зусилля виправдані, бо вчитель у школі отримає таку зарплату, як і в державних службовців, яка, до слова, щороку зростає. Відповідно, молодь мотивована обирати професію вчителя.
Такасі ФУРУІ, засновник та голова «Комітету з розповсюдження Дня вчителя» в Японії:
— Я не сказав би, що є якась конкретна причина, через яку в Японії не існує Дня вчителя. Є думка, що раніше до вчителів завжди ставилися з повагою, тому не було необхідності засновувати окреме свято. Проте останнім часом трудові умови вчителів стали більш суворими, тому у 2015 р. я розпочав діяльність із заснування Дня вчителя в Японії. Минулого року Ліберально-демократична партія Японії прийняла рішення щодо встановлення Дня вчителя, що, на мою думку, можна вважати непрямим результатом нашої діяльності. Повідомляється, що таким днем може стати 4 вересня — адже саме цього дня 148 років тому було запроваджено шкільну освіту в Японії. Очікується, що повномасштабна діяльність з цього питання розпочнеться у 2022 р. — на честь 150-ї річниці заснування шкільної системи Японії». (Коментар пана Такасі Фуруі отримано за сприяння другого секретаря Посольства України в Японії Віолетти Удовік)
