Торішній «Кінотавр» для його нових господарів — Олександра Роднянського та Ігоря Толстунова, безперечно, був пробною кулею: той же лого в синьо- білому кольорі, заставка під музику М. Таривердієва, більшість почесних гостей, що йдуть «зоряною доріжкою» й фланірують пляжем. Фестиваль же цього року, немовби підкреслюючи, що він ступає в нову еру, повністю змінив імідж. Багато сонць, що ловлять відображення морських хвиль, чи море, яке грає веселими сонячними відблисками — все це в радісних жовто-блакитних тонах. Відразу почуваєш себе вдома.
«Зоряна доріжка» пройшла під бурхливу реакцію Театрального майдану, заповненого заздалегідь глядачами. Сьогодні вже люди спеціально їдуть у Сочі в цей раніше не популярний час, щоб стати навіть не глядачами — повноправними учасниками найбільшого національного кіноогляду. Саме відкриття в Зимовому театрі, яке вів «головний мачо країни» Федір Бондарчук, приємно здивувало лаконічністю стилю, за яким ховається, за класикою, — «бездоганно скромна і дуже дорога ситцева сукня Анни Кареніної». Крім офіційних привітань, представлень конкурсних програм і журі, за традицією було вручено перший із призів «Кінотавру-2006» — «за внесок у кінематограф». Його володарем по праву став улюбленець жінок дітей і стариків, режисер, сценарист, актор і політик — Станіслав Говорухін. Iз приводу його діянь на екрані та політичній сцені можна сперечатися, але внесок його в кіно дійсно неоціненний, а громадянська позиція незмінна. Звичайно, я щиро привітала Станіслава Сергійовича й ми поговорили. Не про нагороду, а про останню його творчу роботу — картину «Не хлібом єдиним», за відомим свого часу романом Михайла Дудінцева. Кияни мали можливість подивитися цей фільм у грудні минулого року під час «Кіновернісажу», де Богдан Ступка збирав своїх друзів у кінотеатрі «Жовтень». Інтерв’ю зі Станіславом Говорухіним — в одному з найближчих номерiв, після повернення з фестивалю.
Завершив урочисте відкриття показ нового фільму Павла Лунгіна «Острів». І фестивальне життя покотилося своєю чергою, розширюючи рамки доби насиченістю щоденного розкладу, наповненого переглядом і спілкуванням, «Кінорингами» та «Кінопробами». Перші — сумнівні, на мій погляд, змагання для критиків, які бажають представити самих себе. Другі — більш продуктивні. Там «старша група дитячого садка кіно» ділиться враженнями дня й уважно слухає майстер-класи метрів.
Не можу й не хочу робити глобальних висновків про програму за декілька фестивальних днів — для цього ще буде час і місце. Але деякі тенденції вже проглядаються. Хочу зупинитися на позаконкурсному фільмі «Острів», який був прийнятий бурхливими оплесками зали, наповненої в основному, нагадаю, кінематографічною публікою. Проте він викликав неоднозначну реакцію. Тому я вирішила влаштувати «діалог у прямому ефірі» з моєю колегою, Іриною Гордейчук, авторську програму якої «Своя роль», люблять і чекають глядачі.
— Ірино, ця картина, з одного боку, вибивається з ряду фільмів Лунгіна. Адже ми звикли до його блискавичних реакцій на соціальні зміни в нашому світі. До динамічного, майже скандального відеоряду, який їх ілюструє. А тут — навмисна неспішність оповіді, документально затягнута краса скупої північної природи й майже німий герой, який страждає випробуваннями, посланими йому згори. Гріхи давлять...
— Я не дуже люблю притчеву форму в кіно, але саме вона привабила мене в цьому фільмі. Лише така атмосфера споглядальності може допомогти і героєві, і глядачеві зосередитися на головному. У цій обстановці неможливо уявити собі героїв «Весілля» чи «Бідних родичів». Звичайно, герой, якого грає Петро Мамонов, зачаровує своєю «інакшістю», як мене, мешканку півдня, захоплює сувора і недоступна краса півночі.
— Робота надзвичайно органічного в своїх вчинках і діях Петра Мамонова, не викликає у мене сумнівів і не оскаржується. Це те, єдине, чому фільм, якщо можна так висловитися, відбувся. Незважаючи на всю штучність і упередженість сюжетної лінії: в молодості, під час війни, герой, роздавлений страхом смерті, зрадив товариша, розстріляв його. Сам вижив завдяки ченцям і залишився мучитися на власній Голгофі в монастирі. Господь послав йому чудовий дар ясновидіння й лікування, він — жива легенда. Слава про нього давно перелетіла через монастирські стіни і пішла гуляти світом. А він мучиться душевним болем, який нічим не вгамувати. Волає про прощення і не знаходить його. В особі адмірала, безбожника і атеїста, що привіз до старця хвору дочку, з’являється убитий друг, який вижив. Старець допомагає вигнати з дочки високого воєначальника бісів, вони прощають один одного. І старець, колишній убивця, завершує свій земний шлях, смиренно й гідно йдучи в інше, світле, позбавлене етичних мук, життя. Чи можна використовувати таку заборонену зброю, та ще в такій примітивній формі творцями кіно лише тому, що саме зовнішній бік перебування біля церкви і формальний, всередині її, підміняє істинно віру, що є справою інтимною?
— Звичайно, фільм «Острів» — це Петро Мамонов, але я хочу заспівати оду кон’юнктурному чуттю Павла Лунгіна. Уміючи добре конструювати, він і в цій картині зробив безпомилкову ставку на моральність, відсутність якої так чутливо позначається на нашому сьогоднішньому існуванні, й на єдино можливому виконавці. Будь-який інший, найбільш харизматичний артист, не зміг би вирулити з цієї примітивної структури фільму і відверто занурив би нас у патокову примітивність. У будь-якому варіанті, цей фільм не призначений для широкого прокату, хоч би через свідомо затягнутий темпоритм. Хоча фани Петра Мамонова, навіть далекі від кіно, підуть подивитися на свого кумира.
Одним із перших у конкурсному показі був переглянутий дебют Сергія Карандашева «Мандрівник», у якому випадковий порятунок героя призводить його до відлюдництва. Щоправда, провидіння посилає йому для цього «провідника» — старця Ілларіона. Ось такий кінопочаток у фестивалю. Чи не дуже багато повчань у пошуках моральності?..
