Початок у номері «Дня» за 31 березня
У своїх пізніх пастелях Тетяна Яблонська (1917 — 2005) показує, що все складається з якоїсь сонячної матерії. Нехай вона нескінченно змінюється, нехай приймає різнi форми, але внутрішня природа речей — одна. Яблонська як майстер наблизилася до божественних джерел будь-якої великої творчості. Предмети вона зображує на своїх малюнках наче «там» і «тут».
Філософська суперечка про первинність духу та матерії на її пастелях втрачає значення, оскільки матерія у неї є продовженням гармонізуючої роботи духу, а дух виявляє свою присутність через чудові форми матерії. Художниці вдалося передати цю вічну божественну гру — перетікання одного в інше і назад.
Ніби спочатку виникають якісь фантоми предметів, а потім за цим «планом» («Спочатку було Слово») атоми займають належні їм місця, щоб перетворитися на птаха, вазу, квітку. Але не до самого кінця! На картинах Яблонської ми присутні наче на останній фазі створення світу (кожний видатний художник у чомусь повторює головного Творця). У цьому сенсі мені дуже подобаються її дві роботи — «Вино і цукерки» (2004) і «Листя тополі» (2005).
На першій — вино (рубиново-гранатових відтінків) ніби «висить» у келиху. Сам келих, вазочка поряд, скатертина (розлініяна червоно-синіми клітинками, «план») позначені буквально декількома штрихами. Це народжує почуття чаклунства. Усі предмети — неначе за мить до отримання свого закінченого вигляду. А ти поки спостерігаєш вино, яке «ширяє» в повітрі і набуло конфігурації келиха.
Те саме відчуття в «Листі тополі» (2005). Там банка з водою, в якій стоїть тополина гілочка, й вони ніби розчиняються в білому просторі. А може навпаки: вони тільки виникають з небуття...
Наприкінці 90-х і в 2000-х художниця, позбавлена через хворобу можливості пересуватися, не відгороджувалася шторою від того, що відбувається в країні. У зв’язку з цим дуже зворушливою є її пастель «Революція» (2004), на якій зображені на підвіконні апельсини та помаранчева хустинка. «Хоч ми хвилювалися за її здоров’я, мама вимагала, щоб ми тримали її в курсі всіх новин навіть у той неспокійний час», — говорить дочка художниці Гаяне Атаян. Як виключно мужня й вольова людина, Яблонська хотіла (наскільки дозволяли можливості) бути в центрі «виру життя» навіть у свої 87 років. Оскільки, як великий художник, вона розуміла: «там і завжди» найбільш відчутно виявляється через «тут і зараз».
Пізні її роботи були не зрозумілі (точніше не пережиті) англійською публікою, яка проігнорувала її виставку в Лондоні 1996-го. Однак вони були сприйняті із захватом у Китаї, де їх чекав грандіозний успіх. Навіть більший, ніж її творів у стилі «імпресіоністського соцреалізму».
Гадаю, на Заході її пізню творчість через деякий час так само приймуть, як і на Сході, внаслідок глобальних інтеграційних взаємопроникнень. I «сонячний майстер» повернеться не тільки на Батьківщину, а й займе належне місце у світовій художній ієрархії.
Отже, продовжуємо інтерв’ю з дочкою видатної української художниці — Гаяне Атаян.
РАДЯНСЬКИЙ МIФ: СУПЕРЕЧНIСТЬ ФОРМИ Й ЗМIСТУ
— Як відреагували ЗМI на скандал з фальшивками робіт Яблонської?
— По-різному. Були такi, що чесно виклали факти. Але одна, наприклад, популярна газета написала статтю, що відверто вихваляє ту ганебну виставку. Ми зателефонували їм: «Ви надрукували цю статтю, а тепер надрукуйте відкритого листа Яблонської». Відповідь була разючою: «У вас знайдуться сміливі мистецтвознавці, щоб підтвердити факт фальшивок?» Зауважте, не сміливі пожежники або міліціонери, а сміливі мистецтвознавці. I це не 37-й рік, а 2004-й! Кажемо: «У нас є сміливий автор! Їй 87 років. I вона не визнає ці роботи своїми». Ми пообіцяли їм знайти й «сміливих мистецтвознавців». У відповідь — тиша. Та Бог з ними!
— А чи багато робіт Яблонської в приватних руках?
— Приватним особам мама продавала свої роботи наприкінці 80-х. I це, як правило, були іноземці. У наших нуворишів оригіналів небагато.
— А скільки їх узагалі?
— Важко сказати. Дивлячись що вважати роботами. Можна вважати роботою картину «Хліб», можна — замальовку. Мама була продуктивною. Вона казала: «Моїми роботами можна вкрити всю площу Хрещатика».
Багато потрапляло в музеї в радянський час. Раніше не було традиції колекціонувати, ця мода прийшла з-за кордону в 90-ті. На мене виходять. Але я рідко продаю. I то якщо мені сподобався покупець. Однак це здебільшого не наші громадяни, а піддані Китаю.
— Яблонська є частиною радянської поп-культури. Вона створювала міфи (рум’яна колгоспниця в горах зерна, життєрадісні спортсмени). Та вона й сама, напевно, стала частиною цього міфу.
— Ви праві. Вона дійсно стала частиною радянського міфу: гарна, сильна жінка — саме втілення «світлого погляду в майбутнє». Однак все було набагато складніше. Вона прискіпливо ставилася до себе, сумнівалася. Деякі роботи просто знищувала. Багато чого вона описала у своєму щоденнику. Я можу з її слів повторити.
Наприклад, коли мама написала відому картину з лижниками «Перед стартом» (1947), вона мала за неї отримати Сталінську премію. Вона була написана до «Хліба». Мама її цінила в плані живопису більше. Вона була так «бархатисто» написана!
Уже приходили кореспонденти, фотографували. Говорили: завтра вмикайте радіо, там повідомлять про присудження премії. Включає — а там оголошують зовсім інші прізвища. За одну ніч стався різкий поворот! Результатом якого стала сумновідома ждановська постанова, що великою мірою зачепила Ахматову та Зощенка. А мами торкнулася лише частково. Критики знайшли в її роботі ознаки імпресіонізму. Iмпресіонізм у той час був крамолою. Дійсно, в тій композиції вистачає випадкових елементів, які їй надають певної «імпресіоністської сьогомиттєвості». А це — відхід від радянських догм. У «Хлібі» (1949) вже не знайшли імпресіонізму.
Але вона, як художник вибагливий до себе, вважала, що пішла хибним шляхом. Вона піймала себе на тому, що писати стала більш вправно, але при цьому її полотна позбулися якогось трепету. Вона досить жорстко висловилася про «Хліб», що ця робота більше схожа на плакат. У мами почався період кризи. Її пригноблювали сталінські вимоги до закінченості.
— Ніякої вільності?
— Так. Навіть виник термін «підніжний пейзаж». Якщо ти, припустимо, пишеш луг, то на першому плані всі рослини повинні бути ботанічно точними. Найбільш повним виразником цього напрямку став художник Лактіонов, така фотографічна документальність!
— По суті, бюрократичний опис лугу або «картотека пейзажу».
— Так, і це завело маму у творчий глухий кут. Вона, наприклад, писала плавців на Дніпрі. Плавці мали бути мокрими. Для створення цього ефекту вона натурника змащувала олією, тому що вода швидко висихає. У результаті на картині вийшла людина, блискуча від олії. Від олії людина блищить не так, як від води.
— Вийшло в прямому сенсі лакування дійсності?
— Саме так. Якісь речі почали виходити механічно. I вона засумнівалася, чи дійсно цей шлях для неї прийнятний? Форма підміняла зміст. I вона почала писати портрети. Родичів, знайомих. Так звані дрібні теми. Але вони були написані майстерно й щиро, психологічно правильно. Це дозволило їй піти від великих тем, оскільки, там було багато фальші.
ТВОРЧI МЕТАМОРФОЗИ ЯК ВИЯВ ХАРАКТЕРУ
— У Яблонської можна виділити чотири основні стилі: соцреалізм (такий — «ігриво-імпресіоністський»), декоративизм і — через реалістичні картини (близькі за символікою й духу італійському Ренесансу) — перехiд до камерних, метафоричних натюрмортів, просякнутих східною філософією. Як відбувалися ці метаморфози?
— Декоративізм — 60-ті. Трансформації в суспільстві мама уловлювала чуйно. Сталінський період, відлига, 70-е. Вона намагалася бути й сучасною, й зберегти своє «я».
(Iлюстрацією цим словам Гаяне може бути уривок з щоденника Тетяни Яблонської. «Були знамениті 60-ті. «Відлигу ще не приморозили, молоді художники напирали. На виставкомі йшла запекла боротьба... «Правих» було більше, й зухвалі роботи молодих валили... Бачачи свою благополучну, «прохідну» картину, я стала відчувати, що йду на компроміс із совістю... Я, член-кореспондент Академії, Народний художник України, не можу зробити так, щоб у мене роботу не прийняли. Я переробила всю картину... Встигла закінчити до останнього засідання... I ось нарешті виносять. Не прийняли! Сволота! Але з другого боку, я перемогла їх, наплювала на них. Вистояла!» Йдеться про картину «Літо» 1967 року, перероблену з реалістичного стилю на декоративний. — К.Р.).
На неї до того ж дуже вплинули дві поїздки: в Закарпаття та Вірменію. Соцреалізм якось їх не торкнувся. Вірменський живопис був схожий на закарпатський: інтенсивний, яскравий, розкріпачений. Вона взяла у Вірменії другий шлюб — з моїм батьком. Вона дуже полюбила Вірменію, як вона жартома говорила: «Я вийшла заміж за Вірменію».
Етапною в декоративному стилі стала картина «Юність» (1969), де хлопчина біля озера! Вона малювала озеро, аж раптом підійшов до неї юнак і поцікавився: «Шедевр буде?» I мама тут-таки вирішила зобразити цього допитливого хлопця.
— Цей парубок з міцною потилицею, що стоїть з сумкою спиною до глядача, — наче втілення юності, що стоїть перед вибором. Мені це крихітне синє озеро, поросле осокою, уявляється оком самої Землі. Наче хлопець зупинився в думках порадитися з Нею (і з Небесами, що відбиваються в її очах) з приводу власного шляху. Тим паче поряд там зображена дорога.
— Ви знаєте, мама говорила: «Озера — очi Землi». Так що ваша версiя — близька до iстини...
У 60-ті роки мама захопилася фольклорним побутом. I ще більше почала зачіпати філософські теми, які в народній творчості завжди присутні: народження, весілля, старість. На стику декоративного й філософсько-реалістичного (вона знову повернулася до реалізму, але на іншому рівні) — її знаменита картина «Життя триває» (1971).
За цю картину її дуже довбала партійна влада! Що це крамола, немає контакту поколінь! Чому старий і дівчина з дитиною окремо! Хоча в масовій свідомості мама — людина, яка постійно одержувала нагороди і звання. Але вона часто виходила за ідеологічні рамки. Навіть на з’їзді виступила проти занадто активного партійного керівництва мистецтвом. Її потім викликали на килим. Після цього вона декілька років жила в напруженні, хоча й була сильною людиною.
На неї дуже вплинула поїздка до Iталії на початку 70-х років. Усередині, в душi мами вже назрів перехід до стилю, де набагато більше уваги приділялося нюансу. Її вразило мистецтво раннього італійського Відродження своїми внутрішніми значеннями: Джотто, Гірландайо, делла Франческа. Цей поворот ознаменувався її роботою «Вечiр. Стара Флоренція» (1973).
А потім вона прийшла до камерних, невеликих робіт.
Через хворобу вона перестала працювати олією, але коли почала працювати пастеллю, у неї з’явилася швидкість. Переважна більшість її пастелей зроблені швидко, на імпульсі. Десь за півгодини. Поки денне освітлення було однакове й колір майже не мінявся. При цьому вона відразу втомлювалася. Якщо робота не подобалася — вона могла викинути її. Але деякі пастелі вона доробляла потім.
— Її пастелі — глибокі поетичні метафори.
— Вона навіть почала робити під ними підписи в дусі китайської поетики. Працювала вона концентровано. I не дозволяла, щоб в такі моменти їй щось заважало. До телефону не підходила, гарячилася, якщо її в цей момент про щось питали. Коли вона ще ходила, скільки разів бувало, дзвоню в двері — відчиняє й мовчки з пензлями біжить швидше до роботи. Я хочу розповісти, де була, — «Ні, ні, потім».
Рік вона не працювала: з 1999-го по 2000-й. Це було для неї жахливо! Здоров’я не вистачало, а енергії всередині, яка не мала виходу, багато.
Коли з’явилася думка працювати лівою рукою, я злякалася. Це була ідея сестри. Я людина обережна. Боялася, що для мами це буде потрясінням, якщо не вийде. А сестра весь час її «підштовхувала»: спробуй, спробуй. Спочатку було важко, не відразу вона вхопила цю хвилю. Але потім ліва рука стала таким же інструментом, як права. I мама знову здобула творчу свободу.
Коли вона працювала, рука в неї була в пастелі різних кольорів: зеленій, рожевій або сірій. Така здорова «робоча» рука!
— Мені здається, після ажіотажу навколо останньої виставки й недавнього випуску Яблонської в серії «Великі художники», коли співвітчизники знову для себе відкрили це ім’я — треба випускати її альбом у більш повній версії. I тематичні збірки.
— Каталог з її пастелями 2003—2005 років люди дуже добре розкуповують. Видно, що в них є потреба в творчості мами. Я спостерігаю за відвідувачами виставки й бачу, як їхні стурбовані обличчя за хвилину розгладжуються й починають світитися. Отже, їм передається її світло.
А щодо нового альбому — у нас уже йдуть переговори з державним видавництвом «Мистецтво». I ще один приватний видавець готовий друкувати. Знову ж великий інтерес з боку китайців, особливо до її останніх речей. Вони цінують красу лінії, красу штриха! Тож я думаю, що загалом зараз інтерес до творчості мами знову набирає силу!
