Ясне, весняне сонячне світло вихоплює святкові кольори з навколишньої дійсності, — не кричущі, в них немає нічого істеричного, вони — сильні та ніжні. Сонячне світло, яке плещеться — головна складова робіт Тетяни Яблонської. Воно — основа. Вона магічно відчувала його присутність і вміла керувати ним на своїх картинах. Це сонячна енергія била водограєм зсередини її численних персонажів, грала на їх рум’янцях, світилася завзяттям у їхніх очах.
З роками червоно-жовто-блакитні кольори на полотнах Яблонської переходили в синьо-зелені (якою стає природа в похмурий літній день). Потім — у золотаво-бежово-сірі. Все її довге життя (1917—2002) на її полотнах, здається, проходить як один дуже довгий день, де від полуденної спеки, через сотні відтінків і настроїв поступово наступає камерний, затишний захід, який переходить у ніч. На її пізніх пастелях навіть з’явився рідкий гість — місяць. Наче лише зараз він був випадково виявлений.
Цей останній період її творчості викликає особливо проникливий настрій. Все та ж сонячна енергія, що й на знаменитому «Хлібі»(1949), але тільки вона більше сама по собі, як самостійна сила. Її присутність робить розмитими контури предметів, кольорів, птахів. Вони всі нібито «клубочаться», перебуваючи трошки «в підвішеному стані».
Якщо раніше з картин Яблонської ця сонячна енергія обрушувалася водоспадом, немов кримське сонце, то тепер вона перетворилася на спокійну заводь, звідки тихим струмочком переливається в серця. На її пізніх пастелях сонячна пелена бережно, немов напівпрозорий обгортковий папір — ялинкові іграшки, закутує предмети, додаючи їм таємничості, величі і краси.
З дочкою Тетяни Яблонської — Гаяне Атаян та її внучкою Iрою ми заворожено розглядаємо в майстерні пастель їх великої родички, де зображена просто склянка з квіткою.
I все в ній — все!
Вона — як японська мініатюра або китайська поетика, де проста, але точна метафора — і є закінчена філософська формула.
Від західного реалізму (який у Яблонської завжди був гранично імпресіоністичний і радісно-емоційний, тому радянські ідеологи, не турбуючись, відносили її творчість до «соцреалізму») через декоративізм (народна манера, в якій звичайно міститься багато символів), вона прийшла до східної поезії малюнка, де все начебто найбільш реалістичне і все — метафора. Як геніальний майстер, вона з’єднала в собі Захід і Схід. Тому не дивно, наприклад, що великий інтерес викликає зараз її творчість у Китаї.
— Я чомусь дуже люблю цю картину, — сказала Гаяне, показуючи на одну з пастелей матері, де на вечірніх деревах виблискувала безліч золотинок західного сонця. Це було схоже на розкішну східну тканину, вигаптувану золотом.
— Бо, по суті, це ваш портрет, — нахабно сказав я, уважно розглянувши відкрите, красиве східне обличчя Гаяне. Вона засміялася:
— Можливо.
— А це мій, — сказала Iра і показала свій реальний портрет (пензля бабусі), де вона, ще будучи підлітком, сидить із заплющеними очима в навушниках.
— Картина 1997 року, називається — «Pink Floyd».
Настала моя черга дивуватися. Якраз учора я насолоджувався диском Девіда Гілмора, що вийшов у березні до 60-річчя соліста і гітариста великої англійської рок-групи. Там органічно присутні і ситар, і джазова труба.
— Значить, саме пінк-флойдівська музика звучала у вас в навушниках. Не бабуся ж захоплювалася роком? Вона, просто чуйно вловила «момент занурення».
— Так, — засміялася Iра, — а назву групи я сама їй на папірці написала.
Я б додав, що останні роботи Тетяни Нилівни дуже близькі, до того поглибленого стану, який викликає «Pink Floyd».
Ось такі в житті бувають переплетення!
Але як до нашого побуту вдираються вибори, так само велика політика безцеремонно входить у життя і великих діячів культури.
Останнім часом ім’я Тетяни Яблонської знову активно стало обговорюватися з двох причин. По-перше (на жаль) — через скандал, пов’язаний із фальшивками її робіт на одній із виставок у Російському музеї. I по-друге (на щастя), коли вийшов її альбом у серії «Великие художники» (до речі, єдиний випуск із 130, присвячений жінці) і співвітчизники змогли знову відкрити для себе творчість геніального майстра, оскільки після 1991 року влада не дуже часто її згадувала. А 1992 року постійно діючу експозицію в Національному музеї українського мистецтва прибрали в запасники (в Третьяковці її картини висять, нікому не заважають).
Хоча 2002 року «верхи» несподівано «прокинулися» і тогочасний Президент Леонід Кучма — навіть особисто приїхав до Яблонської додому, щоб вручити орден Героя України. Що викликало чималий переполох. Ця історія (з масою комічних подробиць) є однією із улюблених родинних оповідок. Проте, ні нагороди, ні регалії (три Держпремії, звання академіка і Народного художника) — не змогли захистити її 2004 року від чиновницького свавілля, яке було влаштоване щодо майстра надзвичайно завзятими «цінителями мистецтва».
Тому інтерв’ю з Гаяне тематично поділяється на дві частини: першу під умовною назвою «Митець і влада» (комедійний трилер) — ви бачите перед собою, а друга — «Творчі метаморфози Тетяни Яблонської» (психологічне дослідження) — вийде наступної п’ятниці.
ВИСОКИЙ ВIЗИТ
— Розкажіть про легендарне нагородження Тетяни Яблонської орденом Героя України Леонідом Кучмою.
— Мамі дали це звання 2001 го,але Кучма до нас добрався через рік. Мама погано себе почувала, для неї це був великий стрес. Річ у тім, що цей орден Президент зобов’язаний вручати особисто. Однак мама з 1999-го — не ходила. Тому Президент повинен був прибути власною персоною.
Почалося все з малярів. Дивлюся — жінка з роззлюченням фарбує парадне. Говорю: «Чого це ви раптом? Стільки часу не було ремонту?» Вона: «До якоїсь бабусі Кучма повинен приїхати!» Мені все стало ясно.
До нас з’являється сам начальник жеку. Я навіть злякалася — чи не виселяють? Пригадую, де паспорт? Реакція нормальної радянської людини. Начальник діловито спитав: чи добре працюють крани? А у нас із сантехнікою були проблеми, які довго не вирішувалися. Прислали відмінного тверезого слюсаря, він за тиждень усунув неполадки.
Кучмою нас лякали цілий місяць: приїде — не приїде. Ми ретельно в помешканні приберемо — знову не приїхав. А в провулку щосили йде підготовка. Пригнали цілу бригаду двірників. Потім у мене з’явилося відчуття, що квартира проглядається. Ми — на третьому поверсі. Якось я бачу, на рівні вікон дядько в люльці обрізає гілки. Засмикую штори, везу маму на кухню. Дивлюся — і там дядько в люльці. Та що ж таке!
Кульмінацією стало, коли одного разу з боку балкона я почула звуки кувалди. Балкон взимку був заклеєний, а ці робітники добралися до нашого ящика для квітів, який, до речі, мама неодноразово зображувала на своїх роботах.
Мені іноді сниться страшний сон, що я у вікні бачу якусь фігуру. Зрозуміло, що у нас на третьому поверсі це виключено. А тут раптом абсолютно в реальності я спостерігаю подібне. Для мене це стало одним із реалізованих кошмарів! Щось піднялося до балкона і прийнялося з гуркотом збивати ящик. Він був старий, обідраний, гнилий, але дуже мальовничий. Ймовірно, що вони вирішили, що траєкторія руху Кучми небезпечно проходить під ним.
Я вискочила, як фурія і закричала: «Я Кучмі наскаржуся!» Робітники злякалися. Вони не зрозуміли, що це те саме помешкання, яке має намір ушанувати своєю присутністю глава держави, і швиденько ретирувалися. Знищили половину ящика, а половина залишилася.
Потім поставили кодовий замок на під’їзд. Але код нікому не сказали. Бідні сусіди не могли ввійти. Довелося замок збити. У всьому провулку сховали сміттєві контейнери, начебто сміття тут не буває.
А скільки охорони, ці дармоїди! Скрізь вони ходили зі своїми переговорними пристроями: «Васю, гаразд?»
Потім провели розвідку в квартирі. Намітили маршрут. Прораховували кожен крок: куди ви його поведете? Добре, що собак не приводили. У музей перед приїздом Литвина на персональну виставку мами — собак привозили. Спочатку собаки, потім — Литвин. А у нас ось ці — «гуманоїди».
Побачили підкову над дверима — зняти. Кажу: «Вона 20 років протрималася, чого їй падати?» — «А раптом...»
Всі наші бабки вишикувалися біля під’їзду в урочисту процесію. Сусідів не пускали. Якщо людина хотіла покурити — потерпить. Прибув кортеж із декількох машин. Охоронці постійно носилися між ними якоюсь складною траєкторією.
Сам візит зайняв хвилин п’ять- сім. Для мене був шокуючий момент, коли я вийшла в іншу кімнату за запрошенням на виставку, відразу за спиною почула шепіт: куди це вона? Загалом пережили ми багато! Не стільки через самого Кучму, скільки через страх його очікування.
— Руки він не мив у відремонтованій ванні?
— I душ не приймав! Але крани, слава Богу, досі працюють.
— Пам’ятаю жарт Задорнова з «Листа вдячних мешканців Михайлу Горбачову» — «Велике спасибі за візит! Шляхом вашого проходження всі будинки з боку вулиць пофарбували, але так старалися, що зафарбували разом із вікнами».
— Так сусіди досі дякують.
— Ось воно — реальне зіткнення політики і культури.
ЯРМАРОК МАРНОСЛАВСТВА: ЯРМАРОК — ФАЛЬШИВИЙ, МАРНОСЛАВСТВО — СПРАВЖНЄ
— Зіткнення з політикою — це інша історія. З одним, скажімо так, Вельможею. Вона точно в жанрі фейлетону чи детектива.
— А як ви дізналися про ту нещасливу виставку 2004-го року?
— Випадково. У день відкриття мені показали товстенний каталог. Причому показали мистецтвознавці, які одразу засумнівалися в автентичності робіт мами. У принципі, там виявилися роботи й інших корифеїв (виставка була збірна, «з приватних колекцій»). Було пізно не реагувати — в курсі безліч людей. Я стала телефонувати до цiєї галереї, яка органiзувала виставку, до музею: «Зніміть, скасуйте!» У відповідь: «Ви ж розумієте, які там будуть люди!» У принципі, хто стоїть за цією виставкою, і не приховувалося: фотографія Вельможі (чиновники це люблять) — була на першій сторінці.
За іронією долі в тому ж Російському музеї (буквально перед цією скандальною) була чудово проведена персональна виставка пізніх маминих робіт. Це була остання її прижиттєва експозиція. Я їм була дуже вдячна, ми розлучилися в кращих почуттях.
I ось це випробування. Я прийшла, стою на ґанку, в будівлю не пускають, вхід тільки за запрошеннями. Чекають на високих гостей: їдуть — не їдуть? Міліція заворушилася, під’їжджають машини, і всі ці музейні дами повертаються до мене спинами й віддаляються. Для мене це була кульмінація! Я в цей момент зрозуміла більше, ніж за все прожите життя.
— Про владу?
— Про зраду. Адже ті ж мистецтвознавці, які щиро любили маму — так вчинили.
Коли я вже проникла всередину (мене провели за одним із запрошень, оскільки воно було на двох), я відчула, що є джерелом напруження. На мене перелякано поглядали групки музейних працівників.
Пані і панове, що вважають себе колекціонерами — окрема тема. Як вони один перед одним чваняться, який «ярмарок марнославства»! Важко співвіднести цих людей з мистецтвом.
Але мені більше була цікава реакція співпрацівників, вони пошепки: «Нічого не говоріть, ви хоч би дізнайтеся, кому належать ці роботи!» — «А яка різниця: фальшивки є фальшивки». Власник, між іншим, також повинен бути зацікавлений у тому, щоб його вводили в оману.
Кажу директорові музею: «Може, оголосити все-таки?» — «Тільки не сьогодні, — сказала вона, — сьогодні свято. Нехай люди думають, що вони купили добрі речі. Не будемо їм псувати настрій». Так, думаю, весело!
Але я просто стала під цими злощасними картинами і всім, хто проходить повз, стала говорити, що це фальшивки. Там було маса народу. I старання не пройшли даремно: наступного дня їх зняли. Були три такi картини, а четверта — авторська, але зіпсована реставратором.
— «Хліб-2», «модернізований», з комбайном «Нива»?
— (Сміється). А ви знаєте, скільки ми бачили картин, написаних слідами «Хліба»: збирання буряку, капусти, картоплі та інших овочів у виконанні інших художників під прізвищем Яблонська.
— Яблонська стала головною відповідальною за збір урожаю?!
— Картиною «Хліб» вона задала тон: радянські художники стали тиражувати варіації на цей сюжет! Під її прізвищем чи під своїм, якщо був талант. Комерційний прийом!
З «Хлібом» також був вартий уваги випадок. Телефонує один колекціонер: «Мені пропонують купити картину «Хліб». — «Почекайте, — говорю, — один «Хліб» — в Третьяковці, інший — повторення — в Національному музеї українського мистецтва. Більше «Хліба» немає». — «А це, говорить, — ескіз». — «Який ескіз? Якби такий і був, навряд чи він був би в приватних руках». Коротше, приносить. Виявляється це — копія невеликого розміру.
У радянський час був такий копіювальний цех (з «виробництва» витворів мистецтва для сільських клубів, райрад). Робили добротно! Тямущі майстри. I цей з тієї серії — «хлібець» такий. Проте, подібні твори вставляють в дорогі рами і намагаються продати.
— Скільки ця копія коштувала?
— Я не цікавилася.
— А скільки може коштувати реальна картина Яблонської?
— Нещодавно, мамину роботу 1954 року було продано на аукціоні «Сотбіс» за 79 тисяч доларів. Підозрюю, що ця робота, яка там опинилася, була з державних джерел, з якого-небудь провінційного музею. Це пов’язано з переділом власності вже в пострадянську пору.
— Чим закінчилася та «виставкова» історія?
— Поки що нічим — чекаємо на суд. Той каталог — спроба легалізації фальшивок. Одна з версій протилежної сторони свідчила, що Яблонська внаслідок свого похилого віку сама вже не пам’ятає, що написала. Мати не пам’ятає, а дочка — нічого не розуміє. Я людина не агресивна, але вони в мені розбудили демона.
— Є хоч якийсь позитивний результат того скандалу?
— Підробки Яблонської зникли! Поки що, принаймні. Оскільки ті, хто займається подібними речами, знають: матимуть справу з мною! I, очевидно, таким бажанням не горять.
P.S. Шанувальникам Яблонської нагадую, що виставка її пастелей триватиме в Національномумузеї українського мистецтва до9 квітня. I можете бути впевнені:там все — оригінали!)
