Учасники міжнародного наукового симпозіуму «Леся Українка: доля, культура, епоха», який відбувся в Луцьку, підтримали пропозицію троюрідного племінника поетеси Роберто Гааба зробити на Волині своєрідний пантеон цієї славнозвісної родини.
Без сумніву, приїзд зі Швейцарії власника адвокатської контори з міста Лозанна Роберто Гааба став найголовнішою подією міжнародного симпозіуму. Як зазначив сам гість, з великого роду Драгоманових-Косачів у світі вже нема нікого з їхніх нащадків, хто б носив ці прізвища. І сам він виростав у родині, в якій, на жаль, не плекали українських традицій, а розмовляли італійською, бо мешкали в цій країні. Україна ж видавалася надто далекою і недружньою. Його мати — племінницю Лесі Українки, доньку її рідної сестри Оксани, теж звали Оксаною (Леся ласкаво називала її Оксанулькою). Про Україну, про знамениту, як виявилося згодом, родичку Роберто у дитячі та юнацькі роки знав дуже мало. Він і сприймав її не як відому поетесу, а як хвору жінку з великою волею до життя...
І лише по смерті матері, зайшовши в її кімнату, був вражений великою кількістю книг, написаних кирилицею. Досконало володіючи італійською, німецькою, англійською і французькою, знаючи латинь, він почав шукати корені свого слов’янського походження й вивчати... російську мову. Бо тоді вважав, на жаль, що це те саме, що й українська... Проте кореспонденту «Дня» пан Гааб уже похвалився, що нині читає твори своєї знаменитої родички в оригіналі і майже все розуміє.
Троюрідного племінника Лесі Українки на міжнародний симпозіум, присвячений 140-річчю від дня народження Лесі Українки і 100-річчю написання драми «Лісова пісня», запросили не лише через його належність до родини Драгоманових-Косачів. Хоча, звісно, чисто по-людськи цікаво поспілкуватися з людиною, яка для багатьох знавців генеалогічного дерева цих родин є яскравим представником роду навіть зовні. Вірі Комзюк, завідувачеві меморіального музею Лесі Українки у Колодяжному, схожість пана Гааба з Косачами вбачається насамперед у його очах і статурі. Через 10 років після свого першого приїзду в Україну 2001 року Роберто Гааб уже є визнаним знавцем генеалогії Драгоманових-Косачів. Він розшукав багатьох їхніх нащадків, які нині розкидані по всьому світу. Як пише відома дослідниця Лесиної спадщини Тамара Скрипка, «завдяки цим контактам відкрилися нові невідомі архівні матеріали та біографічні факти найближчого сімейного оточення Лесі Українки». На Волині ж він уже втретє. Перший раз у Колодяжному побував у травні 2002 року. На моє запитання, які пережив відчуття, ступаючи на подвір’я родинного маєтку Косачів, чи сприйняв його лише як цікавий музейний об’єкт, чи щось защеміло у серці, щиро відповів:
— Я не хочу робити ліричних відступів, але коли відвідую Колодяжне чи музей Лесі Українки у Києві і вдивляюся у родинні фотографії, доторкаюся до родинних реліквій, мені завжди здається, що тіні моїх предків тішаться, що я цікавлюся ними.
Міжнародний симпозіум «Леся Українка: доля, культура, епоха» організували й Міністерство освіти і культури України, Волинська облдержадміністрація, Інститут літератури ім. Тараса Шевченка НАН України, але найбільше навантаження лягло на Волинський національний університет ім. Лесі Українки та науково-дослідний інститут Лесі Українки при ньому. Ректор ВНУ професор Ігор Коцан вручив Роберто Гаабу щойно видану університетським видавництвом книгу з драмою «Лісова пісня», підготовлену університетськими лесезнавцями за першодруком 1914 року. Твір видано й українською, й англійською мовою. На базі відпочинку університету на озері Світязь відбулися і засідання круглих столів. На міжнародний симпозіум було подано до сотні заявок науковців з усієї України, Росії, Італії й Польщі. Як зазначають і завідувач колодяжненського музею Віра Комзюк, і вчений секретар НДІ ім. Лесі Українки Сергій Романов, особливу зацікавленість науковців викликала розробка на тему: «Академічне видання творів Лесі Українки: цифровий чи друкований формат?» Микола Жарких, який веде в Інтернеті сайт про життя і діяльність Лесі Українки, зумів зацікавити своїм проектом уже багатьох користувачів всесвітнього павутиння, а отже, у цього напрямку популяризації творів Лесі є перспектива. Сергій Романов каже, що НДІ ім. Лесі Українки також нагромадив цікаві матеріали для видання персональної енциклопедії Лесі Українки, проте для цієї грандіозної роботи ще потрібне й більше фінансування.
Міжнародному симпозіуму передували дві цікаві події. У Волинському академічному обласному муздрамтеатрі відкрилася виставка «Образи «Лісової пісні» у графіці українських художників». Експонували і графіку з музею Лесі Українки Волинського національного університету. Відбулася презентація нової книги Івана Драча, почесного професора ВНУ, «Криниця для спраглих». Присутнім імпонувала його ідея створити на базі ВНУ театр Лесі Українки і ставити там тільки драматичні твори патронеси вишу. Адже для більшості Леся Українка відома у кращому разі «Лісовою піснею». Навіть на усеукраїнському фестивалі її вистав, котрий закінчився нещодавно в Луцьку, було показано аж дев’ять інтерпретацій цієї драми. Тим часом драматургія нашої славної землячки набагато більша, глибша і ще потребує свого прочитання й усвідомлення. З розумінням сприйняли учасники симпозіуму й давнє бажання Роберто Гааба (й зафіксували його у резолюції заходу) про перепоховання праху найближчих родичів Лесі Українки у Колодяжному. Його мати, сестра Лесі, похована в Празі, тітки Ольга й Ізидора — у Німеччині та США відповідно. Власне, якщо буде на те воля держави і воля представників родин Драгоманових-Косачів, то ідея може втілитися у життя. І тоді Україна та Волинь отримали б пантеон, який би всім сущим на цій землі додавав тих відчуттів, про які говорили і Роберто Гааб, і Сергій Романов. Відчуттів, звідки ми, яка наша історія, наше коріння. Бо й нинішні музеї родини Косачів — у Колодяжному, драми «Лісова пісня» — в урочищі Нечимне, де побували на екскурсіях учасники міжнародного симпозіуму, підтвердили цю думку. Чимало присутніх науковців, які написали про Лесю Українку та її рід багато статей і книг, які, здавалося, усе про неї знали, у меморіальних місцях справді відчули, що тут і досі живе дух цих великих людей.
