Проблема дотримання прав людини — одна з найгостріших у світі. Це відмітили учасники міжнародної конференції «Сучасні виклики правам і свободам людини», яка нещодавно відбулася в Києві і була присвячена 60-й річниці Загальної декларації про права людини та 10-річчю створення в Україні інституції омбудсмана — Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України. Про глобальність проблеми говорить лише один факт: захист прав людей у світі зібралися обговорити омбудсмани країн-членів Євросоюзу та близького зарубіжжя, Азії, Африки та Латинської Америки, а також відомі правозахисники з понад 50 країн світу.
Розмежування в соціально-економічному розвиткові всередині країн та між державами, багатомільйонні міграційні потоки, прояви расизму і нетерпимості, подвійні стандарти відносно дотримання прав людини, війни та озброєні конфлікти, загострене питання міжнародного тероризму — це ключові проблеми, з якими стикаються більшість країн світу. І вони ставлять під питання головне право людини — право на життя. Багато з перелічених проблем нині турбують Україну: деякі нам, на щастя, незнайомі, а деякі лише недавно з’явилися. Про те, чим наразі найбільше переймається інституція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і чого вдалося досягти за 10 років діяльності, «Дню» розповіла омбудсман Ніна КАРПАЧОВА.
— Ніно Іванівно, з чим виступила Україна перед представниками стількох країн? Як ми виглядаємо у сфері захисту прав в порівнянні з іншими державами?
— Це був підсумок 10 років нашої роботи — з тих пір, як в Україні вперше в історії було створено конституційну інституцію уповноваженого з прав людини. Усі ці 10 років ми жодного разу не робили таких підсумків. Тож на конференції «Сучасні виклики правам і свободам людини», беручи до уваги коло учасників, які приїхали в Україну, ми привернули їхню увагу до тих демократичних кроків, як нині ми робимо. Також ми збиралися, щоб розробити спільний план дій щодо подолання тих загроз та викликів, з якими стикаються люди всієї планети.
Вважаю, що головним викликом сучасності є проблема бідності. Попри всі державні програми подолання бідності, ми не можемо констатувати, що маємо прогрес на цьому шляху. Адже досі кожен четвертий громадянин нашої держави належить до категорії бідних громадян. Ця проблематика торкається всього світу: майнове розшарування, як всередині країни, так і між країнами на бідних і багатих набирає все більше обертів. Пов’язане це, на мою думку, із проблемами, які є світовими. Це питання недостатньості харчування, питної води, проблема рівних доступів до ресурсів. За великим рахунком світ не подолав цю проблему — через подвійне ставлення до неї. Крім того, на розвиток усього світового суспільства глобалізація має як позитивний, так і негативний вплив. На превеликий жаль, транснаціональні корпорації, які діють у світі та зайшли на територію України, майже не несуть відповідальності за стан дотримання прав і свобод людини. Це — новий виклик сучасності.
— Якщо підводити підсумок роботи інституції омбудсмана в Україні, які позитивні зрушення ви можете назвати?
— Найголовніше для чого створювалася наша інституція — зробити так, щоб голос простої людини було почуто. Щоби масові та систематичні порушення прав людини, які досі мають, на превеликий жаль, місце в Україні, були подолані. Немає в світі країни, де б не порушувалися права, але проблема полягає в тім, що у нас досі спостерігається систематичне і масове порушення прав і свобод у деяких напрямках. Зокрема, ми маємо певний прогрес на дотриманні прав і свобод політичних, свободи слова і права на інформацію. З іншого боку ми майже не просунулися з точки зору поваги соціально-економічних прав людини. Якщо брати дані ООН, то людини, яка отримує менше трьох доларів на добу, вважається бідною. У багатьох країнах світу це — менше долара на добу...
Ми не змогли реалізувати політику, яка б відповідала очікуванням наших громадян і вони почали виїжджати. За ці роки від 5 до 7 мільйонів українців виїхали на заробітки за кордон. 2003 році я представили Верховній Раді спеціальну доповідь — єдину моніторинову доповідь в світі — щодо дотримання прав наших співвітчизників а кордоном. Нині країни члени ЄС в найближчі 25 років потребуватимуть 135 мільйонів робочих рук. Якщо їх не буде, то їхні економіки не витримають навантажень. Для України це означає, що наші громадяни, які є в статусі трудових мігрантів, будуть більш агресивно різними програмами залучатися до роботи в країни євроспільноти. А наші родини, літні люди будуть залишатися на одинці, бо ми не створили високий рівень зарплат. І про що недавно була моя розмова з прем’єр-міністром пані Юлією Тимошенко — що ми не повернули людей із заробітків, бо не створили 5 мільйонів робочих місць. На конференції виступала Верховний комісар з питань міграції в Португалії Розарія Фармхаус — країни, яка має найбільш сприятливий режим для українських трудових мігрантів. Українців там шанують за працездатність, духовність і освітній рівень. Вона розповіла, що в її країні роботодавці зацікавлені віддати перевагу українцям перед, наприклад, африканцями. Але як тільки Іспанія підняла утричі зарплату по відношенні до Португалії, українці, які не було пов’язані в Португалії кредитами на житло, чи навчання, почали виїжджати до Іспанії Тому головна проблема — всередині нашої країни. Потрібно об’єднати зусилля всіх політичних сил, всіх гілок влади і громадськості аби створити в Україні сприятливі соціально-економічні умови, які б давали можливість не тільки виживати, але й розвивати малий і середній бізнес.
— Як можна змінити ситуацію?
— Вважаю, що питання виплат трудових заощаджень — це питання тієї держави, яка була зруйнована, а не наші. Але нинішнє завдання урядових структур — мінімізувати інфляційні процеси. Друга складова: ми маємо створити обіцяні 5 мільйонів робочих місць, щоб повернути трудових мігрантів. Адже здебільшого наші громадяни бажають повернутися в Україні. Потрібно створювати захисні механізми для родин, які залишаються в Україні, і для тих, які виїхали з дітьми. Адже трудовий стаж нашим громадянам які, скажімо, працювали тривалий час в Іспанії, Греції, їм не буде зарахований. Під час конференції нам вдалося підписати три унікальні угоди з трьома моїми колегами — з Португалії, Іспанії та Франції. Це двохсторонні угоди про взаємний захист громадян наших країн. Насамперед це говорить про довіру до України й, зокрема, до її інституту омбудсмана. Це — конкретний прорив, який означає, що якщо наші громадяни, які перебувають на території цих країн, звернуться до мого колеги, коли будуть порушені їхні права, він буде зобов’язаний надати їм таку ж допомогу, як і французам. Так само — в Іспанії та Португалії, і в Україні. Йдеться про велику кількість людей: в Іспанії — понад 300 тисяч українців (це офіційно, а насправді — набагато більше), в Португалії офіційно — 120 тисяч, у Франції (лише в Парижі та окрузі) — понад 5 тисяч, в Італії — майже мільйон, у Росії — майже три мільйони. До речі, я порушила питання внесення змін в українське законодавство, що пенсію людям, які працюють за кордоном, треба зараховувати. Над цим має попрацювати МЗС України. Адже фактично майже 4 мільярди доларів наші громадяни щорічно повертають в Україну. Це — понад 2% держбюджету України. Треба поцінувати рабську працю українців за кордоном і зробити все, щоб вони повернулися. Бо через це відбувається торгівля людьми, різні кримінальні злочини (торгівля наркотиками та зброєю) і в подібне втягуються наші громадяни. Це — комплексне питання, вирішувати яке слід багатьом структурам як всередині держави, так і між країнами.
Аби вирішувати ці питання, за поданням омбудсмана була ратифікована Конвенція по транснаціональній злочинності (по торгівлі людьми). Як депутат 1994—1998 років я була автором закону про зміни до Кримінального кодексу України, в яких яких встановили кримінальну відповідальність за торгівлю людьми. Ми були першими в Європі, які це зробили. Потім ми імплеменували низку законів ООН по работоргівлі, а з метою запобігання торгівлі людьми, в 1999 році при омбудсмані України було створена національну координаційну раду. За її участі було прийнято дві комплексні державні програми щодо протидії торгівлі людьми. Пізніше ми ратифікували Палермську конвенцію. Тож Україна зробила багато цивілізаційних кроків, не пасучи задніх. Нині я порушали питання ратифікації Конвенції про права інвалідів, бо це — 2,5 мільйона людей. Ще одне важливе питання — ксенофобія. Торік в Україні сталося 22 вбивства на расовому грунті. Я звернулася нині до СБУ та МВС України, щоб вони приділи увагу захисту прав іноземців, щоб ми не демонстрували подвійні стандарти: Україна, яка поважає права і свободи іноземних громадян, яка хоче бути цивілізованою державою, має шанобливо ставитися до всіх.
— На вашу думку, наскільки за ці 10 років українці навчилися відстоювати свої права, що їм в цьому допомагає і що заважає? Яка роль в цьому інституту омбудсмана?
— Те, що наші громадяни почали так активно звертатися за захистом своїх порушених прав саме до Європейського Cуду з прав людини, говорить про їхню обізнаність з механізмами захисту прав не тільки на національному рівні, а й міжнародному. Україна увійшла в першу п’ятірку країн, громадяни яких звертаються за захистом. Це означає, що правова культура і свідомість наших громадян серйозним чином розширилася і можливості — теж . З іншого боку це означає, що масове порушення прав людини поки що не подолане, що погано працює національна система судового захисту прав людини. Головна ланка по захисту прав людини в будь-якій країні світу — судова. Я наголошувала на конференції і мене підтримують правозахисні організації, що в Україні майже не розпочалася реформа судової системи. Суди працюють не тільки по-старому — деякі судді настільки зневажають права людини — і я це можу засвідчити, як член вищої кваліфікаційної комісії суддів України, — що ми вже розглядаємо персональні справи суддів, які порушують свою присягу. По одному з таких суддів, я, як омбудсман, з усіма можливостями, включилася в справу судді Безвуляка по Євпаторії, який брутальним чином нехтував правами громадян. Я декілька років витратила, щоб людину, по якій було прийнято рішення і Вищою радою юстиції, і навіть парламент звільнив його з посади, а він почав оскаржувати рішення парламенту в Печерському суді, все ж звільнили. Є й інші подібні випадки... Тому дуже є відчутною проблема клановості в різних структурах влади — і в політиці, і в судовій гілці влади, і в бізнесі. Поки що еліти як бізнесова, так і політична, не навчилася працювати за правилами, які б поважали права і свободи людини. До того ж транснаціональні корпорації мають нести відповідальність за дотримання прав і свобод громадян, але вони поки що цього не демонструють: міра їхньої відповідальності, в порівнянні з державою, нині є нижчою. Наступне. Скажімо, адміністративна юстицію тільки почала робити перші кроки, і її почали знищувати, ювенальну юстицію, яку ми вже багато років прагнемо мати, ми заговорили... Безумовно, кругова порука між правоохоронцями і представниками судової гілки влади має місце. Шановний комісар Ради Європи з прав захисту людини пан Томас Хаммарберг закликає нас допомагати імплементувати і реалізовувати рішення Європейського Cуду з прав людини. Тобто, справа дійшла до того, що в деяких країнах почали не виконувати рішення Європейського Cуду. Є брак механізмів із реалізації рішень цього суду. Саме тому я піднімаю питання створення в регіонах України регіональних представництв, принаймні, на рівні областей. Але губернатори захотіли впливати на процес призначення цих людей. Я ж думаю, що «кишенькових» представників не може бути — вони мають бути незалежними.
