Головне протиріччя в житті Київського театру маріонеток — від невідповідності камерного, майже по-домашньому затишного простору і статусу творців сценічних сенсацій. Кожна нова вистава Маріонеток стає подією. А «Вишневий сад», випущений трохи більше двох років тому — і сьогодні залишається чи не кращою інтерпретацією драматургії Чехова на київській сцені. Автори вистави віртуозно виконали майже невирішуване завдання — передали найскладнішу чеховську п’єсу мовою ляльок, яка вважається несерйозною, «дитячою». Всі, хто бачив цю постановку, напевно пам’ятають чарівливу, істинно ліричну атмосферу, що пронизує буквально кожний момент, кожну частинку простору маленького «Саду». Чималу увагу привернула й нова робота — «Дім, який побудував Свіфт» за однойменною п’єсою Григорія Горіна.
Одним словом, необхідність бесіди з керівником театру Михайлом Яремчуком назріла вже давно.
— З чого ви починали?
— У дитинстві вчився танцю. Але в 1976 році я прийшов у студію при Київському театрі ляльок. Закінчити не судилося, — пішов у армію, а коли повернувся, студія припинила існування. З 1979 року працював у різних театрах ляльок — і бутафором, і художником, і актором, і режисером. У 1989 році ризикнув організувати свій Театр маріонеток, аналогів якому в нас не було. Перша ж вистава, «Був собі дід» з українського фольклору, принесла успіх, ми об’їздили майже всю Європу, побували в Мексиці, отримали багато призів. А приміщення, в якому ми знаходимося зараз, у нас із 1993 року, все, що тут є, зроблено нашими руками. З самого початку, коли я організовував театр, у мене стояло завдання — не скотитися у сферу обслуговування, в те, чим займалися театри ляльок у всьому СРСР… Хотілося вести серйозний діалог з публікою. Тому я завжди брав матеріал, доступний дітям, але й цікавий для дорослих. Зараз почали випускати вистави для дорослих, де є можливість пошуку метафори, обов’язково присутньої в цьому жанрі. У планах — постановки для дуже маленьких дітей, 3-3,5 років, чим ми досі не займалися. Мені б хотілося пошукати сценічну мову, щоб похід до театру для цих дітей був цікавим.
— Яке завдання вам насамперед доводилося вирішувати?
— Створення трупи, що непросто. Фахівців потрібної кваліфікації у нас не готують. Мої колеги — випускники Харківського інституту мистецтв, факультету театру ляльок, але їхній рівень недостатній, щоб виконувати завдання, які я ставлю перед театром. Потрібні роки, щоб людина змогла пристосуватися, навчитися чомусь. Не всі можуть витримати те навантаження, яке тут доводиться виконувати. Крім того, заробити хоча б на утримання приміщення і зарплату акторам, випуск нових вистав — практично нереально, а держава дає копійки. Але то не тема розмови. Я ніколи не любив плакатися. Ми займаємося своєю справою. Виїжджаємо дуже часто, нещодавно повернулися з Іспанії, зараз їдемо до Швеції, у травні — до Франції і у червні на святкування 300-річчя Петербурга на фестиваль «Кук- арт» — з «Вишневим садом». Театр достатньо представлений за кордоном. В Україні — менше, тому що у нас немає культури такого театру.
— Якщо говорити про культуру маріонеток — був же у нас вертеп…
— Ну, коли він був. У нас намагаються його ставити — але це жалюгідне видовище.
— А ви не пробували дати зразок?
— Не пробував і не збираюся. Дуже багато його скрізь. У будь-якому випадку завдання, які ставив перед собою вертеп і які ставлю я — абсолютно різні. Я дуже багато цікавився фольклором, знаю його, але не вважаю, що можу щось сказати вертепом. Показувати вистави на Різдво не збираюсь, а зробити з цього спектакль — маса спроб уже була, і нічого гарного не вийшло. Форма, й тільки.
— Тобто ви взагалі намагаєтесь не торкатися традицій маріонеткового театру — досить багатих і на Заході, і на Сході…
— Не хотілося б розглядати те, чим я займаюся, з позиції видів чи жанрів. Беру матеріал, який мені цікавий. Я вмію робити ляльку-маріонетку, знаю всі тонкощі. До мене багато хто звертається за консультаціями, намагаються навіть щось замовляти, я секретів не зберігаю, але, щоб зробити таку річ, її треба відчути. Кожна лялька винаходиться заново.
— Коли ви створюєте ляльку, то як уявляєте її собі: у вигляді живої людини чи інакше?
— Не можу сказати, що щось спеціально вигадую. Я читаю матеріал, і бачу, можна здійснити це в ляльках, чи ні. Далі, поруч із лялькою на сцені є актор. Це співвідношення — лялька-актор — також дуже важливе. Кожна лялька задумується по-своєму. Ось вона раптом з’являється і все, а решта залежить від виконавця, від умов і часу, коли це робиш. Ми робимо спектаклі дуже швидко і дуже довго. «Вишневий сад» зроблений за два тижні, але ще два роки ми його не залишали, працювали без кінця, поки не виник ансамбль і спектакль не став у те русло, в якому він може бути. Те ж саме з «Домом, який побудував Свіфт». Зробили що змогли, але роботи ще непочатий край, ще треба розібратися з багатьма характерами, образами. А працювати в таких умовах дуже важко. Тому що увагу доводиться приділяти і ляльці, і техніці, і ансамблю. Плюс вести роль і голосом, і тілом. Жоден драматичний актор не справився б.
— У чому ж специфіка маріонеток, їхня відмінність від іншого театру?
— Це абсолютно інше мислення. На відміну від театру драматичного тут треба бачити виставу в цілому, треба піднятися над нею. Маріонетка дає таку можливість — ти стоїш над цим усім, бачиш цей майданчик та істот, які там рухаються. Актор лялькового театру повинен володіти таким поглядом. Маріонетки — філософський театр, театр метафори, який треба вигадувати і усвідомлювати. Людина, працюючи своїм тілом, може захопитися, тому що народжена з ним. Але тут у руках інструмент — лялька. До того ж у нас на сцені сім виконавців, немає допоміжних служб. Ці семеро оперують величезною кількістю деталей, декорацій, предметів бутафорії, ляльками, аж до того, що доводиться десь підсвічувати і підзвучувати. Цілий оркестр. І все це потрібно добре усвідомлювати, розуміти, володіти акторською технікою і бути живою людиною, нести послання залу, — одним словом, шалено складно. Нам не раз говорили на західних фестивалях, що дуже рідко можна зустріти театр, у якому так володіють і голосом, і анімацією.
— А з ким легше працювати, — з живими акторами чи з ляльками?
— Їх не можна порівнювати. Все одно люди стоять над усім. Для ляльок є своя мова, ритм, своє мізансценування. Глядачі, що сидять у залі, можуть розплакатися. Але ми підводимо їх до такого стану. Ми ж не граємо біль чи радість маленького персонажа, втіленого в ляльці. Це метафора. А той, хто сидить у залі, може накласти її на себе, уявити собі ситуацію покинутого і забутого Фірса, і вже співчувати ляльці. Просто ситуація підводиться настільки точно, що вона впливає на підсвідомість, емоційно, поза розумом. Як музика.
— Ви говорили про вміння актора керувати реальністю вистави — але ви ж керуєте акторами, виходить, вони для вас як надмаріонетки?
— Я не зовсім згодний із цим поняттям. Актор — творець персонажа, яким управляє на ниточках, та й над актором є якась вища інстанція, не режисер, — яка управляє ним. І це — не з області земного існування. Щось звідти, зверху, Бог, істина — як хочете. Бо ж всі люди чимось керовані. Ці незримі нитки існують. А ми подаємо глядачу модель — людина, яка управляє лялькою… Цей взаємозв’язок дуже цікавий. Мені не хотілося б показувати її напряму. Філіп Жанті свого часу зробив прекрасний номер, коли лялька обриває ниточки — але це зробив він, і переспівувати не варто.
— Чи часто вам доводиться бути по відношенню до своїх артистів Карабасом-Барабасом?
— Я досить суцільна натура, лідер за своєю природою, і знаю, чого хочу. Тому все роблю сам. А хто такий Карабас- Барабас? Це той, хто управляє трупою і користується усім тим, чого можна досягти. А у мене абсолютно інакше, тому що я все роблю сам, своїми руками. Якщо треба підмітати — буду підмітати. Коли робиш усе сам, то тим, хто стоїть поруч із тобою важко, вони відчувають, що не потрібні, такий комплекс у них з’являється, небажання бути в такій якості… Не всі витримують той ритм, який тут є. Однак ніхто ніким не керує, немає жорсткої системи заборон, термінів. Коли задумується спектакль, я пропоную колегам право вибору, ніхто не примушує тут сидіти. Акторам доводиться самим готувати зал і майданчик. Доплачуємо за це, як можемо, але недостатньою мірою… Взагалі, в нашому театрі будувати стосунки в залежності від оплати праці неможливо. В основі — фанатизм ставлення. Вести такий затворницький спосіб життя не кожен може. Я до цього прийшов не через обітницю усамітнення, але тому, що у мене є справа. Я сюди не відсиджуватися приходжу. А іншим, хто не впустив у себе це, важко. Хоч працюють у цьому жанрі, як правило, фанатики. Вони вже зробили вибір, плюс треба пройти цю школу.
— Виходить, ви тут формуєте артистів, вони проходять друге навчання.
— Так, і, причому, навчання, не пов’язане з ремеслом, швидше, школу життя. Йдеться про цінності, про призначення, людина задумується про те, чим займається, ким тут можна бути. Є і ті, хто влаштовується, пристосовується, але їм важко, розриваються, чим це закінчиться — не знаю. Театр — жорстока штука...
— Хотілося б поговорити про центральний на сьогодні твір вашого театру — «Вишневий сад». Чому ви вибрали саме цю, найскладнішу п’єсу Чехова?
— «Сад» — загадка Чехова. І для мене всі п’єси Чехова — один спектакль, одна історія. Але в «Саді», своїй останній п’єсі, він говорить про все одночасно. Він пише про російський устрій життя, а весь світ б’ється над цим. Якийсь код закладений, що дозволяє читати його безкінечно. Садом може бути що завгодно. Це те, що було у кожного, з чим людина живе все життя і куди не можна повернутися. Ми всі хочемо туди, в дитинство, але знаємо, що цього бути не може. І важко з цим розлучитися, і з віком все більше тягне туди, куди вже немає повернення. Це дуже боляче. Те ж і з Раневською. Вона щиро поверталася, і зустрілася абсолютно з іншим. Вона поїде до Парижа і знову там нічого не отримає. І, потім, цікаво, що це комедія. Чехов уже піднявся над усім. Він iз іронією дивився на суєту, яка відбувалася в цьому маєтку, і на все, що відбувається на планеті. Цей матеріал не вичерпав себе, мені хочеться знову і знову до нього повернутися, ще не знаю, в якій якості. Приголомшуюча річ. Якщо замислитися, — це про все і ні про що. Як саме життя. Але у виставі вийшло далеко не все.
— Чому?
— По-перше — багато людей на сцені. По-друге — досить серйозна драматургія, розрахована на дорослу аудиторію. По- третє — образ саду, мені здавалося, що потрібно його простір ще більше заповнити, але там дуже важко пересуватися акторам. Та це я знаю. А глядач виставу сприймає, не залишається байдужим. У цьому завдання виконано. Ось зараз ми повеземо його у Францію і в Петербург, не знаю, довго відмовлявся возити, навіть на Чеховський фестиваль до Москви — я не вважав, що ми готові.
— Бачу, ви жорстко до себе ставитесь…
— Дуже, і так само до колег. Не завжди вони отримують у мене компліменти. Є речі у професії, які не можна ігнорувати. Якщо від мене щось залежить, я повинен це зробити. Інакше не можна. Дуже багато халтури навколо.
— Які труднощі довелося долати при роботі над текстом Чехова?
— Абсолютно ніяких. Швидше, проблема була з акторами — привабити їх, щоб вони зрозуміли, що це не дитяча вистава, спробували дотягнутися до матеріалу. Насправді у виставі багато що не відбувається досі. Вони ще не грають другий план, не розчиняються у персонажах. Все-таки актор у моєму баченні — особистість. Нехай він буде малограмотний, але це людина, яка знає, чого хоче. І коли вона виходить на сцену, вона повинна зі своїх позицій вести діалог із публікою за допомогою чеховської п’єси. Ось і все, що потрібно. Адже тільки на сцені можна скинути все. Вдягти маску когось і через неї нести ідеї, важливі для тебе… Мені тим і цікавий театр, що я, по-моєму, в ньому нічого ще не досяг. Я навчився щось робити, але ще стільки всього повинно бути і стільки всього хочеться спробувати! Бажання вчитися — найбільший критерій, пов’язаний із театром.
— А у кого вчитися?
— У справи, у ремесла, у цього поняття театру. В тих особистостей, iз якими зустрічаєшся. Взагалі у життя. Щодня відкривати щось.
— Що, все-таки, спільного у «Саду» з маріонетками?
— Те, що я вже говорив: Чехов зумів піднятися над життям, створити його модель — так само, як це може зробити театр маріонеток, коли з висоти актора на маленькому п’ятачку розігрується модель людського світу. І ще, що важливо — там ніхто нікого не слухає, особливо в першій дії, всі говорять про своє, і нічого не відбувається. І мені здалося, що саме за допомогою ляльок, які живуть кожна своїм маленьким життям, можна це передати.
— Чехов, Горін... Чи можна стверджувати, що у вас репертуар базується виключно на російській драматургії?
— Чому? Зараз буду ставити Лорку, потім «Гамлета». Я дуже розумію український менталітет, це сидить у мені. Але так склалося, що я вчився в Росії. Я недостатньо знайомий з українською літературою. Я пробував, працював із фольклором. Але Чехов і Шекспір — письменники світу, погодьтеся.
— Вже якщо йдеться про Шекспіра, вас не переобтяжить розповісти про роботу над «Гамлетом»?
— Рано говорити, я ще не приступив до роботи. У «Гамлеті» мене захоплює та руйнівна сила, яку людина вставила в себе — і сама себе зсередини зруйнувала. Гамлет руйнує себе і тих, хто оточує його. Мене цікавить, iз чого складається людина, що таке любити, ненавидіти, бажати. Взагалі, це театр недитячий. Заявляю це серйозно як людина, яка цим уже понад 20 років займається.
— Це, напевно, глядачам важко зрозуміти...
— Нещодавно в середині вистави «Хто розбудить сонце» дитина запитала: «Мама, а де ж ляльки?» Привели дитину на ляльок, а вона не бачить те, що відбувається, як ляльковий спектакль. Маріонетки — умовність, необхідна, щоб людину витягувати на діалог. Ось у мене сину 20 років, він до театру не дуже ходить, і в дитинстві пояснював, чому: «вони там кривляються». А сюди приходив, оскільки маріонетка не кривляється. Вона робить що вона може, вона — найправдивіше, що можна придумати. Можна ще розкривати й розкривати її природу. Вона може бути ліричною, смішною, трагічною.
— А мені здається, що у ваших виставах більше всього суму.
— Може бути… А що, його мало в житті? Проти себе не підеш. Ось Чехов — бачить наше існування комічним, а всі вважають це драмою. А я якось перечитував «Ідіота» пару років тому і просто сміявся. Тому що бачив позицію самого Достоєвського, як він створює ситуації і потім викручується з них — і це було шалено смішно. Повертаючись до вашого запитання: можливо, те, в чому я зараз живу — не співвідноситься з загальним глядацьким світовідчуттям. Принаймні, в жодній виставі безвиході у мене немає. Художник не має права не залишати людині надії. Можна провести глядача через будь- які жахи, але обов’язково залишити світло, надію.
— Скажіть, а чи буваєте ви взагалі задоволені собою, дозволяєте сказати собі «Ай да Яремчук!»?
— Таке буває, на жаль, дуже рідко. Я просто досягаю якоїсь мети. Раніше був максималістом, здавалося, що все не те. Нині з віком починаю розуміти, що те, що є — це і могло бути на даному етапі. Не вийшло сьогодні — завтра вийде. Більше дошкуляє, що не завжди люди, які мене оточують, можуть зрозуміти або підхопити те, чим я займаюся. Треба довго пробиватися до людей, навіть легше до тих, хто в залі, ніж до тих, хто поряд. А сказати — «ай да я, да молодец» — не можу. Можу визнати — що так, це добре зроблено, в цьому я сильний, але я не з тих, хто буде стрибати і реагувати безпосередньо. У мене інший склад розуму, і робота, якою я займаюся, не дозволяє бути відкритим.
— Але в чомусь ви все- таки відкриті, наприклад, у хобі...
— Хобі з’являється у людей, які реалізовуються однобоко, як доповнення. У мене палітра занять настільки велика — і постановки, і актори, і ляльки, і глядачі, і організація всього, і стреси, і перемоги, і поїздки, — що шукати вихід енергії в іншому безглуздо. Людина клеїть марки, щоб створити світ, який належить тільки їй. А у мене це вже є. І подобається все, навіть якщо це хворобливо переживається. У мене стільки цих хобі!.. Фотографувати — доводиться. Малювати — можу і роблю, шити — можу й це. Можу зробити руками все. Знадобилося б вивести на подіум колекцію моделей — впорався б. А сидіти з вудочкою і дивитися на воду — немає часу.
