Парадокс військової преси, завжди, полягав у тому, що чималу попри кількість талановитих журналістів у погонах за нею всерйоз та надовго закріпився ярлик сумнозвісної «окопної правди». Банальні репортажі з полігонів та не менш примітивні замальовки про воїнів-відмінників «боевой и политической подготовки» викликали іронію не лише серед цивільних, а й, власне, серед самих військових.
Втім, на ці «витвори мистецтва» у військових мас-медіа завжди існував підвищений попит. Тому журналісти писали їх за шаблоном, не переймаючись «муками творчості», а інколи (й такі явища траплялися доволі часто) не гребували й тим, що просто переписували матеріали з підшивок старих армійських видань, змінюючи лише прізвища героїв публікацій.
А оскільки ні генералітет, ані партполіторгани (як правило, саме вони давали оцінку військовій пресі) не дуже розумілися на журналістиці, то зрозуміло, що хитрощі майстрів пера в погонах залишалися поза увагою людей при лампасах. Взагалі, ще за радянських часів військова преса чимось нагадувала вівсяну кашу, зварену на воді без солі та спецій — такий собі дієтичний продукт, яким військові журналісти зранку «підгодовували» зацікавлених саме в такому продукті сивочолих генералів.
Натомість на гострі, критичні матеріали вони реагували дуже боляче. Важко сказати чому, але військові чиновники такі матеріали сприймали виключно як намагання журналістів… заплямувати образ захисника Вітчизни в очах своїх співвітчизників. Пригадую, як ще на початку 90-х один iз генералів (до речі, в Міноборони він і досі при посаді) на прохання висловити власну думку з приводу критичних матеріалів на шпальтах військових видань зауважив: мовляв, нічого поганого немає в тому, що журналіст критикує… прапорщика, який украв зі складу кілька простирадл. «Але критикувати офіцера?.. Ну навіщо, скажи мені, ми будемо ганьбити самі себе?» Так ось запитання: чи попаде людина в «сектор обстрілу» журналістів у військових ЗМІ, залежало не стільки від ступені тяжкості вини, скільки від кількості та калібру зірок на її погонах.
Проте я був би нещирим, стверджуючи, що військові журналісти не порушували в своїх публікаціях ті проблеми, які, наче іржа, руйнували військо зсередини. Прозорими натяками, а деколи й просто відкритим текстом вони інформували вище керівництво оборонного відомства про той безлад, який панує у війську. На підтвердження цього наведу лише один приклад, а точніше, цитату з інтерв’ю, яке генерал Віктор Стрельников (тоді ще — перший заступник командувача ВПС України) дав журналу «Військо України» весною 1997 року, тобто за п’ять років до скнилівської катастрофи: «…те, що сьогодні пілоти втрачають свої професійні навички (а молоді офіцери не мають їх узагалі), не їхня вина. Це наш біль, наша біда. І вимагати навіть від першокласних льотчиків колишнього рівня майстерності неприпустимо, бо небезпечно. Тому сьогодні ми змушені спрощувати складність завдань до елементарної готовності екіпажу. Але довго так тривати не може, адже існує певний рівень, нижче якого опускатися ніхто не має права. В останні роки ми літаємо в сім- вісім разів менше, ніж того вимагають нормативні документи. Погодьтеся, сумна статистика…» Отже, ще тоді, у 97-му, Стрельников був відвертим із пресою. Він не приховував проблеми, навпаки, намагався привернути до неї увагу вищого керівництва. Але його не почули. Чи не захотіли почути?
Прикро, але ми змушені констатувати: сьогодні військові ЗМІ не є тими виданнями, які мають авторитет у суспільстві, а отже, вони не здатні впливати на свідомість мас. І це є ще одним аргументом на користь того, що військова преса потребує не косметичного ремонту (як, скажімо, зміна логотипу чи формату видання), а докорінного реформування, перетворення її з аматорської в дiйсно професійну.
Ні, я не обмовився, назвавши військову пресу аматорською. Адже сьогодні профпридатність журналіста в погонах, а отже, право працювати в центральних друкованих виданнях визначає не стільки його фаховий рівень, скільки такі фактори, як наявність академічної освіти чи, скажімо, житла в Києві. Тобто ймовірність того, що справді талановитий військовий журналіст, але без «корочки» та київської прописки, потрапить служити в столицю, практично дорівнює нулю. Принаймні мені такі факти невідомі. І це при тому, що серед військових журналістів, які сьогодні служать поза межами столиці, є такі, які б за відносно короткий термін могли значно підняти рейтинг військових видань, що мають статус центральних. Наприклад, підполковник Микола Гуцуляк — публіцист, як кажуть, від Бога — змушений перейматися не стільки творчістю, скільки суто адміністративними функціями, обіймаючи посаду начальника прес-центру Західного оперативного командування.
На жаль, політика з підбору та розташування кадрів для військових ЗМІ не витримує ніякої критики. Сьогодні на кафедрі журналістики Національної академії оборони України (її випускники — це майбутні редактори військових ЗМІ(!) навчаються люди, які фактично не мають досвіду роботи в мас-медіа. Адже до вступу в Академію деякі з них проходили службу на посадах, які не мають нічого спільного з журналістикою. Наприклад, заступник командира танкового батальйону з виховної роботи або командир авіаланки. І це є ще одним свідченням того, з якою легкістю, щоб не сказати безвідповідальністю, відбувається добір журналістських кадрів для військових ЗМІ.
Викликає занепокоєння й те, що за два роки, протягом яких колишні командири взводів мають перекваліфікуватися на журналістів, на фахову підготовку відведено часу в сім (!) разів менше, ніж на засвоєння виключно військових дисциплін. Невже ті, хто складає навчальні плани, не розуміють, що обороноспроможність своєї країни військовий журналіст підвищуватиме не стройовим вишколом, а вмінням писати. Так, як це робили класики військової публіцистики — Симон Петлюра або Костянтин Симонов… Врешті-решт, сьогодні нам слід визначитися й відповісти на одне принципове запитання: власне, в кому відчувають потребу військові ЗМІ — у справді талановитих журналістах чи «академіках» iз журналістською освітою?
Перефразуючи один відомий вислів, можна сказати, що військова преса — це надто серйозно, щоб довіряти її виключно військовим. І це дійсно так. Військовим ЗМІ бракує насамперед досвідченого менеджера, здатного поставити їх на якісно новий рівень. Якими власне мають бути військові видання? Хто в них працюватиме? Як здійснюватиметься їхнє фінансування та матеріальне заохочення журналістів? Ось далеко не повний перелік запитань, на які переконливої відповіді не існує.
І ще один важливий аспект. Військова преса має якнайшвидше позбутися комплексу меншовартості. Сьогодні він позначається ледь не на всьому: починаючи від мізерного накладу, який мають військові ЗМІ, до ще мізернішого гонорару, яким заохочується творчий колектив штатних працівників та дописувачів. Про який паритет у співробітництві з іншими виданнями може йти мова, коли жодне військове видання (зокрема й ті, що мають статус центральних) через фінансову неспроможність не може скористатися послугами навіть таких, здавалося б, доступних інформаційних агентств, як УНІАН, не кажучи вже про таких «монстрів», як Рейтер чи Ассошиейтед прес.
Часто-густо співробітництво з колегами з інформагентств зводиться до банального випрошування. І, треба визнати, інколи вони ідуть нам назустріч, супроводжуючи свій «презент» приблизно так: мовляв, ну що з вас, військових, візьмеш? Мабуть, саме в такі хвилини усвідомлюєш, що військова журналістика перебуває в глибокому нокдауні, вийти з якого можливо лише за умови проведення докорінної реформи.
Про необхідність здійснення цивільного контролю над Збройними силами та іншими військовими формуваннями говорять чимало. За логікою речей, військова преса саме мала б стати одним із компонентів цього контролю. Але… Той наклад, який мають сьогодні військові ЗМІ, дає підстави стверджувати, що суспільство не має й не може мати вичерпної інформації про процеси, які відбуваються в Збройних силах України. Скажімо, ні для кого не є таємницею, що наклад газети « Народна армія» (Центральний друкований орган Міноборони), може позмагатися хіба що з тиражем… звичайної районної газети. Різниця полягає лише в тому, що останню можна купити в будь-якому газетному кіоску «Укрпошти», а газету «Народна армія» — ні: оскільки розповсюджується вона виключно за передплатою. До речі, аналогічною є ситуація й з іншими військовими виданнями.
Не секрет, що попит на військову пресу в суспільстві був завжди. Скажімо, за часів Радянського Союзу «Звездочка» («Красная звезда») була невід’ємною складовою «джентльменського набору», який щодня надходив у поштові скриньки кожного кадрового офіцера або відставника. А вже за часів здобуття Україною незалежності, на початку 90-х, та ж «Народна армія» в Києві або «Армія України» у Львові за популярністю нічим не поступалися іншим виданням. То невже сьогодні попит на військові видання став меншим? Певною мірою, так. І на це є свої причини.
Одна з них (і, здається, найвагоміша) полягає в тому, що з відставкою генерала Морозова з посади керманича оборонного відомства військова преса поступово ставала все більш і більш необ’єктивною щодо самих Збройних сил. Коли я бував у відрядженнях в різних військових гарнізонах, багато офіцерів зверталися до мене приблизно з одними й тими запитаннями: чому ви не порушуєте проблеми, з якими стикається військо щодня? Чому ви пишете про наші Збройні сили неправду? Чому видаєте бажане за дійсне?..
Не маю сумніву, що, ставлячи ці запитання, люди знали вірну відповідь: це робилося виключно на догоду тодішньому керівництву оборонного відомства, де журналістам була відведена роль халдеїв, позбавлених права викласти свої погляди на шпальтах спеціалізованих видань. До речі, теперішній міністр оборони України Євген Марчук був першим, хто знайшов час, а головне — бажання зустрітися з військовими журналістами. Хоча потреба в такій відвертій та принциповій розмові назріла давно. Принаймні ще в 97-му один із провідних військових е кспертів доволі влучно порівняв військові ЗМІ з… більярдним шаром, який котиться виключно в заданому напрямку. Зрозуміло, що до такої преси не могло бути ані поваги, ані інтересу як серед військових, так і серед цивільних.
Усвідомлення цього, більше того, можливість чи не вперше за роки незалежності визнати це публічно є свідченням того, що військова преса ще не втрачена для пересічного читача. Так, сьогодні на шпальтах спеціалізованих видань з’являються такі матеріали, про які ще два-три роки тому годі було й мріяти. Але… Чи здатний повірити в це читач, якого ми майже загубили? Чи готовий він сприймати військову пресу не як «окопну правду», а як самодостатній, високоінтелектуальний продукт? Певен, що на ці болючі запитання однозначної відповіді ми не знайдемо. Адже за минуле десятиріччя інформаційна політика в українському війську фактично була кинута напризволяще. Передплата на періодичні видання в Міноборони здійснювалася за залишковим принципом, тому питання, чи буде що солдатові почитати у вільну від служби годину, часто-густо залежало від… милості спонсорів. Останні, як правило, й визначали: що саме читатиме військовий і чи буде читати взагалі? Звичайно, за таких обставин про формування єдиного інформаційного простору в Збройних силах України не могло бути й мови.
Хоч як це прикро звучить, але всі ці роки преса в армiї сприймалася високопосадовцями з великими зірками на погонах не як нагальна потреба, а як... предмет другорядний: мовляв, є в солдата газета — добре, немає — нічого, переб’ється. Наслідки такої недалекоглядної політики й призвели до того, що офіцери (не кажучи вже про солдатів та прапорщиків), відчуваючи брак інформації про життєдіяльність Збройних сил України, поступово втрачали будь-який інтерес до тих процесів, що відбувалися у війську. Невігластво та правова необізнаність серед військовослужбовців набули нечуваного розмаху. Прикро, що за браком якісної спеціалізованої преси у офіцерів цілеспрямовано витравлювався дух корпоративності, відчуття гордості за свою приналежність до однієї iз найважливіших інституцій держави.
Отже, перед військовою пресою постає доволі складне завдання: повернути свого читача, переконати його в тому, що ті процеси, які відбуваються в армiї сьогодні, — не черговий ефемерний «етап у реформуванні українського війська», а життєва необхідність, яка назріла давно й лише тепер, нехай і зі значним запізненням, має всі підстави, бути втіленою в життя. А, власне, саму військову пресу слід розглядати не як видання, що містять примітивні публікації на тему «як слід захищати Батьківщину», а виключно як високоінтелектуальний продукт, на який у суспільстві завжди був і буде підвищений попит.
