Леонідові Михайлову — 47 років. Закінчивши свого часу з відзнакою Житомирський сільськогосподарський інститут (який нещодавно став Агроекологічним університетом), він встиг ще за радянських часів понад 10 років пропрацювати в колгоспах, був головним агрономом, головою великого господарства на Херсонщині. У роки перебудови повернувся в Житомир, деякий час був кооператором, брав активну участь у місцевому демократичному русі. З прийняттям на початку 1992 року Закону «Про селянське фермерське господарство» став домагатися надання землі. 1996 року отримав 20 га низькородючої землі в Черняхівському районі Житомирської області. До цього побував на піврічному стажуванні в канадського фермера. Нині є координатором міжнародних програм з навчання української молоді за кордоном сучасного сільського господарства та агробізнесу. Рік тому отримав ще 30 гектарів землі в Радомишльському районі. У своєму господарстві Леонід Михайлов вирощує картоплю, топінамбур, кормовий буряк, розводить свиней. Займається також продажем насіння, сільськогосподарської техніки та іншого обладнання.
На фермі Леоніда Михайлова на хуторі Ялинівка пройшли стажування десятки молодих людей, котрі захотіли займатися агробізнесом та стажуватися за кордоном. Цього року Леонід Михайлов став лауреатом 5-ої загальнонаціональної програми «Людина року-2000» в номінації «Фермер року». Кореспондент «Дня» зустрівся з фермером на його фермі: Леонід Михайлов зі своїми стажистами займався садінням земляної груші.
— Поважаючи хронологію, звернімося до джерел. Леоніде, як усе починалося, звідки у вас з’явилося бажання займатися фермерством, якими були перші кроки на цьому шляху?
— Це, мабуть, генетика. Мій дідусь з боку матері — недорізаний куркуль. Недорізаний тому, що йому вдалося втекти, і його не знищили в таборах. А був він заможним селянином, мав землю в Житомирському районі, і все життя тяжко гарував, займався підприємництвом — шкури вичиняв, виготовляв ковбаси. У молоді роки встиг повоювати у військах Петлюри.
З 1992 року я почав боротися за свою землю. Її мені не давали чотири роки, хоч вже й вийшов Закон «Про селянське фермерське господарство». Я судився, писав скарги на чиновників, звертався в усі інстанції, аж до Президента України. А, зрештою, проблема вирішилася за допомогою Конгресу США — серед умов надання чергової частини кредиту Міжнародного валютного фонду був пункт про необхідність виділення мені землі. Й мені дали землю... за 3 дні. 20 га в Черняхівськом районі, у довічне користування, з правом передачі в спадщину. Сьогодні у мене є ще 30 га в Радомишльському районі на тих же умовах. Я не можу її продати або виставити як заставу, але можу передати в спадщину. Спочатку нам давали найгірші, негодящі землі. У мене в основному дерново-підзолисті грунти. Більшість площ я відтоді угноюю — для підвищення родючості вношу органічні добрива, заорюючи зелену масу, наприклад, від земляної груші. На інших — саджаю картоплю та кормовий буряк. Частина землі була заболоченою або вимоклою — я або засипав ці місця, або вирив там декілька невеликих ставків.
— Чотири роки ви боролися за землю. Знаю, що в нашій області доля фермерства складалася дуже непросто. Більшості з тих, хто хотів господарювати самостійно, адміністративні органи всіляко перешкоджали. Чи змінилося що-небудь з того часу?
— Зараз ставлення до фермерів змінилося з точністю до навпаки. Мені пропонують із багатьох районів, щоб я взяв у оренду і сотні, і тисячі гектарів землі. Фермери зараз популярні, тому що ми чи не єдина реальна сила, яка може працювати за ринкових умов. Ми ж не спалюємо мільярдами бюджетні кошти, як це робили колгоспи.
— На вашій фермі стажуються молоді хлопці з різних куточків Житомирщини та інших областей. Навіщо це вам, і навіщо це стажування молоді?
— Ще з часів мого стажування в Канаді в мене склалися добрі стосунки з багатьма представниками аграрних структур західних країн. Мені запропонували стати координатором міжнародних програм з агробізнесу в Україні. Я погодився і став готувати для стажування за кордоном наших хлопців. Спочатку для мене це було боротьбою з комунізмом. Я сказав, що знищу радянську владу в їхнiх головах на генетичному рівні. Вони працюють у мене на фермі, вчать англійську, а також зобов’язані прочитати Віктора Суворова (як мінімум «Криголам», і ще одну-двi книги), Ігоря Бунича («Золото партії»). Хтось дійде Орвелла («1984», «Двір для худоби»). Складають іспити. Вони повинні вміти самостійно думати й аналізувати життя. Всього через мою ферму пройшло понад п’ять десятків стажистів. Зараз у мене стажується 6 чоловік. На Заході вони житимуть і працюватимуть на фермах і зароблятимуть 800—1000 доларів США на місяць. Повернувшись, більшість із них почне займатися бізнесом, насамперед сільськогосподарським. Хочу, щоб вони стали агресорами, в тому сенсі, що вони мають бути дуже наполегливими в досягненні своєї мети. Впевнений, що готую майбутнє керівництво нашої країни. Хтось із них стане якщо не Президентом України, то принаймні міністром сільського господарства.
— Протягом останніх років навколо земельного законодавства велися гострі суперечки. Багато списів було зламано в процесі прийняття нового Земельного кодексу — «ліві» були категорично проти, інші обстоювали його. Нещодавно кодекс було затверджено Верховною Радою. На вашу думку, чи існує якась грань між ситуацією, що існувала до цього моменту, і тим, що треба чекати зараз? Як загалом, так і в особистому плані?
— Новий Земельний кодекс, як мені відомо, закріплює три форми власності на землю — державну, комунальну та приватну. І там, де справа доходить до приватної власності, то це, звичайно, революційний момент. Бо після 1917-го року яке завдання було? Щоб приватної власності взагалі не було. А на Заході приватна власність — основа всього добробуту. Там вона священна. У західних країнах фермери в основному не дуже багаті люди. Але за ними є земля. Вони можуть її в будь-яку хвилину спродати й стати мільйонерами. А це величезний чинник стабільності, ясності. Земля повинна і продаватися, і купуватися. Таких країн, де цього немає, одиниці. Я був у Штатах, Канаді, Швеції, Данії, Нідерландах та інших країнах. Там скрізь фактично приватна власність на землю. Хоч певні обмеження в окремих державах існують. Наприклад, у Данії добра земля коштує приблизно $12 тис. за 1 га. Там батько-фермер не може просто передати землю синові, який також хоче стати фермером. Він зобов’язаний її продати своєму синові. За законами Данії, дві людини не мають права купити один і той самий шмат землі — спільну власність заборонено. І батько разом з сином однією землею володіти не можуть. Якщо ми йдемо до Європи, а не до тоталітаризму, то нам треба продавати землю. Якби коли я починав фермерствувати, у нас була приватна власність на землю, я вибрав би землю там, де мені потрібно, і купив би її. А так довелося брати те, що мені дали.
— Вважається, що для того, щоб полегшити доступ до банківських кредитів, необхідно сільськогосподарським виробникам надати можливість заставляти землю. Відповідні розділи нового Земельного кодексу спрямованi саме на це. Зараз багато хто стурбований питанням, чи запрацюють вказані норми?
— Земля, про це я вже говорив, повинна бути товаром. Вона може й повинна бути об’єктом застави. Наприклад, якщо власник заставив свою землю в банк і не виплатив вчасно наданий йому кредит, то банк забере землю й продасть іншому фермерові, більш здiбному, більш талановитому. А якщо слухати вигадки, що землю скуплять олігархи, то я ось що хочу сказати. У нас під Житомиром, на Гуйві, є божевільня. Припустімо, що там зараз з’явиться оголошення: «У палаті для буйних хворих продається кімната в 30 квадратних метрів за одну тисячу доларів». І що? Назавтра вишикується черга, щоб купити цю кімнату? Україна в очах олігарха вп’ятеро гірша за цю божевільню. Ніхто не поспішатиме вкладати сюди гроші, поки не буде стабільності, яку може дати лише приватна власність на землю. А ось коли землю можна буде заставляти в банк як приватну власність, це буде ще один революційний момент. І тоді почнеться бурхливий розвій України. Ну й що, коли безпробудний п’яниця віддасть свою землю банкові, візьме одну тисячу доларів і за два дні проп’є їх із друзями? Земля тут же від цього п’яниці перейде через банк тому, хто може краще нею розпорядитися. І хоч поки що в мене немає потреби заставляти землю, я цілком і повністю вітаю все, що цьому сприятиме.
— Більшості людей притаманне бажання щось залишити після себе своїм спадкоємцям. У вас є земля, яку ви, з одного боку, поки що не можете продати, а з другого — маєте право заповідати її в спадщину. Новий Земельний кодекс більш чітко визначає саме цей момент: зв’язок приватної власності на землю і можливість передавати її в спадщину...
— У Данії я стояв ногами на фермі, яка 500 років перебуває у власності однієї родини. Це означає 25 поколінь досвіду і накопичень. У смерті, як я собі її уявляю, нічого страшного немає. І мені, безперечно, хотілося б після себе щось залишити. На тій землі, яку я взяв у сплюндрованому стані й за допомогою набору агрономічних прийомів відновлюю її родючість, я хоч і не стану дуже багатим, але, як не крути, а буду в плюсах. А тому, хто прийде сюди, не треба буде стільки страждати, як мені. Взагалі, на тлі майбутніх поколінь вважаю себе гноєм. Не лайном, ні. А гноєм… Я дав своїй дочці добру, дорогу освіту (їй зараз 25 років, вона закінчила Харківський юридичний інститут), і це також мої інвестиції в майбутнє. Ще багато хлопців я у себе на стажуванні підготую. І все це будуть заможні люди, середній клас, основа стабільності.
— І все-таки про саму землю, кому вона залишиться?
— Тому, хто її купить. Сам же я вріс у цю землю, оскільки надто вже багато працi вклав у неї. Хоч, загалом, я про це ще не думав. Але я впевнений, що все зроблене мною на цій землі не буде розкрадене або перенесене куди-небудь до Каліфорнії. Це — стабільне надбання України. Я, Леонід Михайлов, своєю працею поліпшив стан землі на 20 гектарах. Кому вона перейде, моєму синові (йому зараз 17 років) чи моїй дочці, про яку я вже говорив, а може, моїм друзям або моїм учням, або партнерові, мене це питання не хвилює. Дарувати дітям щось я також не вважаю дуже добрим учинком, бо подарунок розбещує. Лише зароблене важкою працею є цінністю! І буде мій син фермером чи ні, я не вважаю це головним питанням.
— Зараз розгораються баталії навколо оренди земельних паїв, виділених колишнім колгоспникам, і бажання закріпити їх у приватній власності як першими власниками паїв, так і тими, кому вони різними способами їх передали (в основному подарували). І часто питання впирається в те, що в абсолютній більшості випадків такі паї не виділено в натурі, тобто на реальних площах.
— Ось-ось. Я особисто ніколи не брав ці самі паї. Коли до мене приходили й пропонували взяти пай, я говорив, що не купую локшини на ваших вухах. Бо ваш пай — це лише право воювати за ваш пай. А я не хочу воювати. Кажу — воюйте ви! Ось коли у вас з’явиться реальна земля в натурі, де стоятиме чотири межових кілочки, якщо ця земля у вигляді квадрата, чи п’ять, якщо вона у вигляді п’ятикутника, і до неї буде додано державний акт, який підтверджує право на цю землю, то тоді можна буде про щось говорити. А поки той, хто мені пропонує пай без цього, є продавцем кокшини в себе на вухах. Її я не купую.
Взагалі я пишаюся тим, що представляю середній клас. Можна мене назвати дрібним фермером чи дрібним крамарем. Я також сприяю тому, щоб мої стажисти брали свою частку в свої руки. І моя головна ідея — це створити багато заможних людей навколо себе й «вичавити» злидарів.
— Зі сказаного вами можна зрозуміти, що ви в основному задоволені тим, що встигли зробити в житті. Невже не залишилося нічого такого, про що б ви не мріяли зараз для себе особисто?
— Президентом України я вже точно не стану. На цей момент мені подобається бути президентом Ялинiвської ферми. Хоч умирати я думаю в Радомишльському районі, де в мене ще є земля. Там я хочу побудувати гарний будинок для прийому дітей, зятів, онуків, щоб усім було, де спати. Щоб там були камін і лужок перед фасадом. Хочу завести пару виїзних коней. Непогано б мати авто не 15-річної давності, як зараз, а новіше. Ось такі в мене мрії. І якщо я ще років 10 протягну, то сподіваюся їх здійснити.
— Цього року ви стали лауреатом 5-ої загальнонаціональної програми «Людина року 2000». Що означає для вас ця нагорода, як ви до неї ставитеся, як оцінюєте?
— Це, безперечно, приємний момент у моєму житті. Я пишаюся цим! Треба сказати, що за абсолютними показниками я не найвидатніший фермер. Гадаю, що головним чином цим відзначено мою роботу з розвитку філософії фермерства, роботу з підвищення родючості грунту й роботу з молодим поколінням. І, напевно, це визнання правильності мого шляху, правильності мого життєвого вибору.
