Кому не випадало чути поширене твердження про те, що ми дуже бідні для того, щоб запровадити світові стандарти чистоти і норми охорони природи. Укотре прорвало колектор у Севастополі: що вдієш — немає грошей, щоб його замінити. Так звані «тверді побутові відходи» (ТПВ) завалили околиці всіх міст країни, перетворюються на небезпечні вогнища екологічної загрози: що вдієш — немає грошей, щоб побудувати сучасні сміттєпереробні підприємства. На утилізацію застарілих пестицидів, добрив, хімікатів, на охорону водних ресурсів, на облаштування заповідників та заказників, на… — на все це, природно, потрібні чималі гроші. І їх у нас не вистачає. Це безперечна істина. Але чи є проблеми охорони навколишнього середовища та екології суто економічними проблемами? Із цим не згодний голова Кримського республіканського комітету з екології та природних ресурсів Леонід КОЗАК. Він подає незвичайну, але переконливу версію наших екологічних бід. Із ним розмовляє кореспондент «Дня»:
— Леоніде Васильовичу, правда, що навколишнє середовище перетворюється на чинник загрози для існування людини?
— Неправда. Загалом — ні. Однак правда те, що в навколишньому середовищі загальна маса екологічних загроз у нашій країні не зменшується, а нагромаджується. Вона не досягла ще якоїсь критичної межі, після якої не буде повернення назад, природа ще має великий запас міцності, але не секрет, що він зменшується. Стихійні звалища наступають на міста, забруднюються джерела води, не збільшується кількість екологічно чистих продуктів, не поліпшується охорона живої природи — рослинного і тваринного світу, — це правда…
— Із переліченого вами видно, що це величезні проблеми за масштабами. Так? А ми такі бідні, що не маємо коштів для їхнього розв’язання — правильного облаштування звалищ, переробки сміття, утилізації відходів?..
— З першого погляду — так. Але проблема набагато глибша. Проаналізуймо її. Природно, всі (ну, навіть не всі, а, скажімо, більшість — відсотків із 80) екологічні проблеми Криму (візьмімо для прикладу наш регіон!), як і України, не можна розв’язати одразу. Для цього потрібен деякий час, скажімо, років із десять, щоб уже напевно. Протягом цього періоду на програми з охорони природи та на реорганізацію галузі утилізації ТПВ слід було б надавати для Криму 17— 18 мільйонів гривень щорічно. Думаю, що цього було б досить, щоб поступово за десятиріччя привести Крим у відмінний екологічний стан. Постає питання: де взяти ці гроші? Готова і відповідь — стягувати плату за користування природними ресурсами й використовувати ці гроші на їхню охорону. Логічно? Цілком. Що ж відбувається насправді? Насправді, плата за природні ресурси — за користування землею, водою тощо — державою стягується, як ви знаєте, це майже податок. І немалий. У Криму ця стаття дохідної частини бюджету становить близько 45—50 мільйонів гривень щорічно, і вона зростає. Тобто ми маємо гроші, які перевищують потреби природоохоронних програм у кілька разів! Але фокус у тому, що вони повністю використовуються на інші цілі, зовсім не пов’язані з охороною природи. А екологічні програми фінансуються в нашій країні за рахунок спеціального Фонду природоохоронних заходів, який створюється за рахунок… Ніколи не здогадаєтеся! За рахунок штрафів та відшкодування позовів через екологічні збитки. І цих грошей збирають по Криму всього приблизно 1,3—1,5 мільйона гривень, тобто менше як 10 відсотків вiд наших оптимальних потреб! Хіба не парадокс?
Виходить, що для того, щоб одержати гроші у Фонд охорони природи, треба, щоб хтось спочатку завдав шкоди природі, його було спіймано за руку, оштрафовано або щоб його дії призвели до істотних збитків, які б могли бути відшкодовані через суд, потім треба цей суд виграти — і лише тоді… І це за того незадовільного стану природного середовища, що зростає, який у нас є і який щороку — саме через таку нераціональну систему охорони! — посилюється.
— Які найгостріші екологічні проблеми накопичуються в нас?
— Безумовно, це й організовані, і стихійні звалища ТПВ. Розумієте, в чому проблема. Як ви знаєте, в цивілізованих країнах усі відходи ще на первинному етапі збирання, тобто ще тими, хто їх викидає, сортуються: в окремі контейнери збирають скло, метали, пластик, папір, відходи тваринного походження тощо. Далі вони потрапляють на переробку, кожний вид за своєю галуззю. У нас цього немає. Замість цього ми подекуди побудували сміттєспалювальні заводи (як у Севастополі), що є гіршим способом утилізації ТПВ, оскільки породжує нові екологічні проблеми. Слава Богу, що більшість таких заводів у нас і не працює або вони залишилися недобудованими.
Наша біда в тому, що зовсім недавно, наприклад, ми вкотре прогавили важливий етап у цій справі, що приносить сьогодні незліченні втрати. Коли в наше життя дедалі більше входила пластмаса, а надто в останні 5— 8 років, коли одноразова пластикова тара просто-таки увірвалася в наше життя і стала вибухоподібно нагромаджуватися у відходах, треба було одночасно із цим запроваджувати і систему збирання та переробки пластмас, а заодно була б відпрацьована й система розподілу всіх інших ТПВ. Ви розумієте, що великих витрат тоді для цього не потрібно було, та й сьогодні не треба — досить запровадити всього 1 відсоток відрахувань від ціни пластикової тари, та й то на первинному етапі, бо коли система стане на ноги і запрацює, вона приноситиме прибуток, як це свідчить досвід зарубіжних аналогічних систем, тобто працюватиме сама на себе. Адже для цього потрібні були не великі гроші, а тільки одне: щоб хтось у нашій державі до цього додумався та ініціював створення такої системи. Можна її створити і не в масштабах усієї держави, а в межах навіть одного міста. Скажімо, СП «Альтфаттер» у Ялті зразково очистило місто від сміття, але й там запроваджено лише складування його на полігоні, який також перетворився на звалище, доглянутіше, як скрізь, але все одно звалище. А треба було піти далі — запровадити окреме збирання та окрему переробку.
— Аналогічно й інші види ТПВ?
— Без сумніву. Адже за кордоном так було також не вічно: колись і там починали з окремих регіонів, з окремих міст, з окремих підприємств, і там звикли не одразу, для всього потрібен час. І там зайвих грошей ніколи не було, і там люди ще більше, як ми, рахують кожну копійку. Але, очевидно, вони раніше зрозуміли, що утилізація відходів — це прибутковий бізнес, який приносить до того ж чималу соціальну вигоду. Упевнений, що за років із десять наполегливого запровадження, вдосконалення і в нас усе б уладналося. Ми нічим не гірші за іноземців, просто, мабуть, меншою мірою організовані.
— Так чого ж нам не вистачає?
— Насамперед, державної політики, спрямованої на зміну ставлення до відходів та екології загалом, спрямованої на створення нової психології, на розуміння того, що сміття — це прибуток, а не зайві витрати. По-друге, не вистачає створення відповідної нормативно-правової бази, яка б заохочувала найкращі зразки чистоти й суворо карала за забруднення навколишнього середовища. По-третє, не вистачає системи виховних заходів, засобів підвищення культури. По-четверте — запровадження нових (для нас — нових, у світі їх давно опрацьовано) технологій утилізації ТПВ. Простіше кажучи, можна рік плакати, що «я такий бідний, я такий бідний, що не можу віника купити», а можна взяти та й підмести! Ось її й розв’язано, цю проблему…
— Леоніде Васильовичу, з відходами зрозуміло, а як бути з іншими видами охорони природи, наприклад, із чистотою води, атмосферного повітря, їжі, з екологічністю виробництва, всілякої продукції?
— Я думаю, що і тут головним чином треба змінити підходи, психологію. Розумієте, природа нам дає завжди чистий продукт: корова завжди дає чисте молоко, джерело — чисту воду, атмосфера — чисте повітря тощо. Ми ж самі все це на перших же етапах забруднюємо, а потім твердимо, що нам потрібні великі кошти для того, щоб очистити. Значно дешевше бути акуратними й не забруднювати. Наприклад, у нашу практику останнім часом уже увійшло використання для пиття чистої мінеральної води із пляшок. Це найвдаліший екологічний захід у нашій країні (на всьому пострадянському просторі!) останнім часом. (Якщо не зважати, звичайно, на мільйони пластикових пляшок на звалищах, про що я вже казав.) Будь-який пристойний гастроном або ресторан запропонує сьогодні ледь не до десяти сортів мінеральної води: від «Оболоні» — до «Миргородської» та «Кримської». Назв уже, мабуть, сотні: «Добра вода», «Бонаква» тощо! Якщо для цього й потрібні були якісь витрати, то вони давно окупилися й мінеральний бізнес приносить суспільству тільки прибуток, і в прямому, і в переносному розумінні. А як ми раніше робили? Брали найчистішу воду з артезіанського, наприклад, джерела, закачували її в брудні труби, потім хлорували, намагалися очистити іншими засобами, випускали дорогі фільтри, — ось тоді потрібні були лише витрати й витрати! Треба бути дійсно багатою людиною (країною), щоб спочатку воду забруднити (а ми її забруднили в річках та озерах), а потім намагатися очистити. Тепер на прикладі питної води ми пересвідчилися, що є інший, дешевший — навіть прибутковий! — шлях. Я впевнений, що так можна зробити і з усіма іншими видами продуктів. І будь- який із них окупить витрати на перших стадіях запровадження й приноситиме прибуток…
— Леоніде Васильовичу, ви оптиміст, ви вірите в те, що такі екологічні системи в нас буде запроваджено? Скільки для цього, по-вашому, потрібно буде коштів і часу?
— Я оптиміст. Про кошти я вже сказав: якщо вони і потрібні, то на першому етапі. Звичайно, я розумію, що якщо ми 80 років тільки забруднювали навколишнє середовище, то запровадити нові стандарти, що означає сформувати нову психологію, нові суспільні системи, навіть нові галузі господарства, — це не так просто. Але я впевнений, що ми досягнемо світових стандартів за якийсь час. Я не стану називати терміни, прогноз — невдячна справа, самі розумієте, тим більше, що про якісь приблизні терміни я вже казав, але думаю, що саме життя примусить нас це зробити. І вже скоро…
