Збереження національної культурної спадщини не було пріоритетом влади за радянських часів, і не стало таким в роки незалежності. Прикладом тому може послужити доля Житомирького обласного краєзнавчого музею. За 140-річну історію свого існування він переселявся (вірніше, його переселяли) не один раз. На початку 70-х років минулого століття під основні колекції музею було передано будинок в історичному центрі міста на Замковій горі, де до революції розміщалася резиденція римсько-католицького єпископа, і розташовану там же Хресто-Воздвиженську церкву, в якій в різні часи молилися вірні різних православних конфесій. Тим самим під одне з найстаріших в країні зібрань історичних, художніх, етнографічних цінностей, експонатів було закладено бомбу сповільненої дії. Адже рано чи пізно віруючі стали б вимагати повернення цих будівель. Що й сталося після проголошення Україною незалежності. З прийняттям у квітні 1991 року Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» і видачею відповідних президентських указів в березні 1992-го і березні 2002 років як римсько-католицька, так і православні громади отримали легітимні підстави для своїх претензій. За даними начальника управління громадських зв'язків Житомирської облдержадміністрації Миколи Сюравчика, за роки незалежності на Житомирщині повернуто різним релігійним конфесіям 170 споруд. У кінці жовтня нинішнього року католики заявили про готовність розпочати акції громадянської непокори в підтримку давніх вимог повернення їм колишньої резиденції єпископа, нині основного приміщення краєзнавчого музею. У відповідь голова Житомирської облдержадміністрації Павло Жебрівський заявив, що не піддасться на тиск, із чийого би боку він не виходив, але висловив готовність конструктивно розглянути це питання. Утім, на проведеній нещодавно нараді із залученням як релігійних діячів, так і керівників різних столичних відомств, виявилось, що справа значно складніша, і одним помахом руки, навіть самого високого рівня, її не вирішити. Музей на даний момент просто немає куди перенести. Причому йому тісно навіть у нинішніх стінах — із більш ніж 150 тис. рідкісних пам'яток, які зберігаються в його колекціях, виставляється лише 3%. Якщо керуватися законом «Про музеї і музейну справу», в приміщеннях, де вони мають знаходитись або куди переноситись, слід забезпечити спеціальні умови (температуру, вологість, освітленість, тощо), при дотриманні яких вони не будуть псуватися, а також надійну охорону. З цієї точки зору, на думку начальника відділу музейної справи Міністерства культури і туризму Любові Нестеренко, представляється вразливим варіант вирішення проблеми, озвучений начальником управління культури облдержадміністрації Василем Врублевським. А саме — до травня наступного року закінчити ремонт колишнього міського магістрату (теж будівля початку минулого століття), туди перенести картинну галерею музею, а звільнені приміщення (приблизно половину будівлі) у липні того ж року віддати римсько-католицькій дієцезії. Очевидно, що за реалізації подібного сценарію важко буде забезпечити юридично коректне і узгоджене застосування законів «Про музеї і музейну справу» та «Про свободу совісті і релігійні організації», причому поступитися змушений буде музей. Хоча і релігійні громади, і музейні установи, кожні по-своєму, покликані опікуватися духовною сферою людей.
«Ціна» переїзду музею — 2—2,5 млн. грн. на ремонт і переобладнання магістрату, які сподіваються отримати у Мінфіні і Держбуді. Можливість відмови названих столичних інстанцій чомусь не розглядалась, а без цих коштів реалізація варіанту «галерея в магістрат» навряд чи є можливим. Обласному бюджету не вистачає майже 60 млн. грн. на забезпечення обов'язкових видатків. Хоча не виключено, що якісь попередні домовленості в руслі прийняття Держбюджету на 2006 рік вже існують.
Подальша доля музею згідно цього ж варіанту розглядається вже в контексті амбіційного, але на даний момент далекого від реалізації плану створення у Житомирі духовно-культурного заповіднику «Старий Житомир» на місці колишнього архієрейського подвір'я (резиденції волинських православних єпископів). Там передбачається виділити ще кілька будівель під інші колекції. Але для цього потрібна така собі «дрібниця» — перемістити з цього куточка в центрі міста штаб 8-го армійського корпусу з низкою інших військових установ. Сума необхідних на це витрат, яка озвучувалась військовими, визначається (в різних варіантах) в 65— 125 млн. грн., є явно непідйомною для обласного бюджету і вельми проблематичною для бюджету Міноборони. До того ж директор музею Лариса Грузська не впевнена, що там буде достатньо придатних для переміщення музею приміщень, оскільки ні разу не мала можливості побачити їх ні в натурі, ні на плані. Найкращим виходом, переконана вона, було б будівництво спеціального і відповідно обладнаного нового приміщення. Однак ні за радянської влади, ні за часів незалежності України грошей на проектування і будівництво нового музею не знайшлося, хоча певні плани розглядалися. Приблизно такої ж точки зору дотримується голова облради Архип Войтенко — на його думку, обласній владі слід звернутися до парламенту з проханням врахувати в держбюджеті виділення Житомирщині коштів на будівництво нового музею. А питання щодо можливого перебазування штабу 8-го корпусу не підіймати, поки Міністерство оборони не віднайде необхідні для цього кошти. Губернатор і його команда сподіваються, що уряд піде назустріч області в досягненні цієї мети і затвердить спеціальну програму з відповідним фінансуванням. Утім, є серйозні підстави сумніватися, що ці надії не справдяться — подібні проекти в державних масштабах реалізуються поки що в лічених місцях України. І може статися так, що ні Житомирський краєзнавчий музей не отримає належних умов для свого функціонування, ні духовно-культурного заповідника в близькому майбутньому теж створено не буде.
