Найбільше, що цікавило мене у цих ситуаціях: якими словами молоденький (пішов 22-й рік) отець Андрій Мовчанюк і головний лікар хоспісу Володимир Іванович Бачинський розмовляють iз людьми, 90 відсотків яких лише у цих стінах усвідомлюють, що вони на межі, між життям і смертю. Для більшості з них духовне життя починається лише на лікарняному ліжку, у закладі, назва якого перекладається як «притулок», прихисток для приречених.
— Є пацієнти, які вже ходили до церкви, — їм потрібна тільки підтримка. Але ж непоодинокі випадки, коли саме у хоспісі люди приймають хрещення... З кожним розмовляю не один раз. А слова? Господь допомагає, що знаходиш потрібні, аби підтримати й переконати кожного, — каже отець Андрій.
Він — перший священик у своїй родині. До церкви ходив так, як більшість із нас: коли не прийдеш — усе «Христос воскрес!» співають... Але одного року мама прихворіла, вони не поїхали на сповідь перед Великоднем у бабусине село, а пішли за намовою сусідки у храм в прилуцьких Рованцях. Андрієві там сподобалося, захотілося прислужувати батюшці, як це робили два його однолітки. Священик його прийняв. Потім була семінарія, кілька років служив дяком у Свято-Троїцькому соборі, рік — священиком. У хоспіс, в новостворюваний храм Великомученика Пантелеймона, направили за наказом владики Якова. Тут відчув, що буде потрібніший людям, ніж на приході у селі чи місті.
— Взявшись за організацію хоспісу, відразу планував тут і церкву. Це якраз той випадок, коли, не лікуючи душу, не вилікуєш тіло. Ми мусимо іти до цих людей iз розумінням ролі релігії — інакше важко пояснити те, що з ними сталося, підготувати до того, що підуть з цього життя, — хоспіс став логічним продовженням біографії Володимира Івановича Бачинського, який у 24 роки вже був головним лікарем протитуберкульозної лікарні у селі Замлиння Любомльського району.
— Довго мене примушували на цю посаду, місяць начальник управління до себе викликав, бо ми з дружиною були лікарями, а лікарській сім’ї, вважалося, легше прижитися у «глибинці».
Чотири роки у Замлинні, коли життя багате тим, що пізнаєш себе з іншого ракурсу, були визначальними. Довелося й пологи приймати, пришивати руки, вставати вночі до хворих у навколишніх селах, хоч ніхто тебе до цього не зобов’язував. Коли перейшли до Луцька, у тубдиспансер, вже не лякали ні нічні чергування, ні великий обсяг роботи (400 хворих).
— Село на 125 дворів, і наша лікарня (у якій половина села працювала) — це була одна сім’я, і ти постійно зв’язаний з цими людьми. Сільський стаж, коли мусив бути і лікарем на всі руки, і не міг ставитися до пацієнта як до випадкового, стали школою всього життя.
У хоспісі зовсім не пахне лікарнею. Так має бути, бо людина має почуватися, як вдома. Відчувати домашній затишок, розуміти, що приходять їй на підтримку, що поважають і її, і кожен прожитий нею день.
— Ми не даємо людині відчувати, що вона — часто вже приречена... Пояснюємо, що навіть один прожитий день — це вже багато. Людина народжена не за своїм бажанням, а з Божої волі. І скільки Бог записав, стільки й проживе. Не треба добровільно здавати свої позиції! — роз’яснює принципи, впроваджувані у роботу хоспісу головний лікар, похваливши отця Андрія, який «молодий, але грамотний, начитаний, знаходить з людьми спільну мову».
Немало пацієнтів повертаються додому з хорошим настроєм, з піднятою головою і з тим відчуттям, яке Володимир Іванович Бачинський називає «бажанням жити».
— Є люди, які приймають хрещення з боязні або з цікавості. Але це дуже поодинокі випадки. В атмосфері хоспісу змiнюються. Стають терпимішими, витривалішими, починають усвідомлювати, що на цьому світі не потрібні матеріальні блага, за якими більшість із нас збиває коліна... Розуміють, що порівнянно з життям духовним, ці блага — ніщо, — священику у хоспісі доводиться вирішувати менш «земні» питання.
Кімнатка, у якій розмістився храм Великомученика Пантелеймона, під час служби не вміщає прихожан. Тут моляться хворі і їхні родичі з онкодиспансеру, приходять на службу й лучани, сусіди цих скорботних закладів. На запитання, чи відступає перед лицем вічності поділ на патріархати, отець Андрій каже, що так. Люди приходять просто до Бога... Хоча, звісно, ніхто не перечить, а тільки підтримує бажання пацієнта, щоб його висповідав священик московського патріархату чи греко- католицький парох.
За місяці існування хоспісу зі 102-х пацієнтів померло тут 25. Коли його створювали, говорили, що такі заклади — не в українській ментальності, бо діти повинні догледіти маму-тата до смерті вдома...
— Те, що у нашій державі досі так мало хоспісів (на всю Україну — шість.— Авт. ), це наша біда, наша бідність, наше жебрацтво, — вважає Володимир Іванович.
Тільки той, хто вдома доглядав важкохворого (в хоспісі ж лежать не тільки онкохворі, а й після інфарктів, інсультів, тяжких травм), оцінить створені тут умови. Палати на одного-двох, з килимками, телевізорами, сучасними санвузлами. У деяких є і ліжко для родичів. Кухня — взагалі просто мрія... Дві мікрохвильові печі, на випадок, якщо пацієнт забажає вночі теплої страви. На 25 пацієнтів — 52 працівники. Проте лише 40 відсотків пролікувалися за рахунок держави, за решту доплачують рідні. Найбільша сума — 19 гривень на добу, а буває і 8, 10, 12 (але вас уже не обходять клопоти з ліками, доглядом і т. п.). За 8 місяців хоспіс залучив на свій рахунок (кошти родичів плюс гуманітарна допомога) 47 тисяч гривень, немала сума для такої малої лікарні.
— Коли людина помирає вдома, це завжди психологічно тяжко для родичів, які стикаються з величезними проблемами. Найперше — це страх... Ми ж готуємо людину до того, що вона таки піде з цього світу.
— Нема у ставленні до пацієнтів агресії, а пацієнти не відчувають вини, що завдають рідним клопоту, — додає до попередніх слів головного лікаря отець Андрій. — У хоспісі атмосфера не лише лікарні. Тут присутній Бог...
