Період між старим Новим роком та Водохрестям, напевно, назавжди пов’язався у моїй пам’яті з тією світлою радістю, коли червоно-коричневі, програвши у Вільнюсі в січні 1991-го, почали відповзати. Вони потім ще раз кинуться в серпні того ж року і... звернуть собі в’язи. І в тому, що комуністичні реакціонери остаточно програли через півроку в Москві, не останню роль зіграло те, що їх примусили відступити у Вільнюсі. Лозунг «За вашу і нашу свободу!», який на той час у литовців був чи не національним девізом, виявився пророчим. Саме в Литві того пам’ятного січня було зроблено вирішальний крок шляхом, який привів усі наші республіки, що входили до СРСР, до незалежності. Маленька Литва перемогла у протистояннi з великою iмперiєю завдяки своєму народу. Думку про людей треба складати з дрібниць. Генеральну лінію поведінки всі обмiрковують, а за дрібницями не вслідкуєш. Поза кризовими ситуаціями саме у дрібницях людина виявляється такою, якою вона є насправді, а не якою хотіла б здаватися. Думаю, цей підхід справедливий і щодо оцінки народу. У цих спогадах, у яких фігурують найрізноманітніші люди (у тому числі й незаконослухняні громадяни, і випадкові перехожі, і перший всенародно обраний президент — у житті все це було), я наводжу дрібні деталі, які закарбувалися у моїй пам’яті. І усвідомлюю, що їх оцінка, ймовірно, забарвлена моїм особистим ставленням до цього народу. Ну, так на те й любов, щоб бачити когось чи щось у кращому світлі. Чи не так?
* Литовці вразили мене у перший же день мого першого приїзду до Литви. У кафе готелю «Нерінга» офіціантка принесла меню, ознайомившись з яким, я запідозрив, що його не поновлювали вже місяця півтора — два. Було літо 1985-го. У травні того року вийшов горбачовський указ із боротьби з пияцтвом та алкоголізмом, з якого, на мій погляд, і почався крах радянської економіки, яка однією ногою спиралася на спину «зеленого змія». У всьому Союзі вже вирували безалкогольні весілля, у кафе та ресторанах у офіціантів за жодні гроші не можна було випросити ні краплі спиртного понад дозволених 100 грамів, а тут у розділі «Напої» було представлене все, від шампанського до горілки й коньяків. Навіть віскі, яке я і замовив з недовірливої цікавості.
— Це ви даремно, — прокоментувала мій вибір огрядна пані, яка, сідаючи за мій невеликий тримісний столик, повідомила, що летіла зі мною до Вільнюса з Києва в одному літаку. — Замість нього підсунуть яку-небудь гидоту.
Офіціантка принесла віскі, причому кубики льоду ще не почали танути, отже можна було пересвідчиться, що напій справжній. Коли на столі з’явився традиційний литовський карбонат — величезна свинна відбивна, — пані, яка, судячи з великої кількості коштовностей та макіяжу, працювала в київській торгівлі, прискiпливо потикала у м’ясо виделкою, схвально гмикнула та надовго замовкла...
Тим часом за сусіднім столиком дві місцеві дівчини, закінчивши з морозивом та кавою, покрутили головами, почекали, покрутили ще раз, глянули на годинники, зібралися і пішли. Через декілька хвилин офіціантка підійшла до спустілого столика, оглянула зал і після ледве вловимої паузи зібрала зі столу посуд.
— Що, дівчата не розрахувалися? — поцікавилася «моя» торгова пані.
— Напевно, забули, — невпевнено припустила офіціантка.
— Знаємо ми це «забули», — в’їдливо сказала мені пані. Офіціантка пішла явно засмучена.
Через деякий час, подаючи пані каву з морозивом, вона тоном продовження незакінченої розмови сказала:
— Дівчата зателефонували, вибачилися — вони дуже поспішали. Сказали, наступного разу заплатять. Вони тут часто бувають.
— А на яку суму був їхній рахунок? — поцікавився я, поки торгова пані разом з ложечкою морозива перетравлювала отриману інформацію. Офіціантка зазирнула до блокнота:
— 3 карбованцi 62 копійки, — суму я запам’ятав тому, що вона тоді дорівнювала ціні пляшки горілки, що була універсальним засобом розрахунку з жеківськими слюсарями, сантехніками і iн.
Мене тоді вразили дві речі. Дівчата не полінувалися зателефонувати, щоб заспокоїти офіціантку, яка, судячи з поданого мені рахунку, жила на зарплату і, можливо, чайові. Офіціантка, яка з нашої розмови зрозуміла, що ми щойно вперше приїхали до Литви, вирішила за необхідне підійти і сказати нам про дзвінок. Швидше усього, щоб ми не подумали поганого про її співвітчизників, — згодом я помітив, що для литовців характерне досить прискіпливе ставлення до своєї національної репутації.
*Вийшовши на вулицю, я вирішив з’ясувати, чи тільки у «Нерінзі» ігнорують безглуздий антиалкогольний указ, який, перетворивши традиційні спиртні напої на абсолютний дефіцит, незабаром спровокував небувалий сплеск самогоноваріння та наркоманії у Радянському Союзі. Йдучи центральним проспектом Гедімінаса (тоді Леніна), я заглядав у всі численні кавіне (кафе на 4— 5 столиків зі стойкою бара на 5—7 табуретів). Скрізь продавали все, що прийнято продавати в таких закладах у країнах, уряди яких не вважають своїм святим обов’язком отруювати існування громадянам. Правда, мені підказали, що спеціалізований лікеро-горілчаний магазинчик прибрали з центрального проспекту на сусідню, у двох кроках, вуличку (якщо пам’ять мені не зраджує, це була Йогайлос — тоді вул. Капсукаса). Але у ньому був той самий багатий асортимент, починаючи з грузинських вин і вірменських коньяків, та закінчуючи прекрасними місцевими лікерами.
Одне кавіне мені сподобалося, і я замовив коньяк, каву й морозиво. Прогулюючись проспектом наступного вечора, я, природно, заглянув туди ж. Цього разу черга біля стойки була довшою, але просувалася досить швидко. І не дивлячись на це (точніше, вони й не дивилися — це їх просто не цікавило), ввійшли двоє парубків добряче напідпитку, стали не у хвіст, а в голову, тикаючи гроші на пляшку шампанського. За стойкою стояла та ж барменша, що й учора — дуже красива ставна брюнетка років 30. Вона незворушно обслуговувала чергу, цілком ігноруючи двох п’яних нахаб. Вони все голосніше жадали випити шампанського. Зрештою це їй набридло:
— Молоді люди, ви намагаєтеся влізти без черги. Ви п’яні, і навіть якщо ви станете у чергу, я вас не обслуговуватиму.
Про те, що крижаний тон з вуст красивої сильної жінки діє як найсильніший витверезний засіб, я вже знав із власного досвіду (яке щастя, що я на ній не одружився, але як все ж добре, що я її зустрів — її холодне зауваження «Ти мені у цьому стані нецікавий» стало найсильнішим гальмом у моєму спілкуванні з алкоголем). Але такого ефекту я все ж не чекав. Нахаби мовчки переглянулися, згребли свої гроші зі стойки та пішли. Коли підійшла моя черга, буфетниця підняла очі на мене:
— Добрий вечір. Вам так, як учора?
Я у цьому місті нікого не знав і від несподіванки розгубився:
— Так..., — хоч коньяк цього разу замовляти не збирався. — Добрий вечір ... Будь ласка, як учора.
За коньяком з кавою та морозивом я подумки порівнював поведінку вільнюської барменші з поведінкою її київських колег в аналогічних ситуаціях. Як правило, до пори до часу вони споглядали те, що відбувається по той бік стойки з виглядом давньоримських патриціїв, які спостерігають за двобоєм гладіаторів. І втручалися тільки тоді, коли скандал загрожував перейти у бійку, в ході якої могли поламати меблі: «А ну, швидко всі на вулицю, а то міліцію викличу!»
*Персональне, на рівні особистих зв’язків, знайомство з литовцями почалося у пам’ятний 1986-й чорнобильський рік. На початку літа мій брат приїхав iз п’ятирічною донькою у вже забитий біженцями з України та Білорусі курортний Друскiнiнкай. Спроби зняти квартиру чи хоч би кімнату успіхом не увінчалися. До вечора маленька дочка вже валилася з ніг від утоми, коли вони йшли від будинку до будинку останньою необстеженою в передмісті Ратнича вуличкою. У двір красивого дерев’яного особнячка вийшла жінка, яка, не встиг ще брат поцікавитися, чи не здається кімната, уважно подивилася на втомлену дитину. Діти безпомилково відчувають добрих людей — поки Володимир ходив за речами, залишеними на залізничному вокзалі, Маша спокійно грала з жінкою у дворі. За вельми помірну плату їх оселили просто розкішно — у двокімнатному гостьовому будиночку.
Так відбулося знайомство з типовою литовською сім’єю Антанаса і Сильвії Лєпавічусів. За своє чесне трудове життя вони виростили дочку Ромуте, якій дали освіту, i побудували прекрасний двоповерховий будинок, у якому знайшлося місце старенькій матері Сильвії мочуте (бабусі литовською) Оне. До речі, у будівництві будинків, напевно, найбільш яскраво виявляється властива литовському характеру ґрунтовність. Будують їх, якщо своїми силами, то 3—5 років і тільки за індивідуальними проектами, виконаними професійними архітекторами. Будинки вражають не розкішшю і розмірами (у радянські часи там також діяли певні обмеження), а продуманою раціональністю планування. Двох однакових поряд ви не побачите. Ось такий будинок, відмовляючи собі в усьому, за декілька років побудували своїми руками Антанас і Сильвія. Їх гостинність відрізнялася дивною делікатністю — вони не нав’язували свого товариства, розуміючи, що ми приїжджаємо відпочивати. А повноцінний відпочинок взагалі-то несумісний з регулярним вимученим обговоренням погоди та новин, які нікому не цікаві…
Через деякий час познайомилися з Вітасом Андрушкявічусом, сьогодні, до речі, депутатом місцевої мерії. Виявилося, вони з Антанасом уже знайомі: за пару років до цього дружина Вітаса Гражина, яка щойно отримала права, виїжджаючи з автостоянки біля універсаму, подряпала «шістку» Антанаса. Оскільки господаря у потерпілій машині не було, Вітас залишив на вітровому склі під «двірником» записку зі своїм телефоном і проханням зателефонувати, щоб обговорити відшкодування збитку...
* Знайомий каунасець Річард якось розповів, як декілька років тому відкривав кафе на околиці міста. Каунас, на відміну від багатьох інших міст, не був поділений рекетирськими «бригадами» за територіальним принципом. «Кришу» встановлював той, хто пропонував свої «послуги» першим. За неписаними правилами «послуги» можна було запропонувати тільки після офіційного початку роботи бару, кафе чи ресторанчику.
Неподалік від будинку Річарда жив у своєму особняку місцевий «авторитет» — великий любитель, що не типово для представників цієї «професії», випити. Оголошення про те, що кафе відкриється о 12.00 в суботу, вивісили, як і годиться, за декілька днів. Рівно о 12.01 до стойки підійшов інтелігентний на вигляд чоловік років сорока і попросив запросити господаря.
— Ви вже потурбувалися про безпеку? — спитав він Річарда, який вийшов до нього.
— Що мається на увазі?
— Специфіка вашого закладу така, що відвідувачі, перебравши, можуть завдати вам збитків. Наприклад, побившись по п’янці, розбити вікно чи поламати меблі. Нам, на відміну від міліції, не потрібно шукати свідків, а для відшкодування збитків, на відміну від суду, не потрібно проводити декілька судових засідань. Подзвоніть за цим номером телефону — наші люди приїдуть дуже швидко. Якщо вони все ж спізняться — ваше завдання запам’ятати бешкетників. Наприклад, записати номер їх машини. Після нашого втручання вони вам все відшкодують.
— А скільки це буде коштувати?
— Ви тільки починаєте. Тому на місяць це вам обійдеться.., — гість назвав зовсім не астрономічну суму в радянських рублях, що тоді ще ходили у Литві.
У цей момент вискнули гальма, до кафе увійшов «авторитетний» сусід. Напідпитку, а тому не зумів приховати спочатку поспіху, а потім розчарування, побачивши інтелігентного чоловіка. Річард подивився на годинник — 12.05.
— Здається, сусіде, я до тебе спізнився, — звернувся він до Річарда.
— Хто не встиг, той спізнився, — задоволено, але ввічливо посміхнувся перший візитер.
— Ну, гаразд, — сказав сусід-«авторитет». І, напевно, щоб зберегти гідність, після паузи тоном, яким повідомляють рішення, що не підлягають обговоренню, додав: — Тоді завтра я відсвяткую в твоєму кафе день народження.
Наступного дня від іменинника прийшла людина, яка обговорила меню і за все відразу заплатила. Але попередила, що не позаздрить господареві, якщо м’ясо буде жорстке, салати несвіжі, горілка тепла: «.. І так далі. Ну, сам розумієш».
Не буду переказувати опис Річардом рекетирського застілля, на який прибули «найавторитетніші» люди міста. Звичайна чоловіча пиятика, яка, враховуючи склад запрошених, закінчилася традиційно: перепившись, охоронці побилися та поламали стіл і два стільці біля гардеробу. Річард чекав набагато більшого. Тому, коли всі розійшлися, він з полегшенням зітхнув, думаючи, що все закінчилося. І помилився. Вранці прийшла дружина іменинника:
— Мій чоловік святкував учора у вашому кафе день народження...
— Так, — відповів Річард, чекаючи, що зараз вона скаже, що вночі у ювіляра стався розлад шлунку.
— Його гості поламали вам меблі. Скільки я вам винна?
На мій погляд, ця історія — не тільки ілюстрація до властивої литовцям порядності, якою вони, до речі, у більшості своїй відрізняються. (Проте, можливо, особисто мені так щастило. Але згідно їхніх оцінок, явище це, на жаль, і у них не поголовне). А ще річ і у суто литовській тверезій передбачливості. Ця жінка не могла не знати, яка небезпечна «професія» у її чоловіка. Для дружин таких людей овдовіти у будь- який момент — буденна реальність. Навіщо ж наживати ворогів серед сусідів, поруч з якими доведеться жити й ростити дітей ще не один рік? Особливо, якщо чоловіка, не дай Бог, не стане...
* Національно свідомі литовці завжди вважали КПРС партією окупантів. Однак на стотисячних мітингах, що проводилися Саюдісом, секретаря ЦК з промисловості Альгірдаса Бразаускаса після виступів закидали квітами (пізніше він пояснить це так: «..Хоч прямо не говорив, що ми вийдемо з Радянського Союзу, але в завуальованій формі давав зрозуміти свою позицію»). Тому не дивно, що на пленумі ЦК Компартії Литви у жовтні 1988 р., коли відбувся розкол між фундаменталістами та реформаторами і останні перемогли, змістивши першого секретаря, який не знайшов спільної мови з силами національного відродження, замість нього обрали саме Бразаускаса.
Його потім багато показували по всесоюзному телебаченню, і для мене було загадкою, як людина з таким м’яким виразом обличчя змогла здійснити те, що здійснив у політиці він. Адже перебудову, якщо розуміти під нею конкретні справи, а не «базікологію», у колишньому Радянському Союзі розпочав саме він. Розуміючи, що в умовах всесилля компартії не можна що-небудь зробити повз цю структуру, виведення своєї країни до незалежності він почав із виходу Компартії Литви iз КПРС. Саме з цього моменту «процес пішов», і саме йому, на мій погляд, ми значною мірою завдячуємо тим, що живемо у незалежній Україні.
Загадка вмить розвіялася, коли прес-секретар Лідія Шабайєвайте ввела мене до його кабінету і з-за столу, за яким висів великий герб і стояв національний прапор, назустріч вийшов Президент Литовської Республіки Альгірдас Бразаускас… Важко передати враження, яке він справляв поблизу. Рідкісне поєднання інтелігентності, що не виставляється напоказ, з внутрішньою твердістю, яку неможливо приховати...
Просто незрозуміло, куди дивилися Генеральний секретар М.С. Горбачов з товаришами по Політбюро ЦК КПРС, коли спробували «загнути роги за спину» литовським комуністам, що зібралися у 1989-му вийти зі складу КПРС. Цілком очевидно, що це була провальна ідея, поки на чолі республіканської парторганізації стояла така людина, як Бразаускас. Придушення «литовської єресі» у КПРС їм треба було починати з його зміщення. Відразу вони цього не зробили, а незабаром вже просто не змогли. Про те, як все було, він розповів в інтерв’ю, яке я взяв у травні 1996-го. Розказане я скорочено частково перекажу, частково (найбільш цікаві місця) процитую.
На самому початку 1989 р. в Компартії Литви все частіше лунали голоси, що треба скликати партійний з’їзд: «Голосно не говорили про вихід з КПРС, але думка така була». Поки все йшло у рамках «перебудови» — багато говорити, але конкретно нічого не робити — Москва реагувала досить спокійно. Але коли у червні 1989 р. пленум ЦК КПЛ ухвалив рішення провести у грудні з’їзд, на якому розглянути питання про вихід республіканської партійної організації зі складу КПРС, у Кремлі схаменулися. Було створено спеціальну комісію Політбюро по Прибалтиці на чолі з секретарем ЦК КПРС Разумовським, до якої, зокрема, увійшли міністр оборони Язов, шеф КДБ Чебріков, Слюньков...
До Вільнюса полетіли комісія за комісією, Бразаускаса біля десяти разів викликали до Москви. Комісії їздили, щоб знайти шпарину в місцевому ЦК — виявити «вірних ленінців», які б зробили розкол на майбутньому з’їзді. Першого секретаря, напевно, розраховували зламати морально: «Я сидів ось так навпроти (членів комісії Політбюро ЦК КПРС — В.П. ) протягом декількох годин. Чебріков навіть гримав кулаком по столу: «Ніколи Литва не вийде з Радянського Союзу! Ніколи КПЛ не вийде з КПРС!».
* Зроблю відступ. Розколоти литовський ЦК емісарам з Москви так і не вдалося, тоді вони зробили хід конем — проголосили створення маріонеткової КПЛ-КПРС на чолі з професором Міколасом Бурокявічусом, який завідував до цього кафедрою марксистсько-ленінської філософії в якомусь вузі. Вихід нової партії на широку політичну арену ознаменувався двома комічними епізодами. У місцевій пресі тоді дебатувалося питання, чи не дуже багато пам’ятників Леніну, велика частина яких має сумнівну художню цінність, «прикрашає» столицю республіки. Особливо багато писалося про одну із статуй, що захаращувала маленьку старовинну площу в старому місті. Активісти КПЛ-КПРС вирішили врятувати безцінну реліквію, і за допомогою радянських військових... вночі її викрали. І завезли у двір якоїсь установи. Через деякий час його дирекція звернулася до міської влади з проханням звільнити двір від непотрібного мотлоху. Але не так це було легко — скульптура разом з постаментом важила декілька тонн...
Другий епізод стався 7 листопада. Вірні ленінці організували демонстрацію: проспектом Леніна йшло декілька десятків ветеранів, попереду яких браво марширувала рота солдат із місцевого радянського гарнізону. Напевно, для захисту демонстрантів від можливих підступів місцевих націоналістів. Підступи не забарилися. На великому балконі будинку консерваторії, на якому в радянські часи завжди стояла партійно-державна верхівка республіки, з’явилася група студентів, на одному з яких була гутаперчева маска... Брежнєва. Він привітно помахував демонстрантам рукою і кричав: «Правильним шляхом ідете, товариші!». Демонстранти зупинилися і на величезне задоволення натовпу, що вже почав збиратися, почали сваритися зі студентами. Офіцер, який командував «військовим парадом», дав солдатам команду втрутитися. Частина з них почала виламувати забарикадовані студентами двері, частина спробувала залізти на невисокий балкон, звідки з них кепкували і поливали водою... Це, напевно, був перший і останній випадок, коли газети, які опублікували репортаж з демонстрації, присвяченої Великій Жовтневій революції, йшли у Литві нарозхват.
* Однак повернемося до серйозних політиків. Під час викликів Бразаускаса «на накачку» до ЦК КПРС регулярно зустрічався з ним і Генеральний секретар: «Я повинен віддати належне Горбачову — він поводився дуже коректно. Найскладніша розмова відбулася за декілька днів до проголошення незалежності Литви... Ми просиділи один навпроти одного години дві, і він мені пред’являв документи — щось на зразок довідок. Він загрожував, що ми будемо повинні віддати борг — 18 мільярдів рублів... Що Клайпедський край — «це не ваш». «Ось і Вільнюс ви отримали завдяки тому-то й тому-то. Скільки ми вам побудували! І атомну електростанцію, і заводи...» Ну, багато наговорив. Але особисті стосунки з Горбачовим були коректними, нормальними».
Довелося Бразаускасу зустрітися з Горбачовим і після того, як контрреволюційний комуністичний путч, під час якого на вулицях Вільнюса загинуло 14 чоловік, провалився: «Він довго пояснював, що не знав, що його не інформували, що буде вжито відповідних заходів, і т.д. і т.д.». Що ж, у Михайла Сергійовича був рідкісний дар «не знати» про те, що показувало Центральне телебачення не тільки з Вільнюса, але й з Фергани, Баку, Карабаху, Тбілісі.
* Під час інтерв’ю з Бразаускасом мене найбільше вразила відповідь на запитання:
— У Вас не було побоювання, що за дзвінком з Москви зберуть надзвичайний пленум?
— І мене усунуть? Ні, я був упевнений, що нічого цього не буде. Ніколи.
І у ЦК, і навколо ЦК вони тоді зібрали дуже сильне інтелектуальне ядро з представників інтелігенції: «Вони підтримували керівників партії у всьому. Ми почувалися дуже впевнено, знаючи, що не залишимося на самоті, як, скажімо, Горбачов залишився без команди, яка могла б вплинути на суспільство, владні структури».
Бразаускас та його соратники спиралися на міцний фундамент, закладений колишнім партійним керівником Литви Антанасом Снєчкусом, який не дав свого часу розмити національну інтелігенцію. Про роль, яку зіграла в історії Литви ця людина, мені розповідали різні люди. Але найцікавіше я почув від Ромуалдаса Рамошки, колишнього першого посла Литовської Республіки в Україні у 1993-1996 рр. До цього він обіймав ряд вищих посад у народному господарстві республіки, був міністром промисловості.
На відміну від Латвії та Естонії, в яких на момент виходу з Радянського Союзу корінне населення становило тільки близько 50%, що породило ряд національних проблем, які мали міжнародний резонанс, у Литві корінне населення становило 80%. І не в останню чергу завдяки тому, що Антанас Снєчкус, який беззмінно з 1940 по 1972 рік перебував на посаді першого секретаря ЦК Компартії Литви, у післявоєнний період як міг опирався масовим депортаціям до Сибіру. Саме він зберіг селянство — кістяк нації. Коли Сталін вже вкотре запитував його: «Ну, коли ми покінчимо з куркулем у Литві, товаришу Снєчкус?». Він відповідав: «Ось нехай відсіється, і проведемо кампанію із розкуркулення». Через декілька місяців Сталін телефонував знову: «То коли ж ми покінчимо з куркулем у Литві, товаришу Снєчкус?» Той відповідав: «Ось нехай зберемо врожай і покінчимо, товаришу Сталін». Крім того, йшла активна партизанська війна, і він відмовлявся тим, що поки у лісах сидять «лісові брати», масове розкуркулення створить для них соціальну базу. Ну, а потім зрештою в 1953 році Сталін помер...
Думаю, все це вдалося Снєчкусу завдяки тому, що він добре знав, з ким має справу. З 1921 року з перервами на нелегальну роботу в Литві, внаслідок якої його спочатку засудили на 16, а потім на 8 років, він жив у СРСР. Зокрема, працював у Виконкомі Комінтерну. І що таке сталінізм, міг спостерігати зсередини. До речі, з 1936 року, після арешту в Каунасі, відбував другий термін у Литві. Напевно, завдяки цьому не потрапив під сокиру сталінських репресій у 37-му. У роки війни очолював республіканський штаб партизанського руху. Неодноразово їздив без охорони на переговори з «лісовими братами» — тими партизанами, які і німців, і росіян вважали окупантами. А їздив без охорони тому, що користувався величезним авторитетом у населення.
З інтелігенцією працював таким чином. Викликав якого-небудь керівника творчого союзу, інженерно- технічного працівника чи викладача вузу: «Чому ви не вступаєте до партії?» Траплялося, отримував пряму відповідь: «Тому, що це партія окупантів». Тоді починав гніватися: «Ви що, хочете, щоб на ваше місце прислали когось із Рязані чи Воронежа з двома класами освіти та партквитком у кишені?» Саме завдяки йому національна інтелігенція збереглася як інтелектуальна еліта нації.
Мав свої «оригінальні методи» і у внутрішньопартійній роботі. У КПРС була відпрацьована методика контролю за компартіями національних республік: першими секретарями республіканських ЦК, обкомів були національні кадри, а других секретарів обов’язково присилала Москва. Коли Снєчкусу присилали чергового такого наглядача, він одразу ж ставив перед апаратом ЦК завдання: зробити все, щоб час роботи в Литві шановного товариша другого секретаря, присланого з Москви, запам’яталося йому, як найприємніший період у житті. І починалася круговерть полювань, саун, обідів, інспекційних поїздок курортами і т.д. Декілька других секретарів за роки роботи зi Снєчкусом отримали виробничу травму — алкоголізм.
Особливу увагу приділяв різним комісіям, що прибували з Москви. Рамошка як господарник з особливим задоволенням згадував підсумки приїзду однієї з них, що готувала дані з природних копалин Литви. Перед від’їздом до Москви Снєчкус попросив їх доповісти йому про пророблену роботу. Виходило, можна було починати промислову розробку деяких родовищ. Перший секретар викликав когось iз підлеглих і здивувався: мовляв, як так, московські товариші проробили у нас таку велику роботу, так багато попрацювали, а ми навіть не виявили належної гостинності. Комісія залишилася ще на пару днів, протягом яких побувала у наймальовничіших куточках Литви. Коли її завантажили у московський поїзд, співробітник ЦК, якому було наказано прослідкувати, щоб була надана належна гостинність, розгублено доповів Снєчкусу, що комісія втратила карти якихось родовищ. На його здивування Снєчкус спокійно відповів: «Усе це ще знадобиться Литві».
Незабаром після відновлення Литвою незалежності в 1991 році місто Снєчкус, яке під цією назвою і будувалося при атомній електростанції, чомусь перейменували у Вісагінас. Але, думаю, ще прийде час, коли литовці гідно вшанують пам’ять цієї людини, яка стільки зробила для свого народу. Це у звичайних умовах бути людиною порівняно легко. А у сталінському пеклі це вдавалося далеко не всім.
* Особисто для мене той тепер вже далекий січень 1991 року запам’ятався якоюсь зляканою надією, з якою ми спостерігали за подіями у Вільнюсі. Всі розуміли: що якщо литовці вистоять, то комуністична імперія, апофеозом інтелектуальної деградації якої стали науково-практичні конференції за книгами спогадів Леоніда Ілліча Брежнєва, незабаром розвалиться. Якщо не встоять, то історичний час у нашій країні знову на якийсь час зупиниться...
По всесоюзному телебаченню тоді йшло два різноспрямованих інформаційних потоки. Цинічна брехня, особисто для мене особливо огидна тим, що показувалася в телерепортажах далеко не бездарного Олександра Нєвзорова. І правда, яку Тетяна Міткова та її колеги намагалися говорити, здавалося, щоразу перед виходом в ефір, зриваючи лейкопластир з рота. Коли говорити все ж не могли, вони компенсували це відеорядом, який і не вимагав коментарів. Танки на знайомих мені затишних вуличках Вільнюса... Юна Лорета Ассанавічуте з ногами, роздавленими гусеницями. Нєвзоров з непередавано брехливими очима, який фіглярує в приміщенні Вільнюського телецентру, імітуючи готовність у будь- який момент відхилитися від куль литовських снайперів, які нібито прострілюють внутрішні приміщення через вікна...
У ті дні я зателефонував колезі з литовського науково-популярного журналу «Мокслас ір гівянімас» («Наука і життя»), з яким ми після мого першого приїзду до Вільнюса за відрядженням «Науки і суспільства» декілька разів обмінялися матеріалами, і запропонував, поки все не вщухне, приїхати з сім’єю до Києва. Він відповів: «Дітей ми вже відправили до бабусі у село, а нам з дружиною з Вільнюса виїжджати ніяк не можна». Після того, як омоновці та десантники взяли штурмом телецентр, вільнюсці побоювалися, що командуючий гарнізоном генерал Усхопчик, який вивів танки на вулиці міста, віддасть наказ штурмувати Верховну Раду. Навколо будівлі парламенту, розташованої у кінці проспекту Леніна (зараз Гедімінаса), спорудили поспішно стіни з бетонних будівельних блоків. Але, звичайно ж, не ці непрофесійно побудовані протитанкові загородження зупинили тих, хто віддавав накази. Зупинили люди. Тоді з усієї республіки з’їхалося декілька сотень тисяч чоловік, які створили живе кільце навколо свого парламенту. Маленька Литва не здригнулася перед радянською імперією, що почала навалюватися на неї. І імперія відступила.
Альгірдас Бразаускас так прокоментував, чому це сталося: «Очевидно, захоплення цієї будівлі (Верховної Ради — В.П. ) вони залишили на останнє. Але коли народ її оточив, було вже пізно. Після того, що вони скоїли біля телевежі, вони зрозуміли, що напартачили — не можу підібрати іншого слова. Тоді я подумав, що робити з їхнього боку ще якийсь крок було б безумством. Цілковитим безумством на очах у всього світу».
Що було далі — добре відомо: 11 березня 1991 р. сейм Литви проголосував за відновлення незалежності Литовської Республіки, проголошеної 16 лютого 1918 р. Першого секретаря КПЛ-КПРС М.Бурокавічуса з соратниками, що створили Комітет національного порятунку, який ледве не вкинув республіку у вир громадянської війни, судили — зараз вони відбувають строки різної тривалості. Деякі з них, за прикладом своїх попередників, в ув’язненні часу не марнують. Наприклад, колишній завідуючий відділом ідеології ЦК КПЛ- КПРС Юозас Єрмолавічус написав у Вільнюській в’язниці книгу «На смене эпох. Современные особенности исторического развития человечества». Стійкий товариш. Не вдалося ощасливити світлим комуністичним майбутнім власний народ, то взявся за людство. А воно, невдячне, і не згадує, що один з його потенційних добродійників тужить у литовській буржуазній буцегарні...
