Моє дитинство минуло в часи, коли треба було стояти за всім у черзі: за хлібом, молоком, іншим життєво необхідним. Стояла, як правило, мама, або відсилали старшого брата. Мене як молодшу шкодували. Тому про українські черги початку 1990-х я знаю, скажімо, теоретично. Про французькі черги я донедавна не знала нічого.
Думала, якщо вони існують, то хіба, може, у Міграційному бюро або в інших місцях, куди всім треба і де процвітає відома всій Європі особлива французька бюрократія. Зрештою, так і вийшло.
Утім, попри переконливий вигляд черг за папірцями, жодна з них не зрівняється з паризькими чергами за культурою. Моя подруга (нещодавно з Києва) два дні не могла оговтатись від того, що вона побачила однієї суботи під двома центральними бібліотеками одразу. В одній їй довелось простояти хвилин 20, щоб записатись. До іншої вишикувалась шеренга на піввулиці — щоб просто зайти. До того ж рух охочих до знання обмежували спеціальні мотузяні обмежувачі — як в аеропорту перед перевіркою багажу. Подруга все повторювала: «Так от чого вони такі розумні, ці французи! Так от чого вони всі такі розумні!»
Інша черга знайома кожному, хто хоча б раз побував у Парижі з туристичною метою — черга до Лувру! Якщо пощастить (будній день вранці чи дощ як із відра), можна постояти в ній хвилин 15—20. Не пощастить — добру годину. При цьому хвіст черги обмотує по колу піраміду і загинається в іншому кінці площі. Якщо ви щасливий власник або власниця музейної картки ICOM, студентського квитка з мистецького вишу чи іншої достатньо переконливої перепустки — можете спробувати пройти з «привілейованого» входу. Така ж історія і з музеєм Орсе, особливо коли там відкривають чергову виставку. Нещодавно була свідком того, як біля Орсе і дощ як із відра не спрацював: жоден любитель мистецтва з місця не зрушив і стійко стояв до переможного кінця.
Днями обговорювали зі знайомими плани на понеділок. Хтось запропонував Комеді Франсез: мовляв, там по понеділках бувають безкоштовні квитки на спектаклі. На перепоні до заповітних квиточків (а безкоштовних всього п’ятдесят) одне — черга! Щоб отримати доступ до мистецтва — готуйсь викласти 2—2,5 години свого часу. Саме за стільки доведеться займати чергу. Втім, схоже, це мало кого лякає.
Трошки менша халепа у любителів лекцій у Луврському аудиторіумі. Тут виступають відомі професори, дослідники та інші наукові світила. Квитки (3—6 євро) можна замовити по телефону заздалегідь. Якщо ж ви зібрались із натхненням лише у вечір лекції, тоді що ж — черга до каси триває годину-півтори. До входу в лекційний зал вишиковується інша вервечка: це студенти-мистецтвознавці та архітектори чекають, коли їм дозволять зайти. Для них вхід безкоштовний, але лише після того, як зайдуть усі, в кого є квиток. Молоді доводиться стояти на півгодини, а то й годину більше, ніж іншим. Так чи інакше, лекційна зала на 500 осіб заповнена вщерть. Лекції того варті — лекторам аплодують довго і з ентузіазмом.
І ось що я подумала, дивлячись на все це. Стояти, не шкодуючи своїх ніг, можна лише за чимось таким, що дуже треба й чого дуже хочеться. Можна казати, що всього цього «треба» й «хочеться» французи навчились у себе вдома чи в певному середовищі, що їхні університети — це вам не просто, щоб штани протирати. Але є тут щось, що простягається за межі цих маленьких соціальних спільнот. Є ширший простір, в якому всі «варяться» щодня. Метро, скажімо. Метро — це кров і дихання великого міста. Його культурної функції, попри позірну вузьку утилітарність, не можна ігнорувати.
Так-от. Найбільше реклами культурних подій — не на вулиці й не на дошках оголошень біля закладів, де вони відбуваються. Більшість реклами — в метро. Не встигнеш зайти у підземку (грибок на стінах чи розбиті сходи тут побачиш частіше, ніж у Києві), як на тебе сиплеться інформація про те, що і де показують та які події не можна пропустити за жодних обставин. Стіни на станціях, буває, щільно заліплені анонсами театральних вистав та концертів. Афіші на всю стіну (як косметичних продуктів на переході зі станції Льва Толстого на Палац спорту у Києві) повідомляють про виставку Рафаеля в Луврі чи сучасного іспанського фотографа в Жо де Пом. Власне, про більшість культурних подій я дізнаюся саме так. І щодня, коли заходжу в підземку, мій список необхідних до відвідання заходів розширюється вдвічі.
ДОВІДКА «Дня»
Ольга КУРОВЕЦЬ — студентка другого року дослідницької магістерської програми в Ecole du Louvre (Луврська школа), Париж. Навчання Ольги у легендарному університеті щойно розпочалося — до цього дівчина вивчала музеєзнавство в університеті міста Ньошатель, Швейцарія, а перед тим закінчила факультет культурології у Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Ольга пише про своє навчання за кордоном зокрема та європейську освіту загалом, про будні української студентки у Парижі (№192 від 24 жовтня 2012 р. та №199-200 від 2 листопада 2012 р.).
